Закон про критичну інфраструктуру нічого не вирішує

Історія незалежної України доводить, що маємо неабиякі проблеми з секторами економіки, від яких залежить національна безпека та загальнодержавні інтереси, та де домінуючі позиції займають саме приватні власники, здебільшого олігархи.

Вже цієї зими, у випадку саботажу групи ДТЕК олігарха Ріната Ахметова, Україну може спіткати:

• віялові відключення електроенергії;

• зупинка або обмеження роботи більшості підприємств країни;

• падіння ВВП і ослаблення економіки.

Схожа ситуація з облгазами олігарха Дмитра Фірташа, які відмовившись транспортувати газ, можуть залишити без нього 70% країни.

Або хлорним заводом олігарха Ігоря Коломойського, без рідкого хлору якого у більшості з нас з крану потече отрута.

В найгіршому варіанті для українців подібні монопольно-олігархічні шантажі можуть закінчитися епідеміологічними катастрофами та коштувати тисяч життів.

Направду, можливість тиснути на державу подібними монополіями і є однією з причин, навіщо вони потрібні олігархам, та одним з трьох китів, на яких і стоїть їх олігархічна влада.

А значить держава повинна мати інструменти, щоб цьому шантажу протистояти. І не тільки.

Законодавство розвинених країн здебільшого дає вичерпні відповіді, що робити державі у випадку якщо власник вирішить зупинити роботу важливого для національної безпеки підприємства, або на випадок інших загроз. Держави мають швидкі механізми, які дозволяють не допустити настання край негативних наслідків.

Україна тривалий час була виключенням із правил. Роки поспіль необхідне законодавство обговорювалося. Але через відсутність політичної волі, непрофесіоналізм чиновників та лобі великих фінансово-промислових груп, його прийняття постійно затягувалося.

І ось нарешті закон прийнятий. Але, радіти зарано. Бо текст закону в нинішній редакції містить цілий ряд прогалин, необґрунтованих ризиків і спірних питань, що робить його поки лише декларативним актом. Так:

• Не передбачено чіткого алгоритму віднесення об’єкту до критичної інфраструктури. Визначені законом ознаки: “забезпечення життєво важливих національних інтересів” та “ймовірність завдання значної шкоди нормальним умовам життєдіяльності населення”, - є занадто оціночними.

• До об’єктів критичної інфраструктури можуть відноситися ті, що надають інформаційні послуги, електронні комунікації, фінансові послуги, правосуддя та ін. Тобто будь-яке підприємство або навіть суд чи банк.

• Не визначено чіткий порядок ідентифікації “кризової ситуації” та максимально допустимого “втручання” держави у випадку її настання тощо.

І головне, закон передав повноваження уряду спільно з власником об’єкту відпрацювати план реагування та втручання, по якому в подальшому держава і буде діяти.

А значить, з одного боку, без домовленостей з власниками (в тому числі олігархами) держава взагалі нічого зробити не може, а з іншого — модель “кейс бай кейс” відкриває широкі можливості для маневрів у таких домовленостях, за окремі з яких власники можуть щедро “дякувати” чиновникам.

Отже, прийнятий закон можна скоріш назвати рамковим. І, щоб держава таки отримала довгоочікуваний вплив на подібні об’єкти у кризових ситуаціях, належить прийняти ще низьку підзаконних і не тільки актів, і на додаток внести зміни до новоприйнятого.

Безспірно, позитивом є те, що зі сплином більше двох років нова політична команда таки започаткувала цей процес і просунулася до прийняття відповідного закону, хоча й декларативного.

Проте однозначний негатив у тому, що такими темпами запрацює цей інститут скоріш лише вже за наступного політичного циклу, і то не факт. Можливо саме цьому олігархічні групи голосували за цей закон без особливих “протестів” та “торгів”.

І щоб наш негативний прогноз не виправдався, “Ліга Антитрасту” закликає парламентарів та урядовців якнайшвидше приступити до розробки та прийняття необхідних істотних змін та нових. 

Володимир ДАЦЕНКО, експерт “Ліги антитрасту”