Криза. “Перезавантаження матриці”

Минулого тижня мені зателефонували організатори масштабної “розпіареної” бізнес-конференції, яка планувалася на початок листопада і де я мав виступати з доповіддю на тему методів переходу українських компаній від підприємливого менеджменту до системного управління. Організатори повідомили: захід перенесено на невизначений термін. Причина: проблематика стала неактуальною. І ось я зрозумів: світова економічна криза вже не “стукає в двері” України (як у своїх зверненнях замилює всім очі прем’єр-міністр України). Вона ці двері вже розбила й вирує в нашому домі. Українському бізнесу питання покращення систем управління людьми, процесами, ресурсами, інвестиціями стали нецікавими. Вітчизняний бізнес перейшов із парадигми структурованого росту в парадигму виживання.

Вчорашній день вітчизняного бізнесу

Картина найближчої перспективи невтішна, і, на жаль, слід констатувати, що для більшості існуючих українських компаній середньої величини далекоглядної перспективи просто немає. На нас чекає масштабне (можливо чергове?) “перезавантаження матриці”. Те, що було самозрозумілим, очевидним для будь-якого керівника — у тому числі й методи управління людьми, оцінки перспективності галузей для інвестицій, джерела фінансування поточної діяльності, ринки збуту, маркетингові прийоми, — усе або вже змінилося, або зміниться найближчим часом. Виживуть ті, які найшвидше зрозуміють, що прибутки залежать від лояльності найближчих (зокрема географічно) клієнтів, у чіткому виборі ніші, у лояльності найнятих працівників, яких виростила організація, а не “купила” на ринку праці за часто завищеними цінами.

Отже, що нас чекає? У нових умовах колишня “економія на масштабі” невдовзі стане основним тягарем для організацій. Компанії, які чітко не визначили своєї ніші (а часто така ніша дуже маленька) і не стали першими в ній, — не виживуть. Холдинги — це вчорашній день. В умовах суцільного скорочення видачі кредитів банками й відсутності інструментів залучення інвестицій через фондові біржі, на діяльність, що не входить у ключову компетенцію компанії, просто не буде грошей. Відповідно, будь-який зиск, що міг бути отриманий в минулому від так званої “вертикальної інтеграції”, стане знівельований потребою збереження ліквідності оборотного капіталу. Першими жертвами глобальних змін стануть регіональні фінансово-промислові групи, а за ними покотяться великі транснаціональні корпорації.

Ера дорогих (часом зухвалих) найнятих менеджерів закінчилася. Настав час дрібного буржуа: бізнесу, яким керує менеджер-власник, який готовий управляти (часто “в ручному режимі”) своїм ризиком. Йдеться про модель економіки, побудованої на малих компаніях, що продають свій товар чи послугу чітко визначеному локальному споживачу — клієнту, якого вони знають, регулярно бачать, розуміють. Це модель, яка донедавна вважалася неприйнятною в Україні — країні з розвинутим машинобудівним та металургійним комплексом. А сьогодні саме ця модель може стати порятунком вітчизняної економіки: сімейні підприємства, сімейні ферми, малі гнучкі інноваційні клієнт-орієнтовані компанії, які вміють запропонувати своєму споживачу саме той унікальний продукт чи послугу, яку неможливо повторити й за яку не шкода заплатити.

Що таке “перезавантаження” структури вітчизняної економіки матиме глибинні наслідки для кожного жителя України, мабуть, не потрібно аргументувати. Прогодувати сім’ю стане важче. Але наслідки кризи в середньотерміновій перспективі також будуть відчутними для політичної сфери. Йдеться про перерозподіл регіональних впливів на політичний розвиток у середині країни впродовж наступних 5—7 років і про зовнішні загрози, які, ймовірно, виникнуть десь у середині наступної декади XXI століття.

Козирі східних і західних регіонів

Спочатку про внутрішнє “перезавантаження”. Повернення галицьких заробітчан з Португалій, Іспаній та Італій уже спостерігається — роботи для них там вже немає. На відміну від інших регіонів України, саме в західних областях “куркульська жилка” малого бізнесу не була жорстоко придушена сталінським режимом: саме західний регіон сьогодні слід вважати “плоттю” українського малого бізнесу. Там він тіньовий. Там він неструктурований. Але там він завжди був, є і буде. Дотепер західні області вважалися найбіднішими в Україні, й тому їхня політична вага в центрі була незначною.

