А Кравчук пропонував підняти над парламентом “канапку”…

Очевидцем цієї події був народний депутат Ярослав Кендзьор. Він фіксував цей історичний момент на відеокамеру. Кореспондент “Високого Замку” попросив пана Ярослава згадати ті хвилюючі події.

— Синьо-жовтий прапор України народом був прийнятий давним-давно, а легалізований у Львові 24 квітня 1989 року під час мітингів на площі Ринок перед міською радою, — каже народний депутат. — Утвердження він отримав 21 січня 1990 року, коли супроводжував “живий ланцюг” від Івано-Франківська до Львова, зі Львова до Києва, і окремими ділянками — аж до Харкова. Тоді сотні тисяч синьо-жовтих прапорів оперезали Україну із заходу на схід. Залишилося формалізувати цей факт. Усі пам’ятають знамениті кадри 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада України прийняла Акт державної незалежності. Тоді В’ячеслав Чорновіл з групою наших колег внесли у сесійний зал величезне синьо-жовте полотнище…

Але навіть після проголошення Незалежності до нього багато хто ставився з побоюванням. У той день, пригадую, Дмитро Павличко переконував голову Верховної Ради Леоніда Кравчука підняти синьо-жовтий прапор над парламентом. Леонід Макарович ніяк не хотів цього зробити. Тоді Павличко сказав: тисячі людей стоять перед Верховною Радою, вони рознесуть її по камінчику, якщо не виконаєте їхньої волі. І Кравчук (у своєму стилі) дав команду підняти… спарений прапор: радянської України і щойно проголошеної, незалежної. Я знімав це історичне дійство зі свого номера на 13-му поверсі готелю “Київ”. Як сьогодні бачу: зі щогли на куполі Верховної Ради опускається червоно-синій прапор, якась пауза, і враз з’являється така собі “канапка”: прапори колишньої і нової держави. Коли люди побачили це посміховисько, кинулися до дверей парламенту. Охорона повідомила у приймальню Кравчука, що народ ось-ось розвалить двері, — і радянський стяг опустили назад. За якусь мить затріпотів на вітрі синьо-жовтий український прапор…

А 28 січня 1992 року парламент прийняв відповідну постанову, узаконивши цей державний символ. Доводилося багато працювати із зашореними представниками комуністичної групи “239”, переконувати їх, що почалася нова епоха, що не можна освячувати незалежну Україну радянським прапором, що маємо мати символи нової держави. Ситуацію переламав генерал з миколаївської делегації депутатів. Його яскравий виступ схилив до прийняття постанови і тих, кого лякала незалежність.

Зрештою, чого було дивуватися. Навіть у 1996 році, коли приймали Конституцію України, найбільше часу було потрачено на схвалення ст. 20 про державні символи. Наші опоненти пропонували зробити державний прапор і червоним, і малиновим… Непросту дорогу пройшло наше державне знамено, каже Ярослав Кендзьор, але все-таки утвердилося. Переконаний — назавжди.

Іван ФАРІОН