Чим небезпечний непрозорий та чи обов’язковий ринок землі?

“Іде війна за землю! На наших очах відбувається страшна боротьба,яка не має ніякого порівняння з усіма цими політичними баталіями”

Сергій Кримський, філософ

23 березня відбудуться парламентські слухання на тему “Земля в українській долі: ситуація у земельній сфері, законодавче забезпечення земельних відносин та практика його реалізації”.

Навіщо слухання, коли і так зрозуміло із позиції президента та його команди, що ринок землі буде впроваджено. Для цього є політична воля і більшість, яка це забезпечить.

Поспішне введення ринку земель сільськогосподарського призначення в країні з високим рівнем корупції, тим більше в судах, особливо вигідне тим, хто при владі, має гроші чи вплив (а це олігархічна частина влади, міжнародні банки, ТНК). Селяни, як і дрібні агрогосподарники, навряд чи отримають шанс на долю в секторі.

Як зазначає відомий агроексперт Іван Томич “Ситуація погіршилась у плані вихідних даних щодо запровадження ринку землі. Я повертаюсь до парламентських слухань, які проводились з питань земельної реформи у вересні 2005 року і постановою від 22 вересня було чітко прийнято перелік законів.

Це три основні закони, які необхідно прийняти: закон “Про кадастр”, закон “Про ринок земель”, закон “Про державний іпотечний банк”. А також 17 законів, які в комплексі давали відповідь на врегулювання земельних відносин”.

Отож, законодавча база не готова до зняття мораторію та впровадження ринку, так само як і населення. За даними Інституту соціології НАН України, з 1994 року негативне ставлення до приватної власності на землю постійно зростало із 44% до 53,1% у 2008 році та 57,2% у 2010.

Кількість прибічників продажу землі із 38,5% у 1994 знизилася до 25,8% у 2010. Воно й не дивно, у народу вже відібрали більшість корисних копалин, що приносять мільярдні статки їхнім власникам, які встигли “приватизувати” заводи, шахти.

Складається враження, що влада свідомо незацікавлена в прозорості впровадження ринку землі. Бо прийняття потрібних законів для запровадження ринку землі стає таким ж неможливим як народження дитини за 3 місяці.

За таких умов поспішне впровадження ринку земель с/г призначення може призвести до голодних бунтів (варіант Ефіопії), поглиблення соціальних конфліктів, остаточного вимирання села.

Продавати чи не продавати землю — це питання національної безпеки, незалежності (економічної, соціальної), це питання майбутнього.

Приватизувати землю — “приватизувати” Україну, а скоріше, останнє недопродане багатство, яке має забезпечувати добробут народу, а не купки людей.

Ринок сільськогосподарських земель — небезпечний, необов’язковий та шкідливий на даному етапі розвитку України...

Земля — це не “Криворіжсталь”, котру продали раз і назавжди. Земля для України — як нафта для Азербайджану, Арабських Еміратів чи Брунею.

Відомий український дослідник Межжерін раніше висловив гарну думку: “Земля, як і природа, повинна НАЛЕЖАТИ ВСІМ, А ЖИТТЯ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ КОЖНОМУ. І не тільки людині... Є простий економічний механізм, який дозволяє вирішити цю проблему й покінчити з постійними війнами, що супроводжують цивілізації. Земля передається в користування, і за це стягується платня.

Платня надходить у земельні (народні) банки — на рахунки громадян. Майже так, як від продажу нафти в багатьох країнах Близького Сходу. Щоправда, там нафту продають назавжди, а земля залишається навіки у народу”.

На жаль, влада не розуміє, що треба торгувати не землею (хоч як би не хотілось), а тим, що в вирощено на ній.

Оренда — чудовий ринковий механізм у системі земельних відносин, що вже протягом багатьох років доводить свою ефективність в країнах Західної Європи. Чому б не базувати ринок на цій основі?

Звичайно, не на “українському” варіанті оренди (обдиралівці, що її нав’язали селянам, за якої майже все привласнює орендар, виснажуючи землю і виплачуючи орендодавцю символічну плату).

Потрібно встановити гідну орендну платню за землю та належний контроль за сівозмінами, здешевити фінансові ресурси для сільгосппідприємств (надати дешеві кредити).

