Дитячі фобії авторитаризму

В Україні, як і в цих країнах, для зміщення уваги громадян від низки важливих соціально-економічних проблем, влада постійно спекулює на проблемі внутрішніх або зовнішніх ворогів.

Для наведення “порядку” в країні можновладці вдаються до абсурдних, а часом навіть до вкрай брутальних методів. Схоже, українські чиновники вирішили згадати “добрі” радянські часи і відновити старі порядки.

Для більшості авторитарних політичних режимів, що існували, є, або тільки встановлюються (як у випадку України), характерною є наявність страху перед ворогом, хоча у більшості випадків ця загроза є вигаданою чи гіперболізованою.

Дана картина до болю нагадує дитячі роки, коли у маленьких дітей через різні причини виникають безпідставні страхи, які інколи переростають у фобії.

Перші ознаки наявності в української влади фобій проявились в червні минулого року під час десятигодинного затримання в аеропорту “Бориспіль” керівника українського представництва Фонду Конрада Аденауера Ніко Ланге, який перед тим виступив із критикою “ста днів” президентства Віктора Януковича.

Після цього були виклики у СБУ та абсурдні звинувачення у критиці влади блогера Олега Шинкаренка, безпідставне затримання історика Руслана Забілого...

Пізніше своєю заявою здивував і голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов, який розповідав про загрозу втілення в Україні північно-африканського сценарію і “керований хаос”, який за гроші міжнародних фондів готують провокатори в Україні.

Варто пригадати і абсурдний пресинг партнерських організацій Глобального фонду боротьби зі СНІДом, які в Україні допомагають хворим на ВІЛ та СНІД.

Вперше за роки української незалежності влада спробувала всерйоз розіграти сценарій терористичної загрози в країні, після чого послідували затримання “тризубівців” та “патріотівців”.

Політику наведення порядку влада проводить під гаслами законності і справедливості, однак для більшості громадян вона схожа на переслідування та цинічну вибірковість.

Чисельність на громадських акціях (не обов’язково парламентської опозиції) великої кількості правоохоронців та співробітників СБУ зростає.

Апогеєм стало святкування 20-тої річниці Дня Незалежності, коли центральна частина столиці була взята в щільне кільце загонами міліції та “Беркуту”, що були укомплектовані спецзасобами, які згодом і застосували під час сутичок із учасниками опозиційного мітингу.

Складається враження, що працівники міліції і СБУ перепрофілювались і тепер не займаються пошуком вбивць, шахраїв і шпигунів, а переслідують “хуліганів”, які на трибунах стадіону “ображають” президента, а також похилих представників опозиції, яких підозрюють в порушенні громадського порядку.

Очевидно, що, за такої політики, через деякий час українців будуть переслідувати за розповіді політичних анекдотів або прослуховування пісень Цоя.

Наявність фобії ворога у політичного керівництва змушує спрямовувати значну частину ресурсу на створення комфортних/безпечних умов свого існування та будівництва “захисного” муру від решти суспільства.

В країні створюються умови для безпрецедентної охорони вищого керівництва, відбувається інтенсивне зміцнення усіх силових відомств, суттєву частину держбюджету спрямовують на переобладнання або на закупівлю додаткових спецзасобів для правоохоронних органів.

Останні, в свою чергу, дедалі частіше отримують накази застосовувати силові методи для збереження “стабільності” і “порядку”. Саме цим аргументують на Банковій присутність на громадських акціях, які останнім часом все частіше проводяться опозицією, великої кількості правоохоронців.

Неадекватність методів наведення “порядку” є типовими ознаками мислення людей, які перебувають біля керма країни з авторитарними методами управління.

Переважно це люди досить обмежені, із низкою індивідуальних комплексів і фобій, які вони екстраполюють на всю підвладну собі бюрократичну систему.

Інколи авторитарне керівництво вдається до крайнього абсурду, наприклад, як у випадку із затриманням людей, що плескали в долоні в Білорусі чи прихильників російської Стратегії-31, у яких на долонях було зображено число 31.

Частіше за все нагнітання ситуації в суспільстві влада використовує з прагматичними цілями: для обмеження прав громадян, введення надзвичайних заходів та заборон, тощо.

Через політичне замовлення вищого керівництва активним громадянам суд часто забороняє проводити мирні акції або протести, як, наприклад, це було на День Незалежності в низці міст України.

Приводом для заборони суду можуть слугувати досить несподівані і дивні причини: порушення спокою інших громадян, створення мітингувальниками якихось перешкод, конфліктних ситуацій, тощо.

Або ж, як це активно практикують російські чиновники, опозиційним мітингувальникам забороняють збиратись через проведення лояльних чи взагалі бутафорських заходів, що мають відбуватись в тому ж місці.

Загалом, подібним формулюванням — протестна частина громадян і “всі інші” — влада штучно формує поділ в суспільстві на два антагоністичних табори, які згодом може зіштовхнути між собою.

Така логіка важка для сприйняття, адже виходить, що зібрання громадян можливо в принципі заборонити, бо вони можуть заважати будь-якому перехожому, а дозволити їх можна лише в закритих приміщеннях чи спеціально відведених для цього місцях.

Але, знову ж таки, це так само може комусь заважати…

В проблемних випадках, які виникають під час зіткнення влади та опозиції за авторитарного режиму, перші навіть не ведуть мову про реальне налагодження контакту для розв’язання проблеми.

В першу чергу, ставка робиться на силовий сценарій. Лише для картинки в телевізорі спікери від влади будуть розповідати про сизифові зусилля, які вони доклали для вирішення “надскладної” проблеми.

В даний час в Україні влада поводиться саме так. Показовим в даному випадку стало повідомлення начальника Головного штабу МВС України Анатолія Лазарєва, який розказав, що у зв’язку з Євро-2012 та очікуваною великою кількості уболівальників з Європи, міністерство вирішило подбати про їхній комфорт (!) і закупити автозаки з м’якими сидіннями та провітрюванням.

Тобто силовики засадничо роблять акцент не на профілактичних роботах з фанатами — йде підготовка до масових затримань. Інакше для чого, питається, така кількість автозаків, як не для масових затримань?

Важко зрозуміти логіку владних чиновників чи їхніх політтехнологів, які розробляють потенційні сценарії розвитку політичних рішень.

Складається враження, що вони спеціально дискредитують себе і свої вчинки, демонструють свою обмеженість і недалекоглядність. Адже навряд чи влада отримає для себе якісь реальні політичні дивіденди від того, що вона чинить.

Але така непродумана політика влади має певні плюси: якщо б не було судових заборон та такої кількості міліції, то проведення акцій опозиції не мало б такого резонансу в суспільстві.

Організатори акцій покричали б у мегафон на площах чи біля пам’ятників, помахали прапорами, транспарантами і розійшлися спокійно по своїх домівках. Однак присутність “космонавтів” підсвідомо налаштовує людей на конфлікт: як з однієї сторони, так і з іншої.

Якщо б не було постійних сутичок з поліцією на Тріумфальній площі в Москві кожного 31 числа місяця, то про російську Стратегію-31 мало б хто знав, а тим більше підтримував.

Якщо б не було затримань білорусів, які плескали в долоні чи рокерів, які слухали Цоя, то мало б хто знав про протестно налаштованих людей в цій країні.

Але фобії є фобіями. Тож той хто страждає на цей недуг не здатен мислити критично.

Олександр САЛІЖЕНКО