“Харків — залізобетон”. Боротьба міста під час війни за життя

21 січня нещодавно обраний міський голова Харкова Ігор Терехов у коментарі кореспонденту Суспільного сказав, що “не буде ніякої війни”. За місяць, в ніч на 24 лютого, небо над Україною було чистим від літаків. Харківський аеропорт затримував рейси, і це здавалося дивним. Ранок Харків, як майже всі українські обласні центри, зустрів вибухами від роботи протиповітряної оборони. Почалася та “Велика війна”, про яку багато говорили та до якої не менше готувалися. 

Разом з усією країною, готувався і Харків, попри те, що більшість людей, як і мер, не вірили, що повномасштабна війна таки може бути. Не вірили, як через переконання, які передавали з покоління в покоління, починаючи від свідків оголошення міста тією самою “першою столицею України” (Харків був столицею УРСР з 1919 по 1934 роки — Ред.), так і в силу міркувань адекватності: “Путін не настільки дурний, щоб піти на ескалацію конфлікту після восьми років”. Але правими виявилися ті громадяни, які перед війною активно закуповували пісок та мішки. 

Після першої хвилі нерозуміння ситуації, влада — як центральна, так і місцева — напрочуд швидко адаптувалися до нових умов. Щоправда, у місцевої влади не було багато вибору, окрім як прийняти нові правила підпорядкування у зв’язку з воєнним станом та спільно працювати на перемогу. Попри скепсис містян, що новий мер може піти на співпрацю з окупантами, війна змінила риторику Терехова. Можна звісно сказати, що це був його єдиний шанс утримати владу, адже активних вуличних боїв у Харкові не було і “здавати” місто не було кому. Проте після обстрілів росіянами викоханих передвиборчою програмою мера парків та центру міста, після перешкоджання роботі фонтанів та висаджуванню нових клумб, після наведення безладу в чистому й охайному Харкові, окупанти перейшли межу особисто для мера, бо артилерією та ракетами знищували візитівки його політичного іміджу. Немає жодних підтверджень чи спростувань щирості політиків, проте перехід до особистісної площини сприйняття війни відбувається у всіх. 

Обстріляний росіянами центр Харкова, 14 березня. Тут і далі автор всіх фото Діана Руда

Варто пояснити, що Терехов і його попередник та начальник Геннадій Кернес, який помер від ускладнень COVID-19 у 2020-му, побудували імідж головних майстрів міського благоустрою в країні. Харків роками мав репутацію найбільш охайного мегаполіса держави, що додавало міській владі популярності скрізь, незважаючи на підозри в її проросійськості. На цьому ж ґрунті відбувалася й політична боротьба: владу критикували через дивні кроки, як-от заборону ходити і лежати на газонах у парках, підозріло дорогі бюджетні закупівлі або візуальні рішення: наприклад, в одному з парків збудували дорогий фонтан, з 13 фігурами мавп, які рухаються і співають.

Зараз щовечора мер випускає звернення до містян, в якому неодмінно говорить слова вдячності ЗСУ, ТРО, ДСНС та комунальникам, а закінчує звернення фразами “Ми разом. Ми харків’яни”. Війна спрощує політичний креатив і дає можливість не дуже напружуватися у підготовці наступної виборчої кампанії. Навіть те, що він це говорить російською мовою, не відштовхує в теперішніх умовах, але може додавати нерозуміння в не дуже стрункі ряди російського населення: мер Харкова говорить російською мовою і до нього не приходить міфічний мовний патруль, яким раніше залякували. Після закінчення війни у Харкові не залишиться жодного топонімічного об’єкту, що пов’язаний із державою-загарбником, як пообіцяв міський голова. Також будуть розірвані всі зв’язки із російськими “містами-побратимами” (Бєлгород, Нижній Новгород, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Москва). Терехов навіть питання зносу погруддя радянському маршалу Георгію Жукову залишив на “після перемоги” і не став публічно відстоювати свою, як здавалося раніше, принципову позицію зберегти пам’ятник. Влада стала дуже чітко відображати та артикулювати настрої людей. 

