Єдина “регіональна”

На час виходу журналу рішення запровадити регіональну мову ухвалили місцеві ради різного рівня в усіх областях, де кілька останніх виборів поспіль ПР здобувала перемогу на загальнодержавних та місцевих виборах, а отже, має очевидну перевагу серед депутатського корпусу: Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська та Харківська облради, а також Одеська, Севастопольська, Харківська, Краснолуцька та Первомайська (дві останні на Луганщині) й Ізмаїльська (на Одещині) міськради.

Статус регіональної в усіх випадках дістала тільки російська, що красномовно спростувало тезу ініціаторів закону КаКа, ніби він ухвалений на виконання Європейської хартії регіональних мов та мов меншин. Жодна інша, зокрема й ті, що справді потребують захисту через малу чисельність носіїв, так і не здобула офіційної підтримки. Логіку правлячої партії відверто озвучив Михайло Чечетов, який заявив, що “46 млн людей розуміють дві мови: російську й українську. Не болгарську мову, не угорську мову, не румунську мову, не єврейську мову, їдиш чи іврит, я не знаю, як там. Ці мови розуміє лише купка людей. Ми говоримо про дві мови, які розуміє весь народ”.

Що це не його особиста, а панівна серед партії влади позиція, а відтак що закон Колесніченка — Ківалова має на меті не захист справді загрожених мов, а відновлення русифікації, засвідчила й позиція місцевих органів влади, у яких абсолютну перевагу має ПР. Наприклад, Ізмаїльська міськрада, ухваливши 15 серпня рішення про надання статусу регіональної в місті російській, відмовилася визнати аналогічні права за мовою болгарської меншини, частка представників якої в цьому придунайському місті відповідає визначеній законом нормі про 10%, за останнім переписом. Показовою стала заява міського голови Андрія Абрамченка, який у найкращих радянських традиціях заявив: цілком досить того, що “російська мова була й залишається мовою міжнаціонального спілкування в Ізмаїлі, де проживає понад 80 національностей”. Голова Донецької облради Андрій Федорук, коментуючи ухвалене рішення про надання нового статусу російській, попередив, що аналогічний приклад можуть наслідувати й ради нижчого рівня, але якщо в них з’явиться бажання запровадити як регіональні інші мови, наприклад грецьку, то, мовляв, нехай спочатку добре подумають про джерела фінансування такої ініціативи.

Парадоксально, однак представники національних меншин у Партії регіонів, які за логікою мали відстоювати в її лавах інтереси своїх народів, насправді заходилися виправдовувати... партію, дій якої, очевидно, критично оцінювати не мають права, як це вже було в радянський час із КПРС. Відтак вони доводять, що особливої потреби у статусі регіональної для мови меншини, репрезентованої ними в ПР, зовсім немає, адже й раніше все було добре. Наприклад, саме таку позицію оприлюднив включений до прохідної частини списку Партії регіонів представник румунської громади на Буковині Іван Попеску: він запевнив, що і шкіл румуномовних досить, і всі чиновники та правоохоронці, в більшості своїй також румуни, в місцях компактного проживання цієї національної групи й раніше володіли мовою і використовували її за потреби у спілкуванні з місцевими жителями, а відтак нагальної потреби в імплементації мовного закону КаКа там не відчувають. Проте відповіді на запитання: “А навіщо ж було ухвалювати такий закон?” — Попеску не дав.

Мови меншин уже почали неабияк дратувати регіоналів. Цьому сприяє і активність опозиційних депутатів. Наприклад, Геннадій Москаль уже погрожує судом голові РНБО Андрієві Клюєву, позаяк на своє депутатське звернення, написане русинською мовою, відповідь дістав українською. Потім звернувся вже до Азарова на їдиш, імовірно, аби дізнатися, чи вважає Микола Янович, як і Михайло Чечетов, її лише мовою купки людей, а тепер продовжив експеримент уже з органами влади в регіонах. Своєю чергою, автори закону змушені були відмовитися від частини ними ж написаних норм, наприклад запропонувавши скасувати вимогу про друк виборчих бюлетенів мовами окремих етнічних меншин.

Здавалося б, парадоксально, однак єдиною територією на Півдні, де російська досі так і не стала регіональною, залишився Крим, у якому частка росіян перевищує половину населення. Однак і тут причину слід шукати в небажанні Партії регіонів надати такий самий статус кримськотатарській мові й, можливо, навіть упослідженій через порушення Конституції українській (відповідні ініціативи також лунали). Адже до останнього часу дефакто єдиною офіційною мовою на півострові була якраз російська, а місцеве керівництво навіть дозволяло собі демонструвати роздратування тим фактом, що центральні органи влади в Києві вели з ним обмін документами українською, тобто єдиною державною, включно з територією Криму, причому як тоді, так і нині. Кримські татари вже висловили занепокоєння відкладанням на невизначений термін уведення в дію мовного закону й підозрюють владу в намірах підвищити бар’єр від 10 до 15—20% або внести інші корективи, які унеможливили б здобуття статусу регіональної на рівні регіону для будь-якої мови, окрім російської.

Імплементація закону КаКа відкриває шлях для фактичного нав’язування російської в південно-східних регіонах: україномовним районам Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської, півночі Одеської та Луганської областей, які залишилися в абсолютній більшості україномовними після тривалого часу русифікації в минулому. Тепер існує загроза її поновлення на рівні цілеспрямованої державної політики. Шлях для цих планів відкривається внаслідок того, що облради ухвалили рішення про запровадження російської як регіональної на рівні областей загалом. Відтак у спілкуванні із владними інстанціями в обласному центрі від жителів, а особливо працівників держорганів, підприємств та організацій можуть почати вимагати вживання регіональної мови, ігноруючи через двозначності в законодавстві конституційну вимогу застосовувати українську як державну.

Олесь ОЛЕКСІЄНКО