Американська пауза

Пауза в українсько-американських відносинах, якої однаково боялись як на берегах Дніпра, так і на берегах Потомака, таки стала реальністю. Україна у пріоритетах Вашингтона відійшла на задній план, і наразі все, що залишається Києву, — спробувати зацікавити нову адміністрацію собою в контексті інших важливих завдань Білого дому

Те, що президент Барак Обама має цілковито відрізнятись від Джорджа Буша у своїх зов­нішньополітичних уподобаннях, стало зрозуміло тоді, коли він розпочав світове турне під умовною назвою “політика каяття”: мало не в кожній країні, яку він відвідував, американський президент прямо чи непрямо просив вибачення за помилки попередньої адміністрації й обіцяв їх виправити. Проте насправді сьогодні у багатьох експертів в американській столиці складається враження, що суттєво зов­нішня політика Обами відрізняється хіба що від політики Джорджа Буша часів його другої каденції в Білому домі, коли прагматизм поступився місцем ідеології. Однак вона має багато спільного з першим терміном перебування Джорджа Буша у президентському кріслі: як і Джордж Буш-молодший на початку своєї президентської кар’єри, нинішній президент теж намагається досягти помітних і швидких перемог, які можна було б вигідно продати електорату. Без жодних ідеологічних уподобань, на жорсткій прагматичній основі.

Одним із показових прикладів у цьому плані є Росія. В адміністрації Обами, стверджують наші співрозмовники, їй також відведене місце хорошого “товару”, який можна швидко та вигідно продати виборцям у “пакеті” з Афганістаном та, особливо, з Іраном. Тобто слід розуміти, що показове примирення з Росією — не самоціль для нинішніх чільників Білого дому, а лише інструмент для вирішення більш важливих зовнішньополітичних завдань. І коли кажуть, що у Вашингтона поки що не сформована самостійна політика щодо України, то з таким же успіхом можна сказати, що вона не сформована і щодо Росії.

При цьому варто зауважити, що в США на сьогодні — ні в політичних, ні в експертних колах немає ілюзій з приводу того, що представляє собою нинішня російська влада. Найчастіші її характеристики, які звучать у розмовах не під запис, варіюються від “диктаторського” до “вкрай недемократичного” режиму. Схоже, відчуває різницю між тим, що відбувається в Росії та Україні, і сам Обама. Зокрема, в одній поважній державній установі автору цих рядків розповіли історію, як нинішній президент ділився з добрими знайомими в США своїми враженнями від поїздки до України та Росії у 2005 році, про яку “Главред” писав неодноразово. Так, розповідаючи про проблеми з літаком у російській глибинці, тодішній сенатор сказав приблизно таке: “Коли я прилетів із Росії до України, відчув, що я в Європі”.

Інша справа, що дедалі більше різних світочів американської аналітичної думки закликають адміністрацію Обами переглянути підходи, на яких базується стратегічне партнерство Сполучених Штатів із такими країнами, як Росія. Так, наприклад, дедалі частіше лунає думка, що Вашингтон має будувати з Москвою обмежене стратегічне партнерство — тобто партнерство, яке ґрунтувалось би на спільних інтересах, але не на спільних цінностях. Тобто без жодних розмов про демократію, права людини etc. Якщо такий підхід буде прийнято (а враховуючи деідеологізовану зовнішню політику нинішнього президента — це цілком можливо), то Росія, очевидно, виграє, а от Україна — навряд чи: її стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами протягом останніх п’яти років трималось якраз, швидше, на цінностях. Підтримуючи Україну, Вашингтон підтримував передусім “нову (чи молоду, як кому більше подобається) демократію”. І не особливо приховував своє незадоволення, коли бачив, що демократичний процес дає збій. Це вже сьогодні американські аналітики, як-от Адріан Каратницький та Олександр Мотиль у своїй останній статті в Foreign Affairs, дещо приречено констатують: “Україна занадто слабка для того, аби мати як сильну демократію, так і сильну диктатуру”. Значною мірою всі змирились, що, хотіли б вони того чи ні, їм доведеться мати справу з messy democracy (“балаганною демократією”, як назвав її один відомий американець українського походження в розмові з автором цих рядків).

