Без переможців

Попередні результати місцевих виборів в Україні нагадують просту істину про те, що не завжди речі є такими, як здаються на перший погляд. Уже зараз, доки триває офіційний підрахунок голосів, можна визначити кілька очевидних тенденцій (окрім основної — див. стор. 8), що свідчать про стан суспільства і дають змогу спрогнозувати наступні кроки влади.

Розчарування

Явка виборців виявилася чи не найнижчою за всю історію незалежної України — близько 50—55%. Активність електорату на місцевих виборах завжди нижча, ніж на національних, і не лише в нашій країні. Однак такий високий відсоток тих, хто не прийшов, свідчить про реакцію суспільства: апатію та зневіру в політиках. Більшість респондентів різних соціологічних опитувань заявляли, що не вірять у чесність виборів. Чимало претензій лунало на адресу політичних сил. Загалом громадяни не були впевнені, що вибори можуть позитивно вплинути на їхній добробут.

При цьому низька явка на Сході країни стала ще одним свідченням розчарування виборців чинної влади у своїх вождях. Це тенденція, яка ще матиме продовження й дедалі серйозніші наслідки.

Низька явка дала комісіям більше можливостей використати “зайві” бюлетені для зміни результату голосування. Тож повідомлення про вкидання, які надходять із різних областей, засвідчили: якщо громадяни відмовляються реалізувати своє право вибору, за них це може зробити нечистий на руку ділок від політики.

“Противсіхство”

Зростає запит суспільства на альтернативу нинішнім політикам. Майже вдвічі збільшилася кількість виборців, які голосували проти всіх. На президентських виборах-2010 жодного кандидата не підтримали 4,36% із тих, хто взяв участь у голосуванні. На місцевих, за попередніми даними, ця цифра сягає 7%.

Закон як прихисток фальсифікацій

“Узаконення зловживань” — один із найзагрозливіших трендів для демократії. Закон про місцеві вибори було ухвалено в редакції, що дозволила Партії регіонів та її сателітам контролювати весь процес виборів — від висунення кандидатів до голосування й визначення результатів. Зокрема, отримати більшість у територіальних виборчих комісіях, сформувати на свій смак дільничні комісії, а далі, як кажуть, справа техніки.

Тому заяви деяких спостерігачів про те, що під час голосування не було значних порушень, цілком логічні: у грубих, очевидних, масштабних зловживаннях (як у 2004 році) потреби здебільшого вже не було. Як казав герой відомого радянського фільму, “все вкрадено до нас”.

“Російськомовні” спостерігачі

Цього року міжнародних спостерігачів було залучено в рази менше, ніж на попередніх виборах. Так, від іноземних держав прибули 134 спостерігачі, від міжнародних організацій — 356, тоді як у “помаранчевому” 2006-му було понад 3 тис. міжнародних спостерігачів. Нині ж — лише близько півтисячі на всю Україну. Причому цього разу більшість з них представляли країни СНД та проросійські організації, для яких усе, що роблять офіційні друзі Російської Федерації, заздалегідь зразкове й безгрішне. Тож скарги опозиції на “спостерігачів, які говорять російською” можна цілком сприймати і в прямому, і в переносному сенсі.

Влада меншості

Однак ані “правильний” закон, ані лояльні спостерігачі, ані невраховані бюлетені чи плутанина зі списками виборців не допомогли владі подолати виставлену нею планку — зібрати понад 2/3 голосів у всіх областях. Якщо брати “спискову” частину рад, регіонали підтвердили свій статус “влади меншості”. Загалом по країні її підтримує та третина виборців, що вже кілька років становить кістяк електорату ПР.

Можна констатувати навіть певні втрати. За оцінками експертів, на бік комуністів перейшла частина радикально налаштованих виборців, які раніше голосували за Партію регіонів, переважно у східних областях (частково успіх КПУ також пов’язаний із поверненням у політику радянських традицій — це “досягнення” прихильники комуністів чомусь приписують виключно Симоненку і Ко). Про розчарування виборців у партії влади свідчать також низька явка (у межах 43%) у кількох східних областях та перемога кандидатів на посаду мера не від ПР у кількох містах Сходу та Півночі країни.

