Фіктивний суверенітет. Через що протестували в узбецькому Каракалпакстані

З першого по третє липня Республіку Каракалпакстан сколихнули протести — тисячі людей різного віку вийшли на площі проти спроб авторитарного режиму забрати у регіону статус суверенного. На нечисленних відео можна переконатись, що події в столиці Каракалпакстану Нукусі та ще в кількох містах без перебільшення є масовими. Акції протривали всього кілька днів і завершились, за офіційними даними Генпрокуратури, близько 20 загиблими, ще понад 500 затриманими і відмовою уряду Узбекистану змінювати текст Конституції про автономію. Втім, попри номінальну перемогу, політичну ситуацію в Каракалпакстані не назвеш переможною, а вихід людей у спразі незалежності в цьому регіоні став доволі неочікуваним.

Узбекистан — Північна Корея Центральної Азії

Провести паралель з іншими революціями, як от Революція Гідності 2014 року, білоруські протести 2020-го чи Казахстан на початку 2022, можна лише за причиново-наслідковими подіями. У Каракалпакстані немає жодних соціологічних опитувань, які б могли окреслити настрої в країні. Не вийде її побачити і в Узбекистані — теж країні авторитарного політичного режиму. Втім, із синергії окремих фактів випливає висновок, що мотивацією протестувальників були численні поправки до Конституції Узбекистану, які скасовують суверенний статус Республіки Каракалпакстан та можливість здобуття нею незалежності та автономності. 

Таким чином авторитарні верхівки намагались нейтралізувати можливу загрозу. Поза тим, її наче й взагалі не було. Керівник секції Азіатсько-Тихоокеанського регіону Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння та голова Азійської секції у дослідницькій мережі New Geopolitics Research Network Юрій Пойта підтверджує, що суспільство республіки не було готове до автономії. Незважаючи на можливість створення своєї держави за Конституцією та демографічний ландшафт населення, яке є окремою етнічною спільнотою — каракалпаками.

Реальних дій чи намірів до національного будівництва не було і на владному, і на рівні суспільства теж — каракалпаки практично ніколи не прагнули до створення незалежної держави. Юрій Пойта пояснює це тим, що в політичних органах Каракалпакстану — Верховній Раді, Жокарги Кенесі і Раді міністрів — не було політсил чи партій, які б намагались створювати незалежну державу або опозицію. До того ж, вони повністю контролюються Ташкентом і узгоджують будь-які соціально чи геополітичні рішення з центральним урядом.

“В Узбекистані свобода слова і раніше, і зараз є дуже обмеженою. Опозиційних політсил в цій країні немає. Якщо вони з'являються — на їх лідерів заводять кримінальні справи, їх переслідують або витискують за межі країни”, — додає фахівець. 

За індексом свободи слова Репортерів без кордонів серед країн Центральної Азії Узбекистан третій знизу  — гірша ситуація лише у Таджикістані та Туркменістані. У своїх звітах моніторингові місії ООН зазначали, що корупція в країні є серйозною загрозою для судової системи. Існувала проблема примусової, зокрема й дитячої, праці у сфері бавовництва, хоча й за повідомленнями Amnesty International останнім часом ситуація покращилась, а з початку 2019 року за образу президента можна отримати строк у 5 років за ґратами.

На загальному тлі будь-які протести в країні починають сильно вирізнятись. “Складно зрозуміти чому ці правки створили такі масові протести, якщо раніше цього не відбувалось. Експерти, з якими я особисто спілкувався, в тому числі і з Центральної Азії, кажуть, що населення перебуває в депресивному стані”, — пояснює у розмові з Тижнем Юрій Пойта.

Настрої в тому числі пов’язані з економічною відсталістю регіону. У Каракалпакстані відбулась екологічна катастрофа внаслідок будівництва ще за СРСР Каракумського каналу, через що висохло і перетворилось на “цвинтар кораблів” Аральське море. Це здебільшого скотарський регіон, який поміж тим вирощує рис та бавовну. Пойта зазначає, що тут досить високий рівень безробіття, велика частина населення працює в еміграції у Казахстані та РФ. Є проблеми з питною водою та інфраструктурою.

“Ці поправки до Конституції ще раз продемонстрували утиски прав [каракалпаків, — Ред.] стосовно суверенітету, хоча його як такого й не було”, — узагальнює фахівець.

За словами Пойти, країна є фактично терра інкогніта: “Це така собі Північна Корея Центральної Азії”. Ташкент ще від проголошення незалежності Каракалпакстану вважає його своїм чутливим місцем, бо навіть теоретична можливість виходу республіки зі складу країни є вразливістю і загрозою для територіальної цілісності Узбекистану.

Протягом тривалого часу Ташкент намагався знизити можливість цієї загрози.

Тому за класичним радянським зразком змінював демографічний склад і влаштовував переселення етнічних узбеків до Каракалпакстану. Так етнічні каракалпаки складають приблизно 30% населення, каже фахівець. Це, на думку влади, мало б зменшити сепаратистські настрої щодо відокремлення, тому спроба забрати кнопку автономії здавалась потенційно успішною.

Одна з версій, чому відбулась необґрунтована спроба прибрати слово “суверенна” з Конституції  — Узбекистан намагався зменшити вразливості, які могли чекати на країну за сценарієм Криму й так званих “Л/ДНР”. Роздмухування сепаратистських настроїв побоювались у тому числі і з боку РФ.

