“Донбас Арена”, вугільні терикони і мільйон троянд...

Цими чудернацькими горами, що ростуть посеред майже “скляних” рівнин, всіяне все місто. Із парку, що розкинувся біля стадіону “Донбас Арена”, їх видно чи не найкраще. Ті терикони, що не поросли ще деревами, схожі на кратери. “Ну хіба не марсіанський пейзаж?” — перепитувавала колега-донеччанка.

Вихідні: всі гуляють на площі Леніна

Перша в моєму житті поїздка до Донецька була робочою — у рамках обміну їхала працювати у місцеву газету “Донбас”. Рада, що дебютний візит був саме таким: що, як не активна журналістика, допоможе спробувати місто “на зуб”? Їдучи, намагалася, як зі старого ранця, витрусити з голови зачерствілі стереотипи, завзято відхрещуючись від пересторог особливо наляканих друзів, мовляв, ти ж там обережніше… Донецьк мене зустрів приязно: і колеги, які зробили все, аби мені жилося і працювалося комфортно, і звичайні люди, з якими перетиналася у побуті чи по роботі. Місцеві жителі дуже ображені на поширений стереотип, що це, мовляв, місто бандитів. І роблять все, аби у гостей і думок таких не виникало.

У першу експедицію вибралася вже через дві години після того, як зійшла з потяга. Спускаючись вниз Університетською, яку мені представили як одну з центральних вулиць, шукаю, за що б зачепитися оком: підстаркуваті радянські будиночки в ряд, “прошиті” внизу суцільною стрічкою магазинів, доволі вузька і добряче покоцана дорога... Таке враження, ніби потрапила у зовсім невелике містечко, а не в гігант-мільйонник. У голові бамкає нав’язлива думка: “А де всі?”. Вихідний, шоста вечора, а на вулиці, далеко не периферійній, лише час від часу зустрічаєш людей. Для львів’янки, яка у вікенд звикла, що місто має кипіти, це дивно. “Всіх” я таки знайшла — на двісті метрів вище — на бульварі Пушкіна та площі Леніна.

Крізь місто радянське проростає місто модерне

Якщо подивитися на Донецьк не задумуючись, побачимо класичне радянське місто. Назви вулиць не міняли, пам’ятників не зносили. Тут, окрім Леніна, зберігся увесь радянський пантеон: є тут і Гуров, і Кіров, і пам’ятник Артему... Мер міста Олександр Лук’янченко запевнив, що навіть під Євро-2012 зносити ці монументи не будуть. Проте, якщо трохи довше подивитися, за “совковою” “штукатуркою” помічаєш, як мінімум, ще два обличчя міста.

Крізь радянське тло космічними темпами проростає місто сучасне. То тут, то там — скелети хмарочосів у процесі будівництва — бізнес-центри чи елітні житлові комплекси. Щоправда, інколи складається враження, що усіх їх проектував один архітектор, увінчавши десятки коробок куполами, дуже схожими на той, що на нашому Домініканському соборі. Деякі ж творці міста не без гумору. Спорудили у центрі кольоровий будиночок у стилі, як самі казали, Гауді. Гауді у цьому творінні мало, але настрою споруда додає (хоча чула, що серед жителів міста думка про це творіння розділилася).

Гордість Донецька — стадіон “Донбас Арена”. Кожен місцевий, з яким зустрічалася, запитував, чи я вже побувала там. Брак історичних атрибутів компенсують футбольними — тут на кожному кроці продають квитки “на “Шахтер”, а серед сувенірів, що продають у місті, найбільше — футбольних.

Усе чіткіше проявляється мистецьке обличчя Донецька. Задоволення отримала від алеї “Український степ”, що на бульварі Пушкіна. Створена у 2006 році. Тут — одинадцять скульптур, подарованих українськими та німецькими скульпторами, учасниками Міжнародного симпозіуму зі скульптури і каменю. Об’єднані скіфсько-міфологічною тематикою, скульптури додають бульвару історичності. Мистецький гумор у місцевих — добрий і не ненав’язливий. Йдеш, дощ, дивишся собі під ноги, а там — кольоровий каналізаційний люк з написом “Сегодня тебе повезет”. Донецьк має свою квітку — троянду. Імідж трояндового міста зараз активно відновлюють. Цих квіткових королев, напевно, найбільше у парку Щербакова — справжній розарій.

