Чим усе це закінчиться?

Видовище граду американських, британських і французьких ракет, які трощать арабську мусульманську країну серед темної ночі, викликає лихі передчуття. Надто часто такі авантюри починалися з добрих намірів і надмірної наївної впевненості, коли нафтові магнати-деспоти бачили, як їхня зброя плавиться під натиском просунутих західних технологій. Та вже за лічені тижні ярмарок марнославства перетворюється на дорогу й криваву трясовину.

Але зараз ніхто не закине Баракові Обамі чи його союзникам, насамперед британському прем’єру Девідові Кемерону та французькому президентові Ніколя Саркозі, надмірної впевненості у зв’язку з нападом 19 березня на Лівію. Складно й пригадати військову операцію, яка зароджувалася в таких сумнівах і тривогах. А що як Муаммар Каддафі пересидить рейди в бункері? А що як Лівія розколеться? Що як, побачивши в новинах мертвих жінок та дітей на базарі у Тріполі, коаліція почне розпадатися? Що як багато лівійців зі сходу, яких захищає решта світу, виявляться симпатиками “Аль-Каїди”? Що як вони почнуть убивати так само, як зараз полковник і його найманці?

Відповідь на всі ці запитання починається із вторгнення в Лівію. Скептики на Заході скаржаться, що вони не мають “на кого ставити в цій битві”. Лівійці, кажуть вони, повинні або самі здатися полковнику, або знищити його, якщо це можливо.

 Але таке бачення надто обмежене. Полковник Каддафі — найжорстокіший деспот в арабському світі. За один день 1996 року його люди вбили 1270 в’язнів у Тріполі. Він підтримував тероризм і знищував ди­сидентів. Західні лідери мали рацію, давши йому ще один шанс почати все з чистої сторінки 2003 року, коли він відмовився від ядерної програми. Втім, коли кілька тижнів тому мирні протестувальники вийшли на вулиці, вимагаючи змін, він розстріляв їх і, схоже, не без задоволення. Хай там як повернеться ситуація в наступні тижні та місяці, не слід забувати, що полковник разом із синами заприсяглися вирізати дім за домом у Тобруку та Бенгазі. Отже, в найвужчому розумінні, місія, яку називали безглуздою і запізнілою, вже заробила на свою користь як мінімум один бал.

Крім того, події в Лівії, на краще чи на гірше, не оминуть і оптимістичніших сусідів — Єгипту й Тунісу. Навіть Сирія починає вирувати. Якщо в Лівії і далі переважатиме насильницький сценарій, слушний момент для мирної боротьби за зміни на всьому Близькому Сході може перегоріти, бо й тирани, і протестувальники в інших країнах арабського світу подумають, що врешті насилля — чи не найважливіший аргумент.

Бути практичним і принциповим

Ще один закид скептиків проти Заходу — лицемірство. Поки той ганьбить полковника Каддафі, саудівські союзники останнього допомагають пригасити полум’я демократії в Бахрейні — одній із держав Перської затоки. І, вочевидь, Захід має припинити підтримувати диктатора Ємену Алі Абдуллу Салеха, війська якого розстріляли десятки демонстрантів?

Тут у гру включається практичність, чи Realpolitik, як сказав би дехто, і часом результат розчаровує. Насилля в Бахрейні годі порівняти з тим, що коїться в Лівії, однак Америка зав’язана у військовому союзі як із цією острівною державою, де базується її П’ятий флот, так і з захисницею тамтешньої королівської родини — Саудівською Аравією. Виступ проти правителів Бахрейну може поставити спілку під загрозу, та й, зрештою, вони стоять на чолі значно відкритішого суспільства, ніж лівійське. Що ж до Ємену, то це взагалі гадюче кубло, яке не піддається управлінню, населене ворогуючими племенами, сепаратистами й місцевим відгалуженням “Аль-Каїди”. Ніхто, маючи здоровий глузд, не наважиться туди лізти. Ані Бахрейн, ані Ємен не такі вразливі перед повітряними атаками, як Лівія, де на довжелезних пустельних просторах добре видно танки Каддафі. Втручатися треба, коли можна, а не просто заради послідовності.

