Жаба в окропі. Чому людство не лякає екологічна катастрофа

 Один із кращих трансплантологів світу стикнувся з моральною дилемою. П'ять його пацієнтів потребують донорських органів, без яких кожному лишилося жити лічені дні. Одному потрібне серце, двом іншим — по нирці, а ще двом — по одній легені. 

Одна мертва людина могла б врятувати життя п'ятьох інших. 

І ось на плановий медичний огляд до цього самого лікаря приходить молодий чоловік. Не просто живий, але й абсолютно здоровий, бо регулярно проходить огляди. І за неймовірним збігом обставин його органи сумісні з організмами кожного з п'яти пацієнтів. 

Можливо, лікарю вдасться пояснити чоловікові, що його життя можна поміняти на п'ять інших? Але чи має лікар моральне право брати участь у такому “обміні”? Чи, можливо, навпаки — мусить піти на злочин для порятунку людей? 

У житті чи навіть у хорошому кіно таку ситуацію майже неможливо уявити. Її вигадала американська філософиня Джудіт Джарвіс Томсон у 80-х роках минулого століття для уявного етичного експерименту. Як один із варіантів більш відомої проблеми вагонетки. 

До нашої подальшої розмови цей експеримент не має безпосереднього відношення. Зате він легітимізує інший уявний експеримент. Не менш жорстокий, але корисний, щоб розібратися, що таке біорізноманіття і що з ним відбувається. А найголовніше: чому це привід бути дуже стурбованим не лише “екологам та науковцям”. 

Жорстокі експерименти 

Якщо відтяти людині руку, дуже може бути, що вона після цього житиме. Може стати генеральним директором великої компанії, зійти на вершину Евересту й отримати “Оскара” за найкращу роль. Але добре грати на музичних інструментах, найімовірніше, не зможе, і в стрибках з жердиною вже не зробить кар'єру. 

Якщо продовжити цей жорстокий уявний експеримент і щоразу позбавляти людську істоту ще однієї кінцівки чи органа, то постійно будемо спостерігати два тренди. 

По-перше, людина втрачатиме частину можливостей, а якість життя буде падати. Але, (по-друге), попри все вона житиме. І все ще матиме простір для реалізації, щастя та успіху, який зможе використати, якщо вистачить сили волі та сприятимуть обставини. 

Якщо не припинити жахливий експеримент на певному етапі, він сам завершиться з очевидних причин. 

А ось інший експеримент. 

Можна знищити всіх осетрових риб на планеті. Це непоправна втрата для природи. Але до краху цивілізації вона точно не призведе. Водні екосистеми постраждають, але зрештою пристосуються до нових умов. 

До “осетрових” у цьому новому “експерименті” можна додати “ведмедів”, “китів” чи “дуби”. І щоразу результат буде подібним: людство житиме, природа страждатиме, але, попри це, якісь птахи все одно витимуть гнізда, а польові квіти будуть квітнути так, що й цар Соломон міг би позаздрити. 

Ці два експерименти подібні до тих, що можуть тривати лише до певної межі. В іншому ж між ними можна знайти чимало відмінностей, які роблять аналогію далекою від досконалості. 

Але найголовніша різниця полягає в тому, що другий експеримент — зовсім не вигаданий. Ми є його глядачами, організаторами й учасниками. 

Усе можливе життя

Термін “біорізноманіття”, або “біологічне різноманіття” набув поширення лише у 80-х роках минулого століття. Можливо, саме цим пояснюється певний “когнітивний дискомфорт”, який цей неологізм викликає в значної частини “невтаємничених”. Тим паче, єдиного загальновизнаного визначення терміну не існує. 

Насправді тут нічого надто складного немає. Простими словами, біорізноманіття — це “спектр” всього життя на Землі. Важливо, що йдеться про кілька рівнів організації живого. А ось тут краще пояснити на прикладах.

Біологічне різноманіття складається з різних видів організмів. Адже на землі живуть не просто “примати”, а горили, бабуїни, люди та інші. І так само “кити”, “ведмеді” та “клени” бувають різних видів. 

Але різноманіття існує навіть всередині одного виду. Адже види діляться на підвиди. Або представлені окремими популяціями — розділеними між собою групами тварин чи рослин. 

Східні горили, наприклад, представлені рівнинним та гірським підвидом. Бурі ведмеді в Україні живуть у Карпатах. Але останнім часом зрідка їх можна побачити й на Поліссі. Від карпатських зовні вони не відрізняються, але належать до іншої “тусівки”, тобто популяції з трішки іншими генами. 

Ліси, моря й ріки

Нарешті біорізноманіття проявляється і на наступному, екосистемному рівні. Адже на нашій планеті є різні “види природи”: ліси, степи, болота, а також водойми — прісні та солоні. 

