Українська недоладія

Існує у людини такий фізіологічний стан, як “недо...” Ніби і здорова, але якось не цілком. Ніби і сита, але не зовсім. Ніби все добре, але щось муляє. От така ситуація зараз у нашому державно-політичному розвитку.

Ніби Державний бюджет затверджено, а на його основі — обласні, районні, міські тощо. Деякі з адміністративно-територіальних одиниць навіть затвердили свої загальні річні програми розвитку і десятки галузевих. Ніби все нормально, тільки жити і розвиватися. Але всі знають, що бюджети якісь не надто реальні. Що видатки будуть значно більшими, бо ціни на імпортовані до нас енергоносії виявилися вищими, ніж ми чекали (щира подяка нашим перемовникам).

Для енергетиків це чомусь виявилося цілковитою несподіванкою і вони за кілька років так і не спромоглися по-серйозному запропонувати альтернативні, в тому числі внутрішні джерела забезпечення енергоресурсами. Це у злиденній Голландії вчаться виробляти автомобільне паливо з соломи. У гітлерівській Німеччині вчилися синтезувати бензин. Заможній же Україні цього не треба. Ми здатні платити на заправках по п’ять гривень за літр. А може й більше. Хіба що на Виноградівщині думають про те, як переорієнтувати котельні на відходи деревообробки (брикети із стружки і тирси). Більшість же чомусь живе за традиційним нашим принципом: “Якось-то воно буде, бо ніколи ще не бувало так, щоб ніяк не було”. Саме під таким гаслом українці час від часу втрачали свою державу.

Секретарі РНБО змінюються так часто, що не встигають нагріти крісла, а не те що зайнятися енергетичною безпекою держави. Ця посада останнім часом перетворилася на якусь декоративну і придворну.

Бюджети доведеться коригувати. Про це говорять всі, а найперше — міністр фінансів В.Пинзеник. Як тільки ще регіонали оприлюднили перший варіант державного бюджету, він заявив, що бютівська команда розробить принципово інший документ. Та чомусь так і не розробила. Внесла тільки косметичні правки. Мовляв, допишемо потім і відкоригуємо. На жаль, ці методи все більше утверджуються в українській політиці — багато галасу, оглушлива критика опонентів, маса обіцянок, а коли доходить до їхньої реалізації, то маємо мінімум. Як у народній казці, де горе-коваль хотів зробити із шматка заліза леміш до плуга, потім — лопату, потім — ніж, потім — цвях, а відкував... пшик.

Те ж саме “недо” маємо не лиш у бюджетній, а й у соціальній сфері. Гаразд, отримають всі бажаючі свою кровну тисячу з Ощадбанку, віддадуть борги, проїдять за місяць-другий, а що далі? Прекрасно, що уряд розраховується за свої (чи й навіть за чужі) внутрішні борги. Але це не знімає необхідності реальної соціальної політики. Аби частково компенсувати знецінені ощадні книжки, зараз готується приватизація чергових ласих шматків з державної власності. Чи не краще було би все ж отримані кошти вкласти у підготовку до Євро-2012, у будівництво спортивних і туристичних об’єктів, ремонт шляхів, оновлення транспорту. З одного боку, це все буде потрібно для проведення чемпіонату, аби не впасти лицем у багнюку перед цілим світом. З іншого боку, це реальні нові робочі місця, а отже і ослаблення соціальних проблем. Замість цього гроші йдуть на проїдання.

На жаль, повторюється точнісінько те, що з “Криворіжсталлю”. Курку, яка несла золоті яйця, продали, причому перетворили аукціон на політичне шоу, а виручені гроші процвиндрили. В чім там була державна мудрість — так і лишилося незрозуміло. Хіба що В.Путін тоді заявив, мовляв, українці продали “Криворіжсталь”, тому можуть більше платити нам за газ.

Інше “недо” з євроінтеграцією. Наші намагання будь-що сподобатися європейцям вже переходять всі межі пристойності. Та хоч обставмо всю Україну пам’ятниками іноземним діячам, поперейменовуймо всі наші міста і села, нас все одно до Унії не приймуть. Бо приймають не за такі дурнички, а за здатність бути реальним і надійним партнером у різних спільних проектах — промислових, фінансових, природоохоронних. Якщо на Закарпатті головну автомагістраль мусили ремонтувати македонці, то навіщо ми здалися Європі? У чому ми можемо виступити партнером для розвинутих країн, якщо не здатні у себе навести елементарного ладу? Перш ніж претендувати на членство у європейських структурах, мабуть, слід довести їм, що ми здатні нормально урядувати усередині власної держави. Що уряди в нас не змінюються кожний рік, а з ними не змінюється докорінно вся господарська політика. Що політики здатні займатися ще чимось, крім десятилітніх дискусій про необхідність конституційних змін. Що у нас плани не тільки постійно коригуються, а інколи ще й виконуються. Що крім корупційних способів розв’язання різних проблем, у нас існують ще й інші. Якщо Європа переконається в цьому, розмова буде інша. Поки ж наше потенційне членство становитиме реальну загрозу для Євросоюзу, ніхто з нами говорити не буде. Не допоможуть навіть заяви про наше бажання вступити до НАТО — такі ж порожні, як і всі інші.

Стан “недо” не може існувати надто довго. Не може бути довго недовлади і недоопозиції. Не може не з якихось моральних чи естетичних міркувань, хоч воно справді і потворно, і огидно. Просто такий стан швидко веде до розвалу всього, що напрацьовували роками, десятиліттями, віками. Україні зараз не можна розпорошуватися на десятки завдань — не витягнемо. Максимум — два-три, але реальних, котрі і призведуть до національного прориву.

Сергій ФЕДАКА