Юзівка — від Юза, а Сталіно — не від Сталіна

“Всі думають, що Донецьк — тільки шахтарське місто, а насправді тут відчутний англійський акцент”, — рекламувала колега мені своє рідне місто. Англійськість Донецька бере корінь від його засновника Джона Юза. Корінний англієць Юз приїхав на наші землі у 1869 році. Дізнавшись, що у Донбасі планується будівництво металургійного заводу і цим має займатися князь Кочубей, талановитий підприємець вирішив його випередити. І таки домігся від Кочубея продажу прав на будівництво заводу. Саме від Юза перша назва поселення — Юзівка. Назву змінили у 1924 році на Сталіно. До речі, формально з Йосифом Сталіним ця назва не пов’язана. Місто найменували на честь сталеварів… Неподалік пам’ятника Юзу — кафе “Ліверпуль”, при вході до якого — пам’ятник “Бітлам”. Тут же класична англійська червона телефонна будка, яка тепер слугує кабінкою для охорони.

Відтоді у Донецьку практично не залишилося пам’яток. Дім Юза стоїть у руїнах. Серед залишків старого міста — одноповерхові старі будиночки. Розглядала їх, сидячи на балконі будинку, п’ючи чай і слухаючи британських виконавців.

“Ми не східняки, ми — донеччани!”

Львівські науковці під час дослідження “Львів-Донецьк” виявили, що там дуже сильна місцева ідентичність. Донеччани не ототожнюють себе зі східняками (у 2004 р. таку ідентичність підтримали лише 6,3% донеччан); вони і раніше, в часи СРСР і зараз, вважають себе щонайменше жителями Донбасу, а щонайбільше — жителями його столиці, себто Донецька. І досліджень не роби, місцевий патріотизм тут дуже сильний. Якщо у львів’ян чужого можуть і не покритикувати, а своє точно гострим слівцем зачеплять, то тут усі сили направлені на побудову виключно позитивного власного іміджу. Любов’ю до рідного міста заражають і новоприбулих. Екс-львів’янка Ірина півжиття прожила у Донецьку. “Спершу з пересторогою ставилася до шахтарів,— говорила вона.— Мене, шістнадцятирічну, дивували ці чоловіки з підведеними очима (вугільна пилюка погано відмивається, тому очі виглядають, як намальовані). Але коли я пожила тут більше, познайомилася із шахтарськими сім’ями, зрозуміла, що це за праця, почала їх поважати”.

Від політики стомилися, від Януковича не фанатіють

Місто — тотально російськомовне, проте до української в Донецьку ставляться нормально. Експеримент, який проводила разом з колегами, це засвідчив. Кілька годин ми ходили містом, чіпляючись до перехожих з різними питаннями та демонструючи свою українськість. І ніхто не те що слова поганого не сказав, — навпаки, всі були приязними. А от від’їдеш трохи від міста, і — диво дивне, селяни спілкуються між собою українською!

Місцеві жителі стомилися від політики та економічних негараздів (бо живуть, якщо чесно, небагато), попри стереотипи, вони не фанатіють масово від Януковича. Так, у них свій погляд на минуле, а у декого і на “західняків” (чула розмову двох дідусів у трамваї, що, мовляв, “вони на Західній Україні” тільки й те роблять, що байдикують), а от у поглядах на майбутнє донеччани готові шукати консенсус.

“Зрозуміло, що жителі сходу і заходу виростали на різних правдах. Якщо у Львові у когось родичів розстріляла радянська влада, звісно, він буде проти цієї влади. А якщо хтось на сході з дитинства чув, як зашкодили його родині УПІвці... Треба переступити через минуле і рухатися разом вперед”, — запевняв мене місцевий історик. І мав рацію. Принаймні Донецьк мені здався далеко не крайньою точкою кипіння, як це намагаються представити сьогодні...

Ольга ЧИТАЙЛО