Обстріляний росіянами Московський район міста, 21 березня

Якщо на одязі людей є скотч певного кольору (звісно, не червоний, який є знаком ідентифікації російських сил) чи світловідбиваючий жилет, то вони проходять без черг абсолютно усюди, їм роблять знижки чи надають послуги безкоштовно на знак вдячності. У людей, які залишилися в місті попри обстріли, є кілька десятків ключів від різних помешкань своїх рідних, друзів, знайомих і незнайомих, щоб провідати житло, полити квіти чи погодувати тварин. Навіть локальні ворожі політичні табори тимчасово примирилися: з екопарку, який належить Олександру Фельдману (мав конфлікти із владою міста з приводу дороги, яка має пролягати через його ринок “Барабашово”) вивезли білого тигра до муніципального зоопарку. 

Все це посилює враження, що абсолютно кожен працює як клітина живого соціального організму. Військові дії та закони воєнного часу дали людям пробник соціальної утопії, коли всі працюють на спільну мету — вижити, дати відсіч і перемогти загарбника. 

Як і в довоєнні часи в різних районах міста люди живуть по-різному. Контраст між вуличними вогнищами, на яких вариться бульйон, в районі Північної Салтівки та чергою до відкритої кав’ярні в центрі міста — доволі помітний. Заклики влади евакуюватися з небезпечних районів, як-от Північна Салтівка чи П’ятихатки, які постійно обстрілюють росіяни, сприйняли не всі мешканці. Тому робота у волонтерів, які розвозять ліки, продукти до небезпечних районів, нікуди не зникає. 

Обстріляна росіянами Північна Салтівка, 24 квітня

18 квітня у Департаменті культури і туризму обладмністрації надали статистику, згідно з якою від початку повномасштабного вторгнення російські окупанти зруйнували або пошкодили вісім пам’яток культурної спадщини та 80 пам’ятників архітектури на території Харківської області. У переліку — Меморіальний комплекс “Дробицький яр”, де у 1941-1942 роках нацисти розстрілювали цивільне населення, та Меморіал жертв тоталітаризму, де у 1940-му НКВС розстріляли 3809 польських офіцерів і 500 мирних польських громадян. З 8 тисяч багатоповерхівок у Харкові російські обстріли зруйнували майже 2 тисячі, себто 25%, сказав 19 квітня в національному телеефірі мер міста. Допомогу у відновленні Харкова вже запропонувало бюро британського архітектора і дизайнера, лауреата Імператорської та Прітцкерівської премій Нормана Роберта Фостера. 

До речі, у місті вистачає суперечок про архітектуру та її відновлення. Наприклад, сперечаються, чи варто відновлювати зруйновану ракетним обстрілом 1 березня будівлю Харківської обласної державної адміністрації в оригінальному стилі “сталінського ампіру”, чи варто позбутися радянсько-імперської спадщини й тут та звести будівлю в сучасному стилі. 

Попри постійні обстріли, без яких не обходиться жодна доба, місто продовжує чіплятися і боротися за життя. На заклик влади почали відкриватися кав’ярні й магазини, пробує працювати доставка піци і салони краси, комунальники прибирають скло з вибитих вікон за лічені хвилини і висаджують квіти на клумбах. У харків’ян існує феномен локального патріотизму. Такий феномен існує в багатьох населених пунктах, але у Харкові, який завжди був торгово-освітнім центром, це явище підсилюється важкою історичною спадщиною. Іншими словами, ми стаємо скажено люті тоді, коли нам не дають спокійно вчитися, торгувати, працювати і передавати ці соціальні традиції наступним поколінням. 

Попри російські обстріли, комунальники висаджують квіти вздовж дороги, центр міста, 26 квітня

Харківський художник Patrick Cassanelli створив малюнок із символом Харкова — Держпромом. На малюнку зображений сам Держпром із написом “Харків — залізобетон”. Будівля вважається першим європейським хмарочосом, побудованим з монолітного залізобетону ще на початку минулого століття. Нині місто з усіма його жителями дійсно нагадує глибу монолітного залізобетону. Єдність стала головною зброєю проти росіян, нашої важкою артилерією, допоки чекаємо поставок з Європи та США. Якщо для загарбників ніщо не святе, то для харків’ян стало святим усе — газони, по яких не можна ходити, зайняті московським патріархатом храми, дуже дорогі лавки та навіть фонтан із жахаючими мавпами. 

 Ганна ЦЬОМИК