Виклик номер один

“Коли звільнимося від чужої неволі, треба найбільше берегтися, щоб не знищила нас своя українська темрява”. Це — цитата з есе Ольги Федорової (село Веселе, Крим), опублікованого в “Дні” два роки тому. Дане застереження, зрозуміло, в іншій інтерпретації, червоною ниткою проходило під час розмови з сьогоднішнім співрозмовником видання — екс-міністром закордонних справ України, президентом 52-ї сесії Генеральної асамблеї ООН 1997—1998 років Геннадієм Удовенком. Геннадій Йосифович уважно спостерігає за тим, що відбувається як на світовому політичному майданчику, так і на українському внутрішньополітичному полі. “Сьогодні над українською державністю нависла загроза, й насамперед вона виходить від наших політиканів, які використовують трибуну Верховної Ради не для захисту національних, а для захисту інших інтересів”, — констатує пан Удовенко, висловлюючи при цьому сумнів у тому, що українська нація стане горою на захист своєї незалежності.

До речі, саме в той час, коли Геннадій Удовенко обіймав посаду голови зовнішньополітичного відомства країни й був підписаний “Великий договір” між Україною та Росією щодо статусу Чорноморського флоту РФ. Зараз “флотське” питання не просто актуалізувалося — стало ключовим на порядку денному україно-російських відносин. Як діяти офіційному Києву, відстоюючи в цьому, м’яко кажучи, гострому питанні свою національну позицію, — поцікавилися серед іншого в Геннадія Удовенка.

— Геннадію Йосифовичу, ваша оцінка всього того, що сталося і відбувається на Кавказі.

— Я стурбований цією ситуацією, оскільки це порушує статус-кво, що склався в країнах СНД внаслідок підписаної у Біловезькій пущі угоди. Потім, як відомо, була угода про визнання існуючих кордонів. На той час, а це був 1992 рік, було прийняте рішення (здається, в Алма-Аті, чи Бішкеку) про визнання статус-кво існуючих кордонів. Хоча, відійшовши від теми, що обговорюється, можу відразу сказати, що Росія не визнавала існування кордонів між країнами-членами СНД. Вона визнавала зовнішній кордон за периметром колишнього Радянського Союзу. Зокрема в нас в Україні довелося дуже багато зусиль докласти для того, щоб Росія, нарешті, визнала, що всі кордони країн СНД є державними. Це перше. Друге. Ситуація, безумовно, хвилює ще й тому, що дуже не хотілося б, щоб цей військовий конфлікт був розв’язаний на полі кавказьких держав. Ми вже маємо досвід Нагірного Карабаху і розв’язання цього конфлікту, як бачите, затяглося. Тепер же виникає нова конфліктна ситуація на полі Грузії, Південної Осетії, Абхазії та Росії. Чому так усе трапилося? Росії, безперечно, не імпонує зовнішня політика, яку проводить нині Грузія, а особливо рішення офіційного Тбілісі приєднатися до НАТО. І не випадково саме зараз був розв’язаний цей конфлікт, у зв’язку з тим, що в грудні відбудеться засідання Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ, де розглядатиметься питання надання ПДЧ країнам, які бажають цей план отримати. І це попередження всім членам НАТО, це попередження Росії нам, мовляв, ми з вами не гратимемося. І мене дуже непокоїть, що війна на невеликому полі — Грузія, Абхазія, Південна Осетія — може докотитися і до України. Це, можливо, навіть, вибачте, репетиція того, що може статися з Україною.

— А як ви оцінюєте позицію офіційного Києва в кавказькому конфлікті?

— Зрештою, Україна повинна займати свою власну позицію в будь-якому питанні, виходячи з національних інтересів нашої держави. І мені здається, що саме в цей гострий, у тому числі й для України, час ми проводили й проводимо вельми обережну та зважену позицію. Необхідно віддати належне Президенту України, який озвучив вельми рішучу заяву, де зазначалося, що Україну втягують у цей конфлікт у зв’язку з перебуванням російського ЧФ у Севастополі. Особисто я категорично відкидаю всі звинувачення, особливо з боку деяких наших політиків, які займають не національну українську позицію, а відображають позицію Російської Федерації. Я не погоджуюся з їхньою критикою ні Президента, ні Огризка (міністр закордонних справ. — Ред.), які займають дуже зважену позицію. Потрібно віддати належне ініціативі Президента. Він із самого початку переговорив із Саркозі, з лідерами прибалтійських держав, із польським президентом. Однак у Росії активно прокидаються ознаки нової проімперської політики. Росія, бачте, не може навіть допустити, щоб якась там Україна, якісь “хохли” займали свою, відмінну від російської, позицію. Росія не може змиритися з тим, що Саакашвілі відкрито заявляє, що Грузія хоче отримати ПДЧ. У відповідь з Росії лунають голоси про зміну влади, про зміну режиму, про усунення Саакашвілі.

