Історія з істориком та СБУ як запорука “правильної” науки

Проте чого тут дивуватися? Було б дивно, якби такого затримання не було.

Після акції проти Ніко Ланґе, після спроби СБУ “наїхати” на Фонд “Відродження”, після намагань — разом із прокуратурою — закрити політичні ток-шоу на ТРК “Черноморская”, після “профілактування” блогера Олега Шинкаренка, після всього цього (список можете продовжити самі) цілком логічним ходом стає порушення кримінальної справи проти дослідника-історика.

Адже той, хто не контролює минуле, не здатен узяти під контроль сучасне і майбутнє; саме тому в нинішній Росії, — яка є в усьому взірцем для Партії регіонів й одним із “смотряших” від якої при керівництві України, за словами Тараса Чорновола, виступає голова СБУ Хорошковський, — так ретельно займаються проблемою формування (чи, точніше, деформування) масової історичної свідомості.

Саме для цього, скажімо, Володимир Путін у бутність його президентом щомісяця зустрічався з директором Інституту російської історії академіком Андрієм Сахаровим (тезком, але не родичем знаного дисидента; навпаки, як свідчать російські інтелектуали, у минулому — кагебешником, особістом).

Найімовірніше, такі кількагодинні зустрічі тривають і нині; їхнім результатом за десять років стали численні книги, фільми, газетні статті, масові акції, покликані змусити пересічного росіянина “правильно” дивитися на історичні процеси, особливо ХХ століття.

Згадайте, яка кількість критичних досліджень радянського періоду вийшла друком в Росії до початку 2000-них; скільки було опубліковано перекладів далеко не апологетичних стосовно комунізму західних авторів; яке число таємних документів розсекречувалося й оприлюднювалося; які, зрештою, кіно- та телефільми (аж до “Останнього міфу”, присвяченого гіпотезам Віктора Суворова) були зняті...

Сьогодні нічого подібного немає. Число правдивих досліджень, присвячених тоталітарному минулому, скоротилося до тоненького струмочка, натомість повноводною рікою на масову аудиторію ллються тексти, присвячені найбільш ефективному менеджеру всіх часів та народів — товаришу Сталіну і його блискучій команді.

Що стосується телебачення, то воно сповнене фантазіями на тему розвідників і диверсантів, які виграють війну, знищуючи нацистську чудо-зброю, та малохудожніми наїздами на “буржуазних націоналістів” різних народів, які продали, мовляв, Велику Росію Гітлерові (і це при тому, що дві третини колабораціоністських формувань у війну становили росіяни).

Ну, а уявлення про те, як принципово змінився мейнстрім кінематографа, легко отримати, порівнявши перший фільм “Натомлені сонцем” Микити Михалкова з другим фільмом під цією ж назвою з доданим слівцем “предстояння”. Справа не тільки в зміні інтонації — справа у брутально-хамському ставленні до історичних фактів, яке сьогодні демонструє Михалков, підгинаючи реальність під концепцію “Святої Русі”...

...Ірина Павлова встигла з великими труднощами захистити докторську дисертацію, але змушена була виїхати до США, щоб мати можливість вільно працювати; та спробуйте знайти десь її книгу, де детально проаналізовані механізми державного управління доби сталінізму.

Борис Соколов восени 2008 року — внаслідок своєї позиції щодо російсько-грузинської війни — втратив викладацьку роботу, його остання книга вийшла друком у Ростові-на-Дону, а не у Москві, як раніше.

А от Андрій Буровський “перекувався”: якщо раніше він надзвичайно скептично оцінював імперський період російської історії та радянські часи, то нині високо ставить “золоту добу” Брежнєва й словесно нищить тих, хто боровся проти Російської імперії.

А для того, щоби хтось із зацілілих вільнодумців не зробив на основі документів якесь приголомшливе відкриття (чи щоби хтось із ревних дурнів раптом не опублікував того, чого не треба, як уже траплялося), встановлений “правильний” режим роботи з архівами.

Ось білоруський історик війни Володимир Бешанов зазначає, що йому в архівах відмовляються видавати таємні (хоча й розсекречені) документи часів Другої світової під тим приводом, що він є громадянином іншої держави.

Російському ж історикові Марку Солоніну не дозволили ознайомитися з документами архіву МЗС, які відносяться до 1938 року, до часу Мюнхенської угоди з іншою мотивацією: мовляв, усі ці тексти вже опубліковані у брежнєвські часи, а “раніше опубліковані документи користувачам не надаються”.

Іншими словами, звіряти опубліковані колись під омофором відділу пропаганди ЦК КПРС тексти з оригіналами незалежним дослідникам не дозволено.

Така урядова практика одержала вже й відповідне обґрунтування. Президент Російської асоціації істориків Другої світової війни професор Олег Ржешевський відверто заявив: “Деякі документи залишаться недоступними на століття, якщо це стосується державної чи особистої таємниці”.