Російський слід всюди

Інша можлива версія подій, на думку Юрія Пойти — РФ бачить Узбекистан територією своєї монопольної влади. Країна має безпосередній кордон з Афганістаном і розповсюдження радикального ісламу є однією із загрод для РФ, в тому числі і до розповсюдження в країнах Центральної Азії. Це типовий для Росії загарбницький кут зору, бо і Україна, Білорусь, країни Південного Кавказу і Центральної Азії сприймаються Кремлем як зони свого впливу, який вона намагається повернути.

 “РФ за допомогою наявних інструментів, дослідницьких центрів чи позицій в політорганах, вивчала всі ці вразливості, як і в інших країнах свого впливу. Не виключаю версії, що після того, як РФ зробила висновок, що Каракалпакстан є однією із вразливих точок Узбекистану, хтось із уряду країни за підказкою з Кремля прийняв рішення, яке призвело до дестабілізації”, — зазначає знавець регіону.

 Внаслідок кризи Ташкенту було необхідно вирішити ситуацію силовим шляхом. Це закономірно може викликати негативну реакцію західних країн, хоча уряд розвиває політику багатовекторності і має нормальні відносини і з ЄС, і зі США, додає Пойта. Це могло б викликати охолодження відносин із Заходом, чим РФ могла б скористатись для поглиблення впливу на діюче політкерівництво.

Читайте також: Ліван у глухому куті

 Крім того, наразі Узбекистан не є у складі ОДКБ чи Євразійському економічному союзі. Це маріонеткові утворення, які підпадають під вплив Москви, тому важливо повернути Узбекистан під додатковий контроль. Як працює миротворчий контингент ОДКБ можна було спостерігати на казахстанському прикладі у січні. І те, як маніпулює важливістю свого втручання Росія — теж, особливо після заяв президента Касима-Жомарта Токаєва про роль Москви у розгоні протестів, що Казахтан тепер не має вічно “служити та кланятися в ноги” Росії.

 Втім, члени цих утворень повинні погоджувати економічні відносини з іншими країнами в рамках ЄАЕС з Москвою, пояснює Юрій Пойта. Так само військове співробітництво чи розвиток відносин з НАТО треба погоджувати з рамках ОДКБ.

 Крім того, Росія використовувала прихід до влади Талібану і небезпеку від ймовірних маніпуляцій радикальних ісламістів як один із ключових способів поширення впливу в занепокоєному Узбекистані. 

Міжетнічне протистояння

Під час протестів з’являлись повідомлення про сутички каракалпаків не лише з силовиками, але й на етнічному підґрунті з узбеками. Таким чином проявилась багаторічна політика уряду розбавити демографічний склад регіону. Узбецькі та казахстанські експерти сходяться на тому, що каракалпаки є етносом за своїми культурними, мовними особливостями близькими до казахів.

“При цьому, в Казахстані може бути дещо зверхнє відношення [до каракалпаків, — Ред.]. В тому числі, через те, що мешканці регіону часто виїздять до Казахстану як трудові мігранти на найменш оплачувану роботу. З боку етнічних узбеків, які вважають себе титульним етносом, таке відношення теж може бути”, — розповідає Юрій Пойта.

Експерт додає, що в Центральній Азії приналежність до певного етносу є важливою. Представники меншин в країнах здебільшого мешкають окремою общиною чи цілими селами, тоді конфлікти часто можуть мати ознаки міжетнічних.

“Наприклад, якщо в якомусь правопорушенні в Казахстані таджик образив казаха, або зґвалтував казахську дівчину, то після цього казахи можуть спалити все таджицьке село. Проєкція агресії може відбуватись за етнічною ознакою і спрямовуватись на членів іншої етнічної спільноти, які не брали участі у злочині”.

Прикладів міжетнічних сутичок в регіоні за останніх кілька років назбирається чимало. До прикладу, 2020 року в Казахстані місцеві казахи влаштували погроми та пожежі у селі, де переважно мешкають хуейцзу — вихідці з Китаю, які сповідують іслам. Сутички між національностями відбувались і раніше — конкретно цим подіям передувало побиття казахів хуейцзу. В результаті загинуло 10 людей, ще понад 40 поранено, спалено чимало будинків та бізнесів.

А у 2019 році у Якутську мігрант із Киргизстану викрав і зґвалтував якутку. Після того, як новина розлетілась містом, місцеві вийшли на мітигни проти присутності в регіоні вихідців із Центральної Азії та влаштували погроми палаток, де мігранти продавали овочі, що тягне за собою очевидно етнічний підтекст. Місцева влада лише підіграла обуренню громади не самим фактом злочину, а тим, що його скоїв громадянин з Киргизстану, і влаштувала полювання на нелегалів у місті. На протести злетілись і мери з прилеглих населених пунктів. В тексті новини про події на російському “ЗМІ” Газєта.ру, коли цитували слова міських голів, згадали, що екзекуції не стосуватимуться легальних мігрантів першочергово у разі, якщо ті ведуть бізнес законно, далі якщо поважають культуру Якутії і лише потім — якщо не якути дотримуються російських законів.

Зараз як узбецькі, так і російські ЗМІ трублять про новину, що президент Узбекистану Шавкат Мірзійоєв незадоволений роботою депутатів Жокарги Кенеса, які буцім не повідомили його про незгоду суспільства. Після введення надзвичайного стану в країні заборонені масові зібрання. Та вони й не потрібні — випливає з непрозорих прорежимних новин — протестувальники ніби то не зрозуміли суті питання, тож заворушення — суцільний фарс, до того ж спровоковані “іноземними агентами”. Дізнатись, чи дійсно знизилась напруга в республіці складно, втім напевно зрозуміло, що якщо каталізатором був російських слід у політиці, з гіркого досвіду навряд можна сподіватись на позитивне вирішення кризи в країні. 

Тетяна БОЦЬ