Зима номер два

  Український тил готується до зими. До другої зими часів великої війни — якщо не брати до уваги п'ять лютневих днів 2022-го, які навряд чи можуть розглядатися як повноцінна зима.

Наші співвітчизники чекають на продовження російського енергетичного терору, чекають нових ударів ворога по тилових містах та нових блекаутів. Як і рік тому, в зоні ризику перебуває вся територія нашої країни.

І мільйони українців від Харкова до Чернівців замислюються над одним і тим самим питанням: чи буде друга воєнна зима легша а чи важча за попередню?

По суті, ми опинилися перед уявними терезами.

На одній чаші терезів — все те, що Україна здобула за останній рік. Сучасні системи ППО, про які минулої осені можна було лише мріяти. Генератори, зарядні станції, повербанки та туристичні плитки, які встигли придбати всі, хто хотів і міг. А, головне, безцінний досвід, якого нам так бракувало 2022-го.

Енергетики, комунальники та пересічні обивателі вже знають, що необхідно робити в надзвичайних ситуаціях, і грізне слово “блекаут” не викликає колишнього страху. Кожен мешканець тилу, який благополучно пережив минулу зиму, почувається просунутим ветераном.

Однак на іншій шальці терезів — все те, що країна втратила за останні дванадцять місяців. Йдеться не лише про непоправні людські втрати. Не тільки про руйнування, заподіяні ворожими ракетами та “шахедами”. І не лише про вітчизняну енергосистему, чий запас міцності суттєво зменшився порівняно з минулою осінню.

Не менш важливим є те, що порівняно з 2022 роком помітно скоротився вітчизняний запас моральних сил. На жаль, більшість українців зустрінуть нову воєнну зиму в набагато гіршому психологічному стані, ніж попередню. На це є щонайменше чотири вагомі причини.

Перше. Напередодні зими 2022-2023 років були здобуті по-справжньому вражаючі перемоги на фронті. У вересні Україна відсвяткувала визволення Харківщини, в листопаді — деокупацію Херсона. 

Мабуть, у тилу не було жодної проукраїнськи налаштованої людини, чию душу не наповнювали б ентузіазмом тодішні успіхи ЗСУ. Країна дуже вчасно отримала потужний заряд оптимізму, і він підтримував цивільне населення у найважчі та найтемніші зимові дні.

Але на сьогоднішній момент успіхів на фронті, що їх можна порівняти, не досягнуто. Так, протягом року неодноразово наголошувалося, що ЗСУ — не улюблена футбольна команда, і що неетично сприймати українську армію як постачальника гарних перемог та позитивних емоцій для обивателя. Проте такий підхід широко поширений у тилу.

Тяжкі бої 2023-го, коли життями солдатів довелося розплачуватися за кожен метр української землі, не виправдали очікувань населення. І якщо до кінця року не буде достатньо яскравої та ефектної перемоги, то цієї зими тил залишиться без потужного психологічного допінгу.

Друге. Взимку 2022-2023 років тилові будні прикрашали передчуття великих весняних успіхів. Крах ворожої оборони за кілька місяців анонсувався не лише позитивними блогерами, а й офіційними особами. Ще в жовтні 2022 року начальник ГУР Кирило Буданов прогнозував, що українські Збройні сили зайдуть до Криму до кінця весни 2023-го. На тлі минулорічних військових перемог подібні оцінки виглядали цілком реалістично і робили суттєвий внесок у скарбничку народного оптимізму.

Звичайно, ніщо не заважає озвучувати схожі прогнози й узимку 2023-2024 років — але колишнього психологічного ефекту вони вже не дадуть. Анонсування майбутніх перемог вже один раз не виправдалося, тож вдруге воно теж не спрацює.

Хоч би що писали позитивні блогери, їхні оцінки зустрічатимуть із недовірою. Хай там що не говорили б офіційні особи, їхні слова сприйматимуться скептично. Навіть якщо наступної весни ЗСУ справді увійдуть до Криму, відповідний анонс не допоможе підняти народний настрій у важкі зимові місяці.

Третє. Взимку 2022-2023 років ворожі ракетні атаки та періодичні блекаути дарували українському тилу відчуття повноцінного залучення до війни. Генератори на міських вулицях, свічки в темних квартирах, підзарядка гаджетів у громадських місцях: усе це сприймалося населенням як вияв стійкості та солідарності з фронтом. Успішно впоравшись із побутовими проблемами, мешканець тилу відчував гордість та моральне задоволення.

Але на перший план у тилу виходить непопулярна тема мобілізації. Населенню все частіше й наполегливіше нагадують, що терпіти побутові негаразди недостатньо. Що реальна залученість у війну — це не сидіння при свічках, а здатність замінити бійців на передовій. Що справжня стійкість та солідарність із фронтом — це не приготування обіду на туристичному пальнику, а готовність провести на фронт когось зі своїх близьких.

Скромному обивателю може здатися, що держава вимагає від нього забагато  — і це також позначиться на його психологічному стані.

Зрештою, четверте і найголовніше. Зиму 2022-2023 років країна зустрічала з вірою в те, що для нас це буде остання воєнна зима. У тилу переважала думка, що вже наступного року велика війна завершиться перемогою України. Скептичні оцінки лунали рідко та не витримували конкуренції з оптимістичними. Відповідно, всі зимові тяготи сприймалися як останній і рішучий бій; як останній ривок атлета перед фінішем. Мовляв, треба протриматися кілька місяців, вистояти під ударами ворога, перетерпіти перебої зі світлом та інтернетом — а влітку відпочинемо на пляжах деокупованого Криму.

Однак нову зиму Україна зустріне з усвідомленням того, що війна — це надовго, і що вона навряд чи закінчиться 2024-го. Населенню доведеться змиритися з тим, що зимові негаразди — це не останнє випробування перед поверненням до мирного побуту, а нова вітчизняна норма. 

Пересічний обиватель розумітиме, що за важкою воєнною зимою піде не нагорода у вигляді швидкої перемоги, а черговий важкий воєнний рік. І навіть якщо об'єктивно нова зима виявиться не гіршою за попередню, суб'єктивні психологічні проблеми в українському тилу будуть виражені набагато сильніше.

Найближче майбутнє приховано від нас. Ми не знаємо, наскільки успішною буде протидія ворожому енергетичному терору. Нам невідомо, наскільки гострим виявиться дефіцит електроенергії чи тепла в українських містах.

Але немає сумнівів, що цієї зими мільйони українців зіштовхнуться з прогресуючим дефіцитом оптимізму — і Москва зробить усе можливе, щоб його збільшити. А українському керівництву вже зараз варто замислитися над тим, чим і як можна компенсувати цей критичний для країни дефіцит.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