Водночас деякі інсайдери в американській столиці допускають: якщо адміністрація Обами до кінця року (максимум через рік, як зауважив у неофіційній розмові обізнаний представник Держдепартаменту) побачить, що Росія не потрапляє до категорії “швидких та помітних перемог”, які можна вигідно продати електорату, це питання відійде в порядку денному Білого дому на другий чи третій план. І тоді, не виключено, разом із потребою у надійному союзнику в регіоні прокинеться й помітніший інтерес до України. Але допоки в Білому домі все ще сподіваються, що їхня дипломатія “розумної сили” принесе бажані плоди на російському фронті, Києву, швидше за все, доведеться спостерігати за тим, як Барак Обама в діалозі з росіянами уникає будь-яких згадок про Україну, які мог­ли б спровокувати зайві тертя у процесі примирення з Кремлем. Обізнані співрозмовники “Главреда” схиляються до того, що це робиться свідомо. Тому немає нічого дивного в тому, що коли, наприклад, під час березневої зустрічі в Білому домі з генсеком НАТО Яап де Хооп Схеффером Обама висловлювався за можливість приєднання до НАТО країн, які шукають членства в Альянсі, він обійшовся без жодних назв та уточнень.

Поки триває пошук спільної мови з Росією, доведеться спостерігати Україні й за тим, як американський президент приймає у Білому домі Сергія Лаврова (тобто міністра закордонних справ), проте поки що ніяк не погоджується провести повноцінну зустріч із Президентом Віктором Ющенком. Українські дипломати не перший місяць працюють над тим, аби втиснути візит Обами до Києва під час якогось із його європейських турне. Коли це не вийшло під час першої поїздки американського президента до Старого Світу на початку квітня, на берегах Дніпра не полишили спроб організувати такий заїзд на зворотному шляху Обами з Москви у липні цього року. Власне, одне з перших питань, які автору цих рядків ставили у Вашингтоні представники й української громади, й зарубіжні журналісти, акредитовані в американській столиці, стосувалось якраз того, чи завітає все ж таки американський президент до Києва після зустрічі з російським колегою. На момент підготовки цього матеріалу можливість такого заїзду була фактично нульовою.

За деякою інформацією, американська сторона начебто пояснила нашій, що для такого візиту потрібен дуже чіткий і потужний месидж, який міг би аргументувати подібний крок їхнього президента. Таким месиджем, скажімо, могло б бути рішення Києва відправити військовий контингент до Афганістану. У такому разі президент Обама міг би навідатись до української столиці, аби привітати мужнє рішення українських партнерів зробити вагомий внесок у боротьбу з тероризмом чи щось на зразок цього. Отож, як і у випадку з Росією, Україна наразі може зацікавити американську сторону лише в “пакеті” з профільними на сьогодні напрямками зовнішньої політики США: Іраном, Афганістаном чи Пакистаном. А якби все ж таки візит Обами до Києва відбувся без чітких і потужних месиджів, то був би, з точки зору представника Держдепу, розцінений як неоднозначний політичний сигнал напередодні президентських виборів в Україні.

Тим більше, що сьогодні у Сполучених Штатах не відчувається жодних помітних симпатій до того чи іншого кандидата в президенти України. Є розчарування щодо Ющенка, скептичне ставлення до Тимошенко за мінливість поглядів, і є відвертий інтерес до Арсенія Яценюка. Власне, як тільки починається розмова про вибори в Україні, перше, що запитують у вашої покірної слуги: “А що ви думаєте про Арсенія Яценюка і які в нього шанси перемогти?”.

Швидше за все, діляться з “Главредом” обіз­нані співрозмовники, в міру наближення виборів, ставлення до Арсенія Яценюка буде найсприятливішим, але воно не виллється в очевидну підтримку: американці однаково розмовлятимуть з усіма реальними кандидатами на президентський пост. Події після Помаранчевої революції навчили їх не ділити українську політичну реальність на чорне та біле. Та й у Вашингтоні чудово розуміють, що Україна — не Грузія, де навіть умовне покровительство Сполучених Штатів до того чи іншого кандидата може допомогти йому в зборі електоральних симпатій — як було із Саакашвілі і як є сьогодні з Іраклієм Аласанією, який минулорічну війну в Грузії спостерігав із Нью-Йорка, а саме — з крісла посла своєї країни при ООН.

Звісно, для американської сторони не так важливо — зустрінуться президенти нинішнього року чи після президентських виборів в Україні. Проте в Києві є всі підстави побоюватись повторення історії з візитом Джорджа Буша в Україну: коли через вибори та коаліціади його запрошення відвідати Україну, датоване 2005 роком, стало актуальним лише в 2008-му. Саме тому, крім плану “А” (тобто заїзду Обами дорогою з Москви), існує ще й більш вірогідний план “Б” — одноденний робочий візит Віктора Ющенка до Вашингтона. Більш вірогідний, але теж складний у реалізації: пов­ноцінна зустріч Ющенка та Обами поки що не фігурує в порядку денному американського президента. А українську сторону, як розповіло джерело “Главреда” в Секретаріаті Президента України, влаштовує саме така зустріч, а не рукостискання з коротким привітанням у кулуарах якогось заходу. Тієї ж Генасамлеї ООН.