Третій аргумент скептиків — Захід розпочав кампанію, не окресливши місії. Це й несправедливо, й неправильно. Несправедливо, бо диктатори не дотримуються дипломатичного розкладу. Стрімке просування полковника Каддафі до Бенгазі продемонструвало, що зовнішньому світові треба втручатись або зараз, або ніколи. Щоправда, певна неокресленість була, і здебільшого з боку Обами. Це сприяло утворенню ширшої коаліції, але тепер цілком зрозуміло, що Заходові робити далі: необхідно в терміновому порядку вирішувати, хто головний; визначати повноваження, передбачені резолюцією Ради Безпеки, які дозволяють захищати цивільне населення Лівії “в усілякий можливий спосіб”, і, що найголовніше, сформулювати цілі кампанії.

У цій війні потрібен генерал

Америка бажає віддати повний контроль, щойно проведе заплановане початкове бомбардування. Хоча так Обама до певної міри знову ухиляється від функцій лідера, але це, очевидно, слушне рішення. Тоді роль США в місії зменшиться, а це змусить європейців бути відповідальними за справу, яку вони відстоювали; до того ж у НАТО є орган, здатний перебрати на себе оперативний нагляд.

Уся складність рішення полягає в тому, чи конкретною метою союзників має бути усунення Каддафі — живого або ж мертвого. У резолюції ООН немає згадок про це, хоча багато західних і арабських лідерів уже заявили, що хочуть, аби полковник пішов. Оскільки він є головнокомандувачем сил, які вбили сотні громадян від моменту початку мирних протестів місяць тому, така мета видається законною. Та було б куди краще, якби з ним розібрався його власний народ: передав до Міжнародного кримінального суду в Гаазі або відправив у заслання, а не чекав, поки західні вороги вистежать і знищать його.

Залишити лівійців сам на сам із цим завданням без допомоги, звісна річ, ризиковано, але доля на боці повстанців. Щойно стане зрозуміло, що полковник Каддафі не може нападати на такі міста, як Бенгазі, безкарно, опозиція знову активізується по всій країні. Якщо диктатора та його режим буде ізольовано, а його фінансові ресурси обмежено, їм дуже пощастить, коли вони виживуть. Навіть якщо Лівія і розділиться ненадовго, продовження заборони на польоти в небі країни коштуватиме Заходу мінімальних зусиль. Поступово петля на шиї полковника затягуватиметься, особливо з огляду на те, що більшість лівійської нафти сконцентровано на сході країни, настроєному проти Каддафі.

Лівія не Ірак. На власному гіркому досвіді Захід навчився уникати сумних помилок, яких припустився тоді від самого початку військової операції. По-перше, нинішня місія безперечно законна. По-друге, принаймні зараз вона має підтримку лівійського народу й навіть (коли враховувати реакцію Туреччини й Арабської ліги) більшості арабських та мусульманських країн. Населення Лівії в чотири рази менше за іракське й контролювати країну мало б бути простіше: більша частина тамтешньої людності, переважно однорідної, хоч і з сильним відчуттям племінної належності, зосереджена вздовж середземноморського узбережжя. Якщо держава полковника Каддафі роздробиться, Заходові не варто намагатися розпустити його армію або її вище керівництво, як це було безглуздо зроблено в Іраку. До тимчасової опозиційної Національної ради входять і світські ліберали, й ісламісти, і представники “Братів-мусульман” та племен, а також перебіжчики з табору полковника Каддафі. Захід повинен визнати раду (повстанців) перехідним урядом за умови, що та пообіцяє провести багатопартійні вибори. Але передусім країна не має бути окупована іноземними військами. Є дуже спокуслива перспектива встановити якісь часові рамки для виконання операції, але це буде марно.