Відомо, що в Адміністрації Президента відбулася нарада за участю голів місцевих державних адміністрацій за підсумками виборів. Багато її учасників дістали прочухана за недотримання показників, які були до них досягнуті. Кадрових рішень не ухвалювали, але вони будуть: полетять голови губернаторів, які не виконали норми.

Утім, є певні здобутки. Партія регіонів тепер скрізь. За порадою політтехнологів, речники ПР особливу увагу приділили збільшенню свого представництва у Західній та Центральній Україні. Відтак вона фінішувала першою в переважній частині областей. До того ж поки що залишаються за кадром результати виборів у мажоритарних округах. А там представники влади з її фінансовим та адміністративним ресурсом традиційно мають перевагу.

Тож, звісно, не 60—70%, але контроль над більшістю громад регіонали встановлять. Знову-таки непропорційно до отриманих голосів, зате в силу системної законодавчої, ресурсної та політичної підготовки, якій опозиція не змогла нічого протиставити.

Нові іпостасі опозиції

Політична сила Юлії Тимошенко “Батьківщина” втратила позиції на територіях, де вона раніше мала найбільшу підтримку поміж виборців. Власне, поразка опозиції, яка ще рік тому була владою, — закономірність. Тимошенко і далі намагається знайти себе, але все більше за завченими схемами. А вони вже не переконують. Крім того, виявилося, що чутки про “залізну машину” БЮТ є перебільшеними. Варто було лідерові програти — і структури посипалися, а “саламандри”, як порівняно нещодавно охрестила своїх соратників Тимошенко, пішли записуватись у тушки.

Схожі завдання — віднайти себе та відродити довіру виборців — вирішують й інші політичні сили, які зараховують себе до опозиції. Принаймні їхня база для дій у громадах зменшилася. Такий результат або підштовхне ці партії до об’єднання й активних дій, або буде останньою зупинкою перед політичною утилізацією.

Тим більше що святе місце порожнім не буває. Успіх “Свободи” на місцевих виборах — це похідна одразу кількох чинників. З одного боку, це, звісно, розчарування в можливостях “традиційної” опозиції, бажання різкої та рішучої відповіді на антиукраїнські дії влади (“Табачник — найкращий агітатор за Тягнибока”). З іншого — Тягнибок є надто зручним для влади опозиціонером. Він нібито зійшов з агіток ПР як збірний образ “націоналіста” й “бандерівця”, яким регіонали лякають недосвідчених у політичних хитрощах виборців. І, схоже, Партія регіонів уже почала розкручувати тему про “радикальну опозицію” у своїх стратегіях, що й прогнозував Тиждень (див. №43/2010). По завершенні виборів одразу кілька речників ПР (Єфремов, Добкін, Рудьковський та ін.) озвучили схожі тези про “тривожний сигнал” (зокрема, для Європи) та “провокування конфліктів” у зв’язку з перемогою націоналістів на Заході України. При цьому сам об’єкт таких епітетів загалом комфортно та розлого почувається в ефірі телеканалів включно з “Інтером”.

Це другий після дострокових виборів у Тернополі великий успіх “Свободи”. Однак далі ця політична сила постає перед випробуванням: або вона буде здатна працювати в місцевих радах, або відіграватиме роль “агресивної опозиції” в сценаріях Партії регіонів...

Ще один показовий результат цих виборів — суттєве зниження рейтингу віце-прем’єр-міністра з економічних питань Сергія Тігіпка в образі “Сильної України”. Команда Тігіпка планувала повторити успіх, якого її лідер досяг на президентських виборах, і набрати щонайменше 14% голосів на місцевих. Та, за попередніми даними, загалом по Україні “сильні” здобули трохи більше ніж 4%. Ці вибори засвідчили, що українці цілком свідомі й можуть чітко розрізнити, де “третя сила”, а де влада, чи то пак придворна опозиція.