Ба більше, ліси бувають хвойні, листяні та мішані. Листяні також відрізняються за складом дерев, який своєю чергою визначає, які ще види рослин і тварин житимуть у лісі. З болотами і степами щось подібне — вони також бувають різними. 

Біорізноманіття може зменшуватися і може збільшуватися. Якщо вирубати значну частину лісу або переорати велику територію степу, біорізноманіття зменшиться. 

При цьому зовсім не обов'язково з лиця Землі зникне бодай один вид чи підвид рослин або тварин. Але його чисельність скоротиться, а “життєвого простору” явно поменшає. Можливо, до прірви цьому виду все ще далеко, але саме до неї він наближається. 

А ми наближаємося до простого, але важливого висновку. Коли екологи та науковці говорять про “охорону біорізноманіття”, ми з чистою совістю можемо вживати більш звичне та зрозуміле поняття “охорона природи”. 

Індекс живої планети

Біорізноманіття в нашому світі зменшується. Людям, які не втратили зв'язок із реальністю, цей факт мав би бути очевидним. Але спеціально для скептиків його можна обґрунтувати. Зокрема й для розуміння масштабів процесу. 

В Червоному списку Міжнародного союзу охорони природи можна знайти сотні видів, які зникли взагалі з лиця Землі. 

Але зменшення біорізноманіття не обов'язково одразу виливається в зникнення цілих видів. Починаючи з 1970-го року науковці та природоохоронці розраховують The Living Planet Index (Індекс живої планети, LPI). 

Він характеризує не окремий вид тварин, а одразу тисячі, з яких науковці змогли зібрати інформацію. Наприклад, останнє значення, розраховане в 2022-му році, спирається на дані про понад 5 тисяч видів хребетних з усього світу. 

Якщо індекс із часом знижується, це означає, що біорізноманіття зменшується. Якщо зростає — навпаки. 

З 1970 року LPI знизився на 69%. Це означає, що популяції тварин “схудли” на дві третини. Якщо індекс знизиться на 100%, це означатиме, що не лишилося нікого з тих видів, за якими рахується індекс. 

Ведмеді, ковила і борщ

Якби хтось публічно почав доводити необхідність охороняти Оранту в Софії Київській, його б у кращому разі нагородили титулом “Капітан Очевидність”. 

ЮНЕСКО вважає, що потрібно охороняти традицію українського борщу, кримськотатарського орнаменту Орьнек та козацьких пісень Дніпропетровщини. І ніхто з цим сильно не сперечається. 

Ситуація з охороною біорізноманіття на перший погляд подібна. На словах майже будь-яка притомна людина погоджується, що “природу треба охороняти”. Але чим ближче до справи, тим більше виникає “але”. 

Ведмедів захищати треба, але після того, як збудуємо мегакурорт у горах, де ці ведмеді живуть. Осетрів також охороняти треба, але спочатку зведемо дамбу — посеред ріки, де мешкають осетри. Ковила та інші степові трави дуже для нас важливі, але колись, а соняшник та ріпак потрібні вже сьогодні, тому на місці ковили ми посіємо їх. 

В осетрів справи ще не найгірші. По-перше, вони великі (крупних все ж шкода), але найголовніше — вони смачні, тому потрібні. А от піщаного сліпака чи мурашку тапіному кінбурнську захищати значно складніше. 

Тут ми впритул наблизилися до головного питання статті. 

Навіщо охороняти біорізноманіття?

Відповісти на це запитання можна з різних позицій. Якщо повернутися до аналогій з культурою та мистецтвом, то слід визнати, що будь-який вид організмів є унікальним — незалежно від розмірів, забарвлення чи “значення для народного господарства”.

Існує кілька дуже якісних копій золотої пекторалі з Товстої могили. Але досі ніхто не створив “копію” вимерлого тасманійського тигра чи коня тарпана, який ще позаминулого століття бігав степами України. 

На жаль, розповіді про унікальність кожної рослини та тварини, як і заклики “поважати і любити природу”, мало допомагають. Бо поважати, любити і усвідомлювати унікальність — не найпопулярніші чесноти нашого часу. Та найголовніша проблема в тому, що люди хочуть їсти, одягатися і розважатися. 

І саме тут несподівано з'являється точка дотику між природоохоронцями й тими, для кого їхні проблеми зазвичай “не на часі”. 

Послуги природи 

У сучасній природоохоронній справі є таке поняття, як “екосистемні послуги”. Якщо максимально простими словами, концепція полягає в тому, що дика природа надає нам послуги. Частину з них просто неможливо нічим замінити. А частину, що дуже корисно, можна оцінити в грошах. 

Найпростіший для розуміння вид екосистемних послуг — це коли природа постачає нам їжу чи якісь інші ресурси. 