Успіху в Лівії не гарантовано — та і як можна його гарантувати? Це жорстока країна, яка має всі шанси ще глибше зануритись у насилля, а не перетворитися на демократичну державу найближчим часом. Але люди заслуговують на те, щоб їх звільнили з-під дула пістолета диктатора й дали шанс на краще майбутнє.

Невтручання світового співтовариства у конфлікт між країнами або всередині держави може призвести до гуманітарної катастрофи

Сьєрра-Леоне

Громадянська війна 1991—2000 років, значною мірою інспірована сусідньою Ліберією, зібрала близько 120 тис. жертв, понад 2 млн осіб стали біженцями. Характеризувалася застосуванням крайніх форм жорстокості проти мирного населення. Така кількість загиблих здебільшого пов’язана з тривалою бездіяльністю ООН та інших міжнародних організацій.

Руанда

Тривалий внутрішньодержавний конфлікт у Руанді (що увійшов в активну фазу 1990 року) призвів до геноциду представників племені тутсі, який розпочався 7 квітня 1994-го. За офіційною статистикою Руанди, за 100 днів різанини загинули 937 тис. осіб — представників племені тутсі (за іншими даними — 800 тис.). Геноцид тутсі відбувався в умовах цілковитої бездіяльності ООН та інших міжнародних організацій. 21 квітня 1994 року Рада Безпеки ООН одноголосно ухвалила рішення відкликати миротворчий контингент із Руанди. Після цього вона всіляко відтягувала розгляд питання про відправку миротворців до зони конфлікту. Коли миротворців було відряджено до Руанди, кількість жертв геноциду перевищила півмільйона осіб.

Часто зовнішнє втручання є єдиним способом припинити конфлікт Еритрейсько-ефіопський конфлікт за спірні території (1998—2000)

Невчасне втручання міжнародних організацій призвело до вбивства близько 120 тис. осіб з обох сторін. Майже 1,5 млн стали біженцями або покинули своє житло. Військові витрати і засуха спричинили голод і хвороби. Зафіксоване використання в армії обома сторонами неповнолітніх.

Резолюція Ради Безпеки ООН № 1298 від 17 травня 2000 року з вимогою до Еритреї та Ефіопії негайно припинити воєнні дії і розпочати мирні переговори, а також резолюція про накладення ембарго на постачання зброї в Ефіопію та Еритрею запобігли ескалації конфлікту.

Східний Тімор

Громадянська війна у Східному Тіморі тривала з 1975 по 1999 рік. Лише втручання ООН поклало їй край, було проведено референдум за незалежність Східного Тімору. У 2006-му знову розпочалися масові сутички: загинуло кілька десятків людей. 27 тис. стали біженцями. Конфлікт вдалося врегулювати після введення миротворчого контингенту з Австралії, Нової Зеландії, Малайзії, Португалії.

Якщо учасники конфлікту не чують аргументів світового співтовариства, єдиним способом запобігти гуманітарній катастрофі є воєнна операція

Кувейт

2 серпня 1990 року, одразу після вторгнення військ Іраку до Кувейту, Рада Безпеки ООН засудила вторгнення й зажадала від Іраку негайно вивести свої війська з Кувейту. Той не відреагував на попередження, і створена для виконання резолюції РБ ООН Коаліція багатонаціональних сил отримала мандат на визволення Кувейту. За період 17 січня — 28 лютого 1991 року в країні було відновлено status quo.

Країни колишньої Югославії

На території колишньої югославської республіки Боснія та Герцеговина з 1992 по 1995 рік тривала громадянська війна з етнічними чистками та розправами над мирним населенням. Загальна кількість жертв — понад 100 тис. осіб. Тиск світового співтовариства так і не гарантував припинення вогню. 30 серпня 1995 року, після відмови боснійських сербів вивести важкі озброєння з району Сараєва, Північноатлантичний Альянс розпочав військову операцію “Обдумана сила” проти Республіки Сербської (тривала до 14 вересня). Авіація НАТО завдала ударів по позиціях сербів, а хорватська армія відтіснила їх із зайнятих територій. 14 грудня було підписано мирний договір.

The Economist