Те саме, тільки у ще більш категоричній формі, повторив начальник управління реєстрації й архівних фондів ФСБ генерал-майор Василій Христофоров: “Існують категорії документів, які не будуть розсекречені ніколи”.

Ось так: ні-ко-ли. Чим не взірець для України?

А навіть якби й відкрили архіви? У ліберальні єльцинські часи згаданий уже професор Борис Соколов, працюючи над книгою про Лаврентія Берію, зіштовхнувся із тим, що відповідні архівні одиниці зберігання були серйозно “почищені” у 1953 і 1956 роках.

Проте хіба ж тільки вибіркова чистка проводилася? Впродовж 1990-91 років лише в Інституті військової історії та Генштабі ЗС СРСР було спалено понад 10 тонн (!!!) документів 1941 року...

Схоже, саме таку модель “керованої історичної свідомості” й прагнуть запровадити в Україні керманичі — офіційні й тіньові — Партії регіонів. “Я вважаю, що ми з вами, шановні колеги, не просто виграли битву. Ми виграли війну”, — заявив Віктор Янукович на зібранні партеліти.

А якщо виграна війна з “українським буржуазним націоналізмом” (читай — з усім змістовно українським), то її результати слід закріпити якомога швидше і якомога міцніше.

Тому-то спецоперація, одним із фігурантів якої є Руслан Забілий (цікаво, які одкровення від СБУ чекатимуть на нас далі? які будуть названі “треті особи”, що їм директор музею передавав таємні документи 1930-50 років?), попри всю свою абсурдність для притомної людини — адже йдеться про матеріали, які були засекречені зовсім не Українською державою! — виглядає цілком логічною для любителів застосування російського досвіду.

Адже йдеться про те, щоб відтворити в нинішній Україні у тій чи іншій формі, у тих чи інших моментах як радянську політичну практику, так і радянську історичну свідомість.

Останні у своїй сукупності забезпечували не тільки довготривалу суспільну стабільність, а й позитивне емоційне сприйняття влади значною частиною населення.

Соціально-політичні міфи радянського періоду — про “героїчні п'ятирічки”, про “миролюбну ленінську зовнішню політику”, про “перемогу над фашизмом”, про “визначні успіхи радянської держави”, про “найбільш читаючий народ світу” тощо — аж до середини 1980-тих являли собою один із головних чинників стабільності тодішньої системи.

Деякі з них у дещо видозміненому вигляді дозволяють режиму Путіна у Росії відчувати впевненість у майбутньому і тепер, які б економічні дурниці не коїла влада і які б локальні конфлікти не палахкотіли на Кавказі.

То чом би й Україні не повторити те, що зробили “кремлівські чекісти” впродовж останнього десятиліття?

Звичайно, президентом України працює не підполковник КҐБ, а персонаж іншого ґатунку, проте щиро переконаний — вітчизняна історія починається в СРСР і все найкраще було саме в радянські часи (згадайте промови Віктора Януковича 16 липня і 24 серпня — у них ідеться тільки про радянський період української історії, причому сказано про нього з великим пієтетом).

Звісна річ, цей персонаж неспроможний a la Путін особисто розбудовувати плани ідеологічної обробки населення; але ж на те є Дмитро Табачник, котрий уже зумів дещо переформатувати шкільні історичні дисципліни і за кілька років — ясна річ, під гаслами деідеологізації та толерантності — зможе за належної підтримки “згори” (і з Банкової, і з Кремля) відновити чимало радянських міфологем у навчальному процесі.

Про телебачення турбуватися взагалі нема чого — щедра трансляція “Інтером” та “Україною” відповідних російських серіалів дає потрібні результати і даватиме їх ще більше, якщо сказане на уроках та лекціях не суперечитиме побаченому на екрані та прочитаному у книгах і газетах. А от для забезпечення останнього і потрібна СБУ.

Справді, кому хочеться, щоб тебе демонстративно затримували на вокзалі чи в аеропорту, щоб допитували чотирнадцять з половиною годин, не даючи змоги зв'язатися з адвокатом, щоб вилучали комп'ютер із твоїми приватними документами і результатами твоєї роботи, щоб проти тебе порушували (хай і щиту білими нитками) кримінальну справу?

Бо ж не тільки з приводу наміру передати “третім особам” якісь страшенно таємні відомості можна таку справу порушити: досить ухвалити кілька змін до законів, і кожен, хто посміє висловити сумнів у єдиноправильності неорадянської версії історії, стане ледь не ворогом народу; а якщо кого не вдасться підвести під таку статтю, не біда — за що тільки не судили дисидентів свого часу, що їм не приписували!

Зрештою, кожен науковець чи викладач (за винятком кількох несамовитих, яких неважко витіснити на маргінес, перекривши їм можливість друкувати свої роботи за гранти) не бажає втратити постійну роботу з формулюванням “невідповідність працівника зайнятій посаді”.

А в приміщенні Національного Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” можна буде знову відкрити відділок перелицьованої відповідно до славетних чекістських традицій СБУ.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