На тлі слабкого Тігіпка трохи його електорату міг повернути собі Яценюк, який, за повідомленнями ЗМІ, нарешті позбувся російських політтехнологів, що занапастили його кампанію в 2009-му.

Що далі?

Загалом результати виборів виявилися прогнозованими: влада конвертує залишки авторитету, а також знахідки в законодавстві й адміністративних технологіях у посади. Після підрахунку голосів у мажоритарних округах у великій кількості громад буде оголошено про формування більшостей, лояльних до центральної влади. А далі відкривається інтрига: коли влада вважатиме за потрібне провести парламентські вибори: вже навесні 2011-го, як того вимагає Основний Закон у редакції 1996 року, чи в 2012-му — за правилами, що діяли до вересневого жовтневого конституційного перевороту. Від цього залежатиме, зокрема, як довго й наскільки міцно триматимуться провладні об’єднання і як швидко природа українських політиків візьме своє, підточуючи “єдність рядів” на чолі з ПР зсередини. І чи зможе, зрештою, цим скористатися опозиція.

Точка зору

Закон для фальсифікацій

Андрій Магера, заступник голови Центральної виборчої комісії

Я вважаю, що місцеві вибори 31 жовтня навряд чи можна назвати еталоном для проведення виборів в Україні. І з кожним наступним виборчим процесом, починаючи з 2010-го, виборче законодавство в Україні, на жаль, регресувало. Цьому сприяли, зокрема, законодавчі акти, які Верховна Рада ухвалювала з погляду політичної доцільності, а не виборчих процедур, які потрібно було розписувати в законі так, щоб запобігти правопорушенням. ТВК взагалі не мають критеріїв призначення членів до складу дільничних виборчих комісій. У законі був і залишається єдиний критерій — наявність досвіду роботи. Він такий суб’єктивний, що з’ясувати, що таке наявність досвіду роботи і в якому випадку досвід роботи одного члена комісії має перевагу над досвідом роботи іншого, вкрай складно. Отже, ТВК сама ухвалює рішення, кого вона хоче бачити в складі дільничних виборчкомів, а хто є небажаним. Тому не потрібно дивуватися, коли до складу дільничних комісій у багатьох регіонах включили представників одних і тих самих політичних партій за дивним збігом обставин від парламентської більшості, тоді як представники від опозиційних сил туди не потрапили. Закон про місцеві вибори продовжує “кращі” традиції закону про вибори президента, який був застосований на виборах-2010. Зокрема, з протоколів із результатами волевиявлення законодавці вилучили дуже багато граф. Наприклад, на парламентських виборах у протоколі зазначається не лише загальна кількість виборців, які взяли участь у голосуванні на виборчій дільниці. Ця цифра складається з двох інших: кількості виборців, які голосували в самому приміщенні для голосування і на дому, що має дорівнювати загальній кількості виборців, які скористалися своїм правом голосу. На минулих президентських виборах і на місцевих-2010 записується лише одна цифра — загальна кількість виборців. І зі змісту протоколу не зрозуміло, скільки виборців проголосувало вдома. У протоколах дільничних комісій зараз немає граф про те, яка кількість бюлетенів опинилась у кожній виборчій скриньці, як це було на парламентських виборах 2006 і 2007 років. А це додатково убезпечувало від зловживань.