— 1997 року ви обіймали посаду міністра закордонних справ України, коли був підписаний “Великий договір” між Україною та Росією щодо статусу Чорноморського флоту РФ. Прокоментуйте нинішнє загострення ситуації навколо ЧФ РФ.

— Ось я зараз у своєму кабінеті дивлюся на фотографію, зроблену в Сочі: Єльцин, Кучма, Марчук, Удовенко та Лопата (тогочасний начальник Генштабу). Буквально напередодні нашої поїздки до Сочі Євген Марчук був призначений прем’єр-міністром України.

Так ось ми тоді в деякій мірі пішли назустріч Росії, давши згоду на підписання угоди про перебування російських військово-морських сил в Україні терміном на двадцять років. Чому? Росіяни просили, навіть благали, мовляв, дайте нам час на те, щоб побудувати могутню військово-морську базу в районі Новоросійська і потім, після закінчення терміну дії угоди, ми переведемо флот туди. Сьогодні я уважно стежу за питаннями, пов’язаними з Чорноморським флотом, ніхто про це не каже. Мають місце різноманітні спекуляції. Але про що вони говорять, не читаючи ні угоди, ні доповнень до неї!? Рік тому, коли я був народним депутатом, я отримував масу листів від студентського співтовариства Севастополя. Я 17 листів написав, звертався до прокурора, та куди тільки не звертався... Вони у своїх листах ставили питання про порушення російською стороною угоди про перебування ЧФ РФ. Адже ми 20 років їм дали! А сьогодні, коли ми дуже м’яко сказали, що нині існує потреба підписати додаткову угоду щодо ЧФ, заступник начальника російського генштабу заявив: наш флот, коли захоче, тоді й повернеться в Севастополь. Все. Крапка. Тобто Росія проводить ультимативну політику не лише стосовно Грузії, але й стосовно України. Тому нам із нашими горе-патріотами та могутніми опонентами української державності необхідно бути дуже й дуже обережними.

— Коли ЧФ був задіяний проти грузинської сторони, Україна заявила, що може не пустити кораблі назад до Севастополя. Як це можливо?

— Це неможливо, і знаєте чому? Бо ми навіть Затуліну не можемо заборонити в’їжджати до України. То приймають рішення, то хтось його скасовує. А Москва плювала на всі наші рішення! Ось наша проблема. Сьогодні ми повинні консолідувати суспільство для того, щоб не лише захистити незалежність, державність, територіальну цілісність Грузії, але й захистити самих себе.

— З урахуванням, м’яко кажучи, полярності в українському парламенті, виробити тут єдину лінію буде, напевно, дуже складно. Ми чуємо, які заяви сьогодні звучать з табору Партії регіонів, КПУ...

— Ось саме це мене найбільше непокоїть. У тих же Сполучених Штатах, яка б ворожнеча не була між демократами та республіканцями, але коли вони їдуть за кордон, вони завжди розмовляють однією мовою. Маю на увазі не англійську, а політичну мову. Ми ж не лише не говоримо однією політичною мовою, ми навіть філологічно розмовляємо і українською, і російською.

Так, ця, як ви кажете, полярність — це біда України, і тому нам необхідно виховувати патріотизм, направляти суспільство на консолідацію, на захист своїх інтересів. А щодо Партії регіонів, то і ви, і я чудово бачите їхню парламентську позицію, що полягає в наступному: а як на це подивиться Росія? Ось і зараз Колесніков (Борис Колесніков — один із лідерів ПР. — Ред.) погрожує: мовляв, відбудеться сесія Верховної Ради й ми відразу ж піднімемо питання про грузино-осетино-російську ситуацію. Так, це біда України і я не знаю, не впевнений в тому, чи стане український народ на захист своєї незалежності. Мене, м’яко кажучи, дивує позиція Партії регіонів. Уже сьогодні російський капітал домінує в нашій країні, а що завтра, коли він повністю завоює Україну? Та вони за одну ніч знищать наших п’ятьох мультимільярдерів і будуть регіонали смоктати свою лапу тоді.

