Бюджетна культура, або Телемарафон понад усе

3 листопада Верховна рада прийняла Закон про Державний бюджет України на 2023 рік. Зрозуміло, що це бюджет військового часу, а тому сектор безпеки й оборони отримає майже половину витрат (1,14 трлн грн). І хоч деякі депутати встигли порадіти, що це був рекорд по найбільш завчасному прийняттю бюджету за всю історію України, але його зміст змушує засумувати вже через інші рекорди. Так навіть на тлі сучасного неспокою дуже загрозливим виглядає рекордний дефіцит бюджету у 1,31 трлн грн (зараз це десь 38 млрд доларів). Цей дефіцит уряд розраховує заповнити за рахунок міжнародних партнерів (США, ЄС і МВФ). І тут хотілось би дуже вірити в те, що партнери лишаться партнерами, і їх не відлякають такі суми. Ну і ще помріємо, що вони видадуть нам те все у вигляді грантів (бо їх нам не треба буде повертати).

Бюджет — це не просто цифри, які визначатимуть наш наступний рік. Це ще й документ із національними пріоритетами. Хоч точніше — із політичними, бо саме уряд і парламент “замовляють музику” і визначають, хто заслужив більше і з кого потім можна вимагати бути відповідно лояльним “до лінії партії”. Тому бюджет завжди про ієрархію і потреби певних галузей, а також про те, як нинішнє керівництво уявляє собі значущість різних державних ланок.

У цьому контексті завжди треба дивитися на те, скільки грошей виділяють на культуру. За всі роки нашої незалежності різні очільники України вже встигли всіх переконати, що культура має перебувати на одному з найнижчих щаблів державних пріоритетів, а тому фінансувати її треба мінімально, бо вона якось і сама постійно виживає, чомусь існуючи, попри те, що державі вона найменше цікава. Тому зафіксувати бюджетні видатки на культуру — це як заміряти, наскільки саме зараз є глибоким падіння державного уявлення про збереження і поширення національних цінностей, матеріальних і духовних. Особливості ж розподілу коштів на різні культурні сектори — це той рельєф дна, який ми час від часу пробиваємо.

Так цьогоріч фінансування на культуру, зрештою, збільшили, але кошти пішли не зовсім туди, куди очікували. В проєкті бюджету витрати на культуру з початкових 10 млрд грн. пропонували скоротити до 7,051 млрд, і з них виділити:

858,659 млн — на вітчизняні музеї, національні і державні бібліотеки та культурно-просвітницькі центри;

85,050 млн — на кінематографію; 

12,915 млн — Українському інституту книги та загалом на підтримку книговидання тощо.

В остаточному ж варіанті видатки Міністерства культури та інформаційної політики таки збільшили на 22% (+1,6 млрд до того, що було в першому читанні), і загалом тепер вони становлять 9,2 млрд грн. Якщо не вчитуватися в те, на що саме підуть ці гроші, то сума видається цілком адекватною. Тим паче, коли її ще й порівняти з попередніми роками:

2018 рік — 6,1 млрд грн;

2019 рік — 6,9 млрд грн;

2020 рік — 8,3 млрд грн;

2021 рік — 12,5 млрд грн;

2022 рік — 11,8 млрд грн.

Одразу після прийняття Бюджету-2023 Міністерство фінансів коротко резюмувало, що порівняно з попередніми читаннями на культуру передбачено збільшення видатків на 235 млн грн, “у тому числі для забезпечення реалізації проєктів Українським культурним фондом та Українським інститутом книги”. Однак, якщо ретельніше передивитися цифри, то з’ясовується, що основна частина додаткових коштів спрямована на “Виробництво та трансляцію телерадіопрограм для державних потреб, збирання, обробку, та розповсюдження офіційної інформаційної продукції, фінансову підтримку системи державного іномовлення” — 1,94 млрд грн (раніше було 535 млн грн). І це найбільша стаття видатків Мінкультури. Цікаво, що цю правку про збільшення відкинули ще під час розгляду у першому читанні, але вона звідкись таки з’явилася у другому.

Що ж означає ота загадкова фраза про “Виробництво…”? Насамперед те, що гроші, крім витрат на російськомовні телеканали “FreeДом” і “Дом”, підуть передусім на сумнозвісний телемарафон “Єдині новини”. Тобто не на культурні інституції, які найбільше постраждали від війни (зокрема, на ті ж музеї), а на провладні медіа, які ретельно відібрали для правильного висвітлення поточних подій. Бо все ж “Квартал” — це не культурологи, а медійники, і вони розуміють силу слова, а тим паче — пропагандистського. Телемарафон критикують не тільки в Україні, а і в ЄС від самого його початку і здебільшого за так званий “інформаційний монополізм”, бо до “Єдиних новин” не запросили канали, що пов’язані з колишнім президентом, — “Еспресо”, “Прямий” і “5 канал” (їх ще й прибрали з цифрового ефіру). Тобто українська влада каже нам прямим текстом: забудьте про об’єктивність, коли вмикаєте телевізор, телебачення — це такий же інструмент контролю над соціально-політичною ситуацією, як і всі інші.

Так, бюджет — це не лише про фінанси, а і про політичну атмосферу. Мілітаризовану, ідеологізовану, захисну, невротичну, необ’єктивну і часом задушливу. Боротьба ж за те, щоб бюджет був не лише на культуру, а і культурний — це хроніка нашої внутрішньої боротьби за свободу та плюралізм, історія виборювання гідного ставлення до наших цінностей. Якщо ж головна офіційна цінність в культурі у нас —телемарафон, то не варто забувати, що марафон — то про спорт, а не про культуру. І щоб не закінчити так, як перший марафонець, Мінкультури і його керівнику бажано б подумати про вічні цінності, а не про обслуговування мінливої політичної кон’юнктури.