Наприклад, білі гриби, які продаються в супермаркеті чи на базарі, потрапляють туди винятково з лісу. Бо попри фантазії деяких комерсантів та їхніх наївних клієнтів, вирощувати ці гриби штучно, як печериці чи гливи, ніхто ще не навчився. 

Луг, де росте трава для корів та кіз — також надає екосистемні послуги фермерам. Крім них від цього виграють поціновувачі крафтового сиру.

Збирання ягід, яким живе частина людей у Карпатах та на Поліссі, рибальство, збирання хмизу та заготівля дров — все це приклади екосистемних послуг. 

Вимерлий веслоніс  

Є безліч прикладів, коли необережне втручання людини в дику природу обертається тим, що остання відмовляється “годувати” людину. 

Кілька років тому науковці оголосили, що китайський веслоніс повністю вимер. Це родич наших осетрів, одна з найбільших прісноводних риб на планеті, окремі екземпляри якої сягали 7 метрів завдовжки. 

Мешкала вона виключно в басейні Янцзи, де ще пів століття тому її ловили рибалки. 

Але потім на ріках почали масово споруджувати греблі, які перекрили китайському веслоносу шлях до нерестовищ у верхів'ях. Популяція стала стрімко занепадати і, як вважається, останні особини померли до 2010-го року. В неволі цих риб не тримали, тому навіть примарних надій на їхнє повернення у природу не лишилося.

В українських осетрів подібні проблеми. Надмірний вилов та будівництво гребель призвели до того, що два види офіційно вважаються вимерлими. Інші чотири потрапили до Червоної книги з не такими страшними “діагнозами”, але складними прогнозами. Про те щоб отримувати “екосистемні послуги” у вигляді дикої осетрини, як сто років тому, сьогодні годі й мріяти.

Одна втіха — цих риб можна вирощувати в культурі (хоча й тут вистачає проблем). 

Приклад веслоноса та його родичів не унікальний. Подібна доля спіткала або скоро може спіткати інші види риб. 

Якщо порахувати індекс дикої природи для мешканців прісних водойм (крім риб, туди входять інші хребетні), то виявиться що за останні пів століття він впав аж на 83%. Тобто сильніше, ніж середній індекс для планети в цілому.

Таке падіння означає, що люди стрімко втрачають доступ до ресурсів річок та озер. Зокрема й у вигляді їжі. Наприклад, у тому ж самому дослідженні, де науковці констатували зникнення китайського веслоноса, вони пишуть, що не змогли знайти 140 інших видів риб, які раніше зустрічалися в басейні Янцзи. 

Це означає, що вони або зникли зовсім, або стали настільки рідкісними, що можуть скоро зникнути. Звісно, про їхній смак рибалкам залишається тільки згадувати. 

Практичний погляд на дикі орхідеї 

Але перелік і значення екосистемних послуг виходить далеко за межі рудиментів традиційного тваринництва, рибальства чи збиральництва у XXI столітті. 

Навіть 100-відсоткові діти бетонних джунглів так само, як мешканці села, залежать від здатності природи регулювати глобальний клімат. Бо одна з причин кліматичної катастрофи — знищення лісів, степів і боліт, які забирають із повітря вуглець і зменшують парниковий ефект. 

Саме тут міститься принаймні частина відповіді на питання, навіщо нам охороняти різні “непотрібні” види, які не мають очевидного господарського значення. 

Якщо поглянути на перелік видів із Червоної книги України, то виявиться, що серед них велику частку займають мешканці степів. Пояснюється це тим, що степів у нашій країні залишилося дуже мало після того, як їх розорали і перетворили на поля. Тому й степових видів залишилося мало. 

Якщо ми справді хочемо їх охороняти, в нас немає іншого виходу, ніж охороняти й відновлювати степи. 

Всі кілька десятків орхідей, що зустрічаються в Україні, занесені до Червоної книги. Хоча вони дуже гарні, але якогось великого господарського значення не мають. Зате велике значення має степ, у якому вони ростуть. 

Степова екосистема впливає на клімат, живить ріки та слугує домівкою для різноманітних комах. А з ними, до речі, пов'язана ще одна дуже важлива екосистемна послуга — запилення.

Запилювачі 

Частина сільськогосподарських культур, такі як мигдаль, яблука, дині та кабачки не можуть існувати без комах-запилювачів. Це означає, що поруч із цими культурами мають бути ділянки дикої природи, де мешкають дикі бджоли та інші комахи, що абсолютно безкоштовно допомагають вирощувати врожай. 

На практиці велетенські плантації сільськогосподарських культур не лишають жодного місця для дикої природи. Тому, наприклад,у Каліфорнії, де зосереджено близько 80% світового виробництва мигдалю, фермери змушені завозити медоносних бджіл з інших куточків США виключно на період цвітіння мигдалю.  