Ще один цікавий нюанс: у протоколі немає інформації про те, яка кількість бюлетенів не підлягає врахуванню. Бюлетені за кандидатів, проти кандидатів і так звані недійсні в сумі становлять бюлетені, які підлягають врахуванню, і саме від цієї загальної суми обчислюється тривідсотковий бар’єр для партій, що проходять до складу місцевих рад. Недійсний бюлетень підлягає врахуванню, оскільки в ньому неможливо встановити достовірно зміст волевиявлення виборців. Бюлетені, які не підлягають врахуванню — це бюлетені невстановленого зразка або бюлетені з переносної скриньки, де відсутній контрольний лист. З протоколу дільничної комісії не зрозуміло, яка кількість бюлетенів не підлягає врахуванню, і це створює можливості для фальсифікацій під час голосування на дому.

Вибори абсурду

Намагання влади будь-що перемогти на виборах перетворили народне волевиявлення на театр абсурду.

Напередодні виборів суд ухвалив рішення про відкликання списків клонів партії “Батьківщина” у Львівській та Київській областях. Та вона все одно не змогла взяти участі у виборах. При цьому на трьох дільницях на Київщині рішення суду проігнорували: навпроти списку клону партії “Батьківщина” на виборах до облради не поставили позначку “Вибув”. Забули поставити її і на деяких дільницях на виборах до Львівської облради. Ініціатори технології клонування партії свої дивіденди таки отримали: вибори в Київській області за попередніми результатами виграє ПР.

 

Мер Бердичева (Житомирська обл.) Василь Мазур за попередніми даними набрав 82% голосів на виборах мера міста. Безпартійний мер на цих виборах балотувався за підтримки Партії регіонів. У Калуші (Івано-Франківська обл.) на місцевих виборах за чинного міського голову Ігоря Насалика проголосували понад 91,5% виборців. Ці вибори відзначилися дивною “одностайністю” виборців стосовно деяких кандидатів.

 

Коломия поставила рекорд з використання адмінресурсу. Від її трьох виборчих дільниць до Івано-Франківської облради обрані міністр охорони здоров’я Зіновій Митник, заступник міністра юстиції Богдан Гдичинський та губернатор Івано-Франківщини Михайло Вишиванок.

 

У селі Космач Косівського району Івано-Франківської області за попередніми даними за Партію регіонів проголосувало 72% виборців.

 

У Харківській міській виборчій комісії згорів комп’ютер із результатами голосування. Було знищено інформацію за останні три з половиною години. За даними екзит-полів, на виборах мера Харкова переміг кандидат від “Батьківшини” Арсен Аваков, який обійшов регіонала Геннадія Кернеса на 3—4%.

 

 

Передбачувані несподіванки

За даними екзит-полу компанії Research&Branding Group, на виборах до Вінницької міської ради найбільшу кількість голосів здобула партія “Совість України”, за яку проголосувало 30% виборців. “Батьківщину” підтримали 19,8% виборців, ПР — 9,1%. Успіх майже нікому не відомої до сьогодні партії пов’язують із тим, що від її імені кандидатом у міські голови висунувся популярний у місті чинний мер Володимир Гройсман.

 

Мером одного з найбільших міст Донбасу — Горлівки — став представник “Сильної України” Євген Клеп. Він переміг нинішнього мера Івана Сахарчука, якого лобіював особисто глава Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк.

 

За даними GFK, на виборах до Закарпатської облради більшість виборців підтримала партію “Єдиний Центр” — 27,4%, в той час як за Партію регіонів проголосували 25,9% виборців, а за “Батьківщину” — 10,6%.

 

У рідному селі Віктора Ющенка Хорунжівці троюрідна сестра екс-президента Ніна Левченко програла крісло голови сільради кандидату від ПР Миколі Клименку. За регіонала проголосували 283 хоружівці, тоді як за Левченко — 179.

 

У місті Запоріжжя, більшість мешканців якого традиційно підтримує Партію регіонів, на виборах мера може перемогти представник опозиційної “Батьківщини” Олександр Сін. За попередніми даними, після обробки 99% бюлетенів Сін лідирує у мерських перегонах з 38% голосів, його конкурент регіонал Володимир Кальцев набирає 30,87%.

Аліна ПАСТУХОВА, Ростислав ПАВЛЕНКО