Саме цього не було зроблено на перших етапах агрореформи, коли відбулося роздержавлення земельної власності та формування приватної власності через паювання земельних ділянок. Тоді фактично, було покладено початок знищення села…

Що буде з селом після впровадження ринку землі? Найкраще на це питання відповів історик-дослідник Джеймс Мейс: “Давати людям без грошей і влади сумнівне право продавати свою землю тим, хто має і те, й друге, без надання якомога більшої підтримки тим, хто намагається спробувати свої сили в приватному землегосподарстві, незалежно від клептократів, якими є голови колишніх колгоспів і які продовжують диктувати свої правила в більшості сіл, є неправильним.

Однією з відносних переваг України в цьому світі є її родюча земля. Нехай цю землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда, й ця країна нагодує багатьох у цьому світі на користь усіх, хто тут живе.

Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччину або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті”.

Питання продажу землі (це єдиний товар, який більше не виробляється) — це питання стратегічного бачення розвитку країни як провідної агродержави.

7% світових запасів чорноземів в глобальну продовольчу кризу здатні нагодувати 150-300 мільйонів людей (оцінки експертів тут різні).

Однак що матимуть від продажу найстратегічнішого ресурсу 46 мільйонів українців, офіційні власники землі за Конституцією?

Сумно констатувати, але жадоба еліти (скоріше квазіеліти) до надзбагачення не дозволяє їй правильно оцінити масштаби можливого вибуху, який може вилитися в 10-кратний Податковий майдан.

На шляху до НЕОКОЛОНІАЛІЗМУ та панщинної системи господарювання

Може скластися ситуація, коли українці голодуватимуть, маючи найродючіші чорноземи.

“Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно зі сталінською версією соціальної справедливості, залишилися ні з чим. А тепер, здається, їх готують до виселення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів.

Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здіймати ѓвалт із цього приводу?” — запитує вже згаданий Мейс, відомий дослідник українського Голодомору в своїй статті “Трагедія, що назріває”.

Справжня війна за харчі у світі лише попереду. За даними ООН, потреба у зернових до 2030 року зросте на 50%, а до 2050 року — вже на цілих 100%.

Як прогнозують більшість експертів визнаних організацій, населення планети в середині XXI сторіччя сягне 9,5 мільярдів чоловік. Зазначимо, що при сьогоднішніх лише 6,5 мільярдах тиск на природу шалений, не вистачає землі, води...

Відомий журналіст Джон Відал із британської The Guardian http://www.guardian.co.uk пише: “Захоплення сільськогосподарських земель у найбільш бідних країнах багатими країнами та транснаціональними корпораціями є надто швидким та відбувається в загрозливих масштабах”. Таке захоплення земель автор називає “неоколоніалізмом”.

Серед прикладів загарбництва земель: 500 000 га в Танзанії, що їх придбала Саудівська Аравія. Індія позичила гроші 80 компаніям для купівлі 350 000 га в Африці. Інші країни придбали землі, включаючи країни Персидської затоки, Швецію, Китай та Лівію. І це стосується придбання не лише в таких країнах із родючими землями як Бразилія, Україна, але і в Камеруні, Ефіопії, Мадагаскарі та Замбії.

Ціна на землю тільки ростиме. Деякі з найбільших у світі компаній із виробництва їжі, фінансові корпорації та виробники машин інвестують в землю.

В 2009 році, згідно з оцінками американського аналітичного центру Міжнародного інституту досліджень харчової політики, від 20 до 30 мільярдів доларів було витрачено багатими країни на купівлю землі в країнах, що розвиваються.

В Україні уже давно створені латифундії з іноземними капіталом (за даними Асоціації фермерів та приватних власників, понад 10 мільйонів га (або ¼ с/г землі України) перебуває в оренді 100 компаній з іноземним капіталом).

Отже, зважаючи на високий рівень корупції, впровадження ринку землі допоможе їм за безцінь зафіксувати право власності на орендовану землю. Українським агрохолдингам також.

Як виглядатиме роль і місце селянина, який залишиться без землі, в цій конкурентній боротьбі?

Варіантів розгортання подій небагато. Український селянин стане кріпаком на землі, яка буде належати невеличкій групі закордонних ТНК та наближених до влади “українських” олігархів, постійним місцем проживання більшої частини яких є Швейцарія або Монако.

В 19 столітті Галичина була “хлібною коморою” для Австрії і Німеччини. Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило чималий зиск. Разом з тим, сільське населення періодично голодувало.

Головна причина цього голодування полягала в тому, що 43% орної землі належало польським та іншим панам, котрих налічувалося більше ніж 50 тисяч, тоді як на майже 2 мільйони 700 тисяч селян припадало 57% орної землі”.

Ганна ГОПКО, кандидат наук із соціальних комунікацій