— Зараз, вийшовши з літньої політичної сплячки, українські парламентарії, обговорюючи кавказьку війну, думають-гадають, чому щодо цього мовчить Юлія Тимошенко. За нинішніх конституційних реалій, прем’єр повинна коментувати це питання, чи досить позиції Президента?

— Тимошенко бере дуже активну участь у просуванні своєї ідеї, своєї політики в ЗМІ. А тут вона мовчить... Але я вважаю, що в Президента досить конституційних повноважень для того, щоб в одноосібному порядку представляти Україну в цьому протистоянні. Я хотів би окремо відзначити важливу роль, яку грає сьогодні Міністерство іноземних справ. Мені здається, що це майже єдина державна установа високого рангу, яка твердо стоїть на захисті українських національних інтересів. Мені імпонує зважена позиція, яку займає Президент України. Адже він не виступає з антиросійськими заявами, він закликає до переговорного процесу, до поновлення статус-кво, яке існувало до початку військових дій. Зараз, на мою думку, необхідно тимчасово відставити в бік питання типу, хто почав, хто винен, оскільки якщо шукати відповіді, то тут не буде кінця-краю. Це перше. Друге. Нам й надалі потрібно проводити таку саму зважену політику. Третє. Наше ключове завдання — зміцнювати економіку України, підвищувати рівень життя. Якщо ми істотно піднімемо рівень життя, то в нас буде консолідованіше суспільство. Ми зациклилися на темі мови, на інших питаннях, які нас роз’єднують, а нам необхідно шукати, як консолідувати націю, як захистити державу. А Тузла продемонструвала, як ми захищаємо державність, коли була пряма агресія проти України. Всі тоді втягли плечі... Крім того, ми повинні, зрештою, припинити знищувати армію. Ми знищили свою армію! Ми готуємо військовий парад у період, коли йде агресія проти дружньої нам держави.

— Чи адекватною ситуації, на ваш погляд, була реакція на події у Грузії світової громадськості?

— Неадекватною. І ця неадекватність почалася ще під час саміту в Бухаресті, коли під впливом російської сторони відмовили в наданні ПДЧ і Україні, і Грузії.

Політика, яку сьогодні проводить щодо цього НАТО (та країни Заходу загалом ) — це політика так званого epizment. 1939 року це була позиція Чемберлена. Тоді німці захопили частину Словаччини, а агресора хотіли утихомирити. Ось і зараз ми спостерігаємо аналогічну ситуацію. Так, Вашингтон більш-менш робив заяви. Мені два-три дні тому з Лондона зателефонував кореспондент Бі-Бі-Сі і запитав про реакцію на військові події країн Заходу. “Яка реакція, — кажу я, чому ваш британський уряд мовчить, немов у рот води набрав?” Щоправда, вчора вони дуже гостру заяву оприлюднили, зрозуміла річ, не через моє інтерв’ю Бі-Бі-Сі (сміється. — Ред.).

А Німеччина мовчить. Пані Меркель мовчить. А я знаю, чому вона мовчить. Ось як у багатьох людей мого покоління радянське сприйняття, так і в неї — гедеерівський менталітет.

Телефонує мені днями один громадянин із Миколаївської області й каже, що потрібно Росію усунути від участі в Олімпійських іграх у Пекіні. Тобто, очевидно, що люди дуже стурбовані цією агресією. А в нас що? А в нас у Луганській області газети виходять з прямими закликами про розділення України на дві частини, на схід та захід. Повторюється те, що сталося 1917, 1918, 1921 років. Я абсолютно розділяю вашу занепокоєність, я, повірте, ще більше стурбований. Так, сьогодні над українською державністю нависла загроза й насамперед вона виходить від наших політиканів, які використовують трибуну Верховної Ради не для захисту національних, а для захисту інших інтересів.

— Геннадію Йосифовичу, не хочеться на такій песимістичній ноті завершувати розмову. Правда все-таки переможе, чи не так?

— Згодний. Але ми зараз повинні вести дуже активну роз’яснювальну роботу й розповідати людям, що наша безпека й наш життєвий рівень залежатимуть від того, чи будемо ми членом такої могутньої організації як НАТО. Ми — Народний рух України зараз проводимо кущові семінари для нашого партійного активу по всій Україні, де без агітації і без загострення українсько-російських відносин предметно розповідаємо людям про цю організацію. Я противник загострення відносин із Росією. Нам необхідно співіснувати, товаришувати й працювати спільно. З боку України таке бажання існує, а ось з боку Росії — ні. Але ви правильно сказали, що правда переможе. Я в цьому впевнений...

Наталія РОМАШОВА