Якщо найстрашніший сон українського олігарха справдиться й попит на вітчизняний метал суттєво зменшиться на світових ринках (що сьогодні слід вважати високоймовірним), відповідно й політична вага східних регіонів у внутрішньополітичних розкладах на печерських пагорбах також поступово знеціниться. Сьогоднішній політичний козир східних регіонів — а саме те, що заводи-гіганти Донбасу є основним наповнювачем державного бюджету, — з часом може просто знівелюватися.

Київський центр завжди буде центром, центральні області України завжди годували Європу й надалі її годуватимуть, Одеса ж завжди буде Одесою. Але сьогоднішній завищений політичний вплив східно-південних власників заводів-гігантів на систему прийняття рішень у центрі з часом може бути замінений впливом галицько-подільських сімейних фірм — звісно, якщо останні зорганізуються у відповідне лобі. Таке “перезавантаження” точно не пройде безболісно, але його перспективні наслідки (особливо в гуманітарні сфері) надихають, якщо ви прибічник консолідації української мовно-культурної ідентичності.

Але ті ж “українізуючі” перспективи економічно “перезавантаженої” України також навівають на певні загрози. Мовно-культурний баланс, якого досягнуто в сьогоднішній умовно-унітарній Україні (де держава толерує величезні регіональні відмінності в застосуванні політики центру), буде порушено. Таке порушення неодмінно призведе до протесту з боку політично обділеного та ще й знедоленого кризою східного електорату: шахтарські походи на Київ на кшталт 1993-го можуть повторитися, але цього разу в радикалізованому варіанті, бо до економічних вимог додадуться ще мовно-культурні. Про ймовірну підтримку таких ініціатив зі сторони північного сусіда, мабуть, писати не потрібно.

Росія у пошуках ворога

До речі — про ту ж таки Росію, яка, згідно з думкою деяких аналітиків, має шанс відновити свій геополітичний вплив у східноєвропейському регіоні внаслідок глобальної економічної кризи. Але чи задумалися ці аналітики над тим, що джерело до 80% державного бюджету Російської Федерації — це прибутки від продажу нафти й газу? Якщо собівартість видобутку нафти на Уралі прийнято вважати десь на рівні 35 дол США за барель (не включаючи вартість доставки до кордону), зниження світових цін на нафту до рівня 48—50 дол за барель та їх утримання на такому рівні впродовж півтора-двох років може стати катастрофічним для бюджету Росії. В українського північного сусіда знаходяться найбільші поклади нафти й газу в світі, але доступ до них обмежений неймовірними просторами й жорстокими кліматичними умовами, на інфраструктурне подолання яких уряд РФ вкладав мінімальні кошти в період вже минулих “жирних” років. А в наступних роках грошей на побудову інфраструктури в Росії може не бути. Гроші будуть лише в Китаї — у тому числі й на озброєння. Крім цього, варто зауважити, що більшість російських надр знаходяться географічно ближче до кордону Піднебесної, ніж до Москви.

І що буде робити авторитарний уряд Росії, якщо в його бюджеті стаття прибутків від нафти наблизиться до нуля? Ймовірно, побоюючись відцентрових сил, які можуть виникнути в багатонаціональній Росії, Москва шукатиме ворога, навколо гасла боротьби з яким можна буде об’єднати народи країни. Можливо, принагідно згадається “образа” за Севастополь? Або, можливо, привід знайдеться через “братерський обов’язок” підтримати знедолене кризою російськомовне населення східного Донбасу...

Автор цих рядків завжди вважав себе оптимістом стосовно перспектив економічного й політичного розвитку України. Сьогоднішня криза дійсно безпрецедентна й неодмінно призведе до змін у структурі економіки країни, зокрема в регіональному розподілі політичних впливів. “Перезавантаження матриці” необхідне, й воно неодмінно станеться. Очевидно тоді оптимізм має повернутися. А наразі, як і у всьому світі, трошки тягне на страх за майбутнє...

Михайло ВИННИЦЬКИЙ