Очевидно, що, на відміну від екосистемних послуг, “запрошені” бджоли зовсім не безкоштовні. Інша проблема полягає в тому, що виробники мигдалю залежать від одного виду комах. А це як з яйцями в одному кошику. Натомість дика природа, з її складними зв'язками між різними видами майже завжди може знайти “запасний варіант”, якщо щось піде не так.

Популяції комах сьогодні також зменшуються. Якщо запилювачі зникнуть, людство залишиться без яблук, вишень, мигдалю і ще кількох десятків культур. Загалом, на комахах-запилювачах тримається близько 30% світового виробництва харчових продуктів.

Ціна лісу 

Американські дослідники порахували, що один гектар лісу впродовж року в середньому надає людству екосистемних послуг на 6 мільйонів доларів. А всі ліси планети разом — на трильйони доларів щороку. Якщо справді так, то кожен киянин споживає “лісових послуг” на понад 7 тисяч гривень щодня. 

Тобто, якщо вирубати всі київські ліси, киянам або міській владі довелося б заплатити за додаткову очистку води, повітря та роботу кондиціонерів — все те, чим опікуються ліси. І навіть за квиток на автобус чи потяг, щоб людина могла хоча б на вихідні з'їздити туди, де ліс ще лишився. 

Не завжди екосистемні послуги можна виразити в грошах, а з методиками розрахунків можна посперечатися. Проте очевидно, що охороняти природу — це просто вигідно. Незалежно від того, чи зачаровує конкретну людину краса мух і чи любить ця людина тікати з бетонних джунглів у гори з наметом. 

В Європейському Союзі є мережа природоохоронних територій Natura 2000, яка загалом займає приблизно п'яту частину території ЄС. Так от вона не лише не шкодить економіці, але й щороку “надає послуг”, за різними розрахунками, на 200-300 мільярдів євро. 

Купити все

Якщо повернутися до аналогії з людським тілом, то виявиться, що гроші та технології можуть вирішити деякі проблеми. В Україні пересадка печінки коштує близько півтора мільйона гривень, а пересадка нирки — приблизно вдвічі менше. Дорого, але це не астрономічна сума, яку до того ж платить держава. 

Справжня проблема в тому, що в нашій країні, як і в усьому світі, критично бракує донорських органів. 

Щоб якось впоратися з цим, науковці працюють над створенням штучних органів і мають успіхи в цій справі. Наприклад, механічні серця дозволяють людям вести активне життя. Але все одно таке “нейлонове серце” — лише тимчасове рішення. Воно допомагає пацієнту дочекатися донорського органа, який може служити десятиліттями. 

Людина з протезами ніг може на рівних з іншими виступати на Олімпійських іграх. Дехто навіть каже, що протези можуть бути швидшими за ноги. Але попри це охочих добровільно позбутися кінцівок немає. 

Так само багато важливих екосистемних функцій людство може компенсувати лише частково без участі природи, а часто — взагалі не може.

Технооптимізм

Якщо ти здійснив м'яку посадку на ядро комети за мільярди кілометрів від дому і змусив комп'ютер малювати картини на замовлення, може здатися, що вхопив природу за бороду. Але це небезпечна ілюзія. 

Людина знає багато способів синтезу кисню і без проблем може відтворити їх у лабораторії. Натомість вісім мільярдів людей дихають киснем, який створюють рослини. 

Існують технології для поглинання вуглецю з атмосфери. Їх навіть використовують, щоб боротися зі зміною клімату. Але наразі їхній внесок у зменшення парникового ефекту більше ніж скромний. Майже всю роботу виконують болота, ліси та інші “дикі” екосистеми. 

Штучне м'ясо — це справді та технологія, яка може зробити великий внесок у порятунок природи. Але поки вона робить свої перші кроки, промислове тваринництво продовжує вбивати природу (рослинництво теж, але меншою мірою). 

Нарешті, технології не можуть замінити створений природою ґрунт, що лежить у фундаменті всього сільського господарства.

* * *

Щоб задовольняти сьогоднішні запити людства, потрібно 1,6 нашої планети. Але попри такі кепські новини, ми все ще чомусь живі. 

Це ніби людина, яка заробляє гроші, але щомісяця витрачає в півтора рази більше. Це цілком можливо, бо в неї є заощадження, якісь гроші вона взяла в кредит і сподівається повернути, коли прибутки зростуть. Або якщо зростуть. 

Людство живе в борг у природи. Але коли експеримент з нашим кредитором обернеться бідою, ми не зможемо переїхати  на жодну іншу планету. І на допомогу нам теж не прийде ніхто. 

Дмитро Сімонов