Однак проблема не лише в зустрічі двох президентів, а й у комунікації двох сторін. Так, лише напередодні було призначено заступника держсекретаря США з питань Європи Філа Гордона, і до цього факту незмінно апелюють ті експерти та дипломати, які бажають продемонструвати, що ще зарано робити будь-які висновки про політику адміністрації Обами щодо України. Проте визнають інше: професійний бекграунд пана Гордона — це країни Західної Європи, відповідно у своїй роботі в Держдепі він продовжуватиме робити акцент саме на них. А в тому, що стосується України, надзвичайно важливим буде призначення помічника Гордона, безпосередньо відповідального за наш регіон.

З іншого боку, як припускають наші співрозмовники, за президентства Обами роль Держдепартаменту буде помітно нижчою, ніж вона була при Джорджу Бушу. Відповідно, й вплив Хілларі Клінтон на президента не варто порівнювати з тим впливом, який мала на його попередника Кондолізза Райс. Погано це чи добре — поки що невідомо, але те, що Клінтон краще розуміється на Україні та її ролі в регіоні, ніж Обама, є навряд чи заперечним фактом. А доказом того, що Україну в Держдепі, по-перше, не забули, а по-друге, не до кінця знають, що з нею робити, може, за словами одного тамтешнього посадовця, слугувати той факт, що українське питання стояло на порядку денному організованої Держдепартаментом закритої зустрічі знавців України (як і з самої України, так і зі Сполучених Штатів), що відбулась у Вашингтоні 29 травня. Причому американські урядовці мали на ній лише ставити питання та робити відповідні нотатки.

Непомітною, всупереч прогнозам, є на сьогодні й роль Ради національної безпеки США. Під чітким, але, подейкують, не дуже зрозумілим для Обами керівництвом колишнього військового Джеймса Джонса вона так і не стала надпотужним органом, здатним замкнути на собі більшість ключових питань. Отож наразі для Києва (як, власне, і для всіх інших партнерів Вашингтона) залишається відкритим питання: до чиєї думки прислухається президент, коли ставить крапку в прийнятті тих чи інших зовнішньополітичних рішень.

Інший кадровий момент, який міг би поглибити паузу в діалозі двох країн, стосується послів — Сполучених Штатів в Україні та України в США. Щодо Вільяма Тейлора, то чи не вперше за багато років глава американської дипломатичної місії від’їжджає з Києва, не знаючи достеменно імені свого наступника. Тому деякий час американському посольству в Україні так чи інакше доведеться працювати без Надзвичайного та Повноважного на чолі. З приводу того, хто замінить Тейлора, у Вашингтоні ходять лише чутки. Раніше в дипломатичних колах циркулювала інформація, що на цю посаду претендував відомий у Вашингтоні знавець України Майкл Макфол, але його кандидатуру начебто було відхилено в Раді нацбезпеки, де він наразі працює. І для України, можливо, це навіть і краще — наразі Макфол, який є безсумнівним симпатиком України, опікується в Раді Росією. Також якийсь час фігурувало прізвище посла США в Грузії Джона Теффта. Із найцікавіших імен, які доводилось чути в американській столиці в контексті дипломатичного “заслання” в Україну, — це ім’я Марка Бжезінського, одного з двох синів Збігнєва Бжезінського, який, як і батько, працював на Обаму під час його передвиборної кампанії.

Олег Шамшур, посол України в Сполучених Штатах, паралельно є, як ми пам’ятаємо, ще й кандидатом у міністри закордонних справ України. І якби його призначили на ключову посаду в системі українського МЗС, могла б скластись ситуація, коли на кілька місяців одночасно були б обезглавлені обидва посольства — і в Києві, і у Вашингтоні. До речі, на Банковій “Главреду” повідомили, що наразі Олега Шамшура в Сполучених Штатах навіть ніким замінити. Нинішній т.в.о. міністра Володимир Хандогій, про якого в кулуарах говорили як про потенційного кандидата на цю посаду, якщо й поїде до США, то радше на посаду представника України при ООН. Але й це справа майбутнього: єдина ротація на рівні заступників міністра закордонних справ України поки що стосується Юрія Костенка, на якого чекає крісло посла в Китаї.

Таким чином, поки що можна стверджувати одне: пауза в українсько-американських відносинах викликана багатьма факторами — від суто бюрократичних до більш геополітичних. І головне для Києва на сьогодні завдання — не допустити, щоб українська політика Сполучених Штатів не сповзла поступово до тієї, яку провадять країни так званої Старої Європи — коли шукають приводи, аби відмовити Україні, а не відбувається пошук можливостей, аби їй допомогти. А така небезпека у Вашингтоні справді існує.

Альона ГЕТЬМАНЧУК