За межею бідності. Україні загрожує деградація державних послуг

На тлі стрімкого зростання вартості життя в Україні різко загострилася проблема фінансового забезпечення бюджетної сфери та державного сектору загалом. З одного боку, більшість громадян, які отримують заробітну плату з бюджетів усіх рівнів, уже опинилися за межею прожиткового мінімуму. Із другого боку, дефіцит бюджету та фактичний переддефолтний стан, у якому опинилася держава, не дають підстав для збільшення зарплатних фондів у найближчому майбутньому. Без виходу з патової ситуації, тобто в умовах, коли зайняті в бюджетній сфері та держсекторі загалом не зможуть забезпечити за рахунок заробітної плати свої елементарні потреби, якість надаваних ними послуг приречена на дальше падіння.

За межею

Міністерство соціальної політики регулярно публікує “фактичний розмір прожиткового мінімуму”. Це технічний індикативний показник, метою якого є забезпечити “спостереження за динамікою рівня життя в Україні”. Чи надавати йому офіційного статусу, вирішують політики в парламенті, які закладають у держбюджеті на кожен рік довільний політично обумовлений показник офіційного прожиткового мінімуму. У цінах квітня 2015 року цей фактичний мінімум становив для працездатних осіб 2561 грн (без податку на доходи фізичних осіб — 2317 грн ), для пенсіонерів 1882 грн, для дітей віком від шести років — 2593 грн.

Від грудня 2013 року ці показники зросли на 80—98%, а мінімальна заробітна плата до оподаткування й досі на тогочасному рівні — 1218 грн. Це з урахуванням того, що фактично маємо справу лише із проіндексованим відповідно до рівня інфляції показником прожиткового мінімуму грудня 2013-го. Хоча експерти вже тоді наголошували на застарілості й відірваності від реального життя методології визначення офіційного прожиткового мінімуму, наполягаючи на необхідності його коригування з огляду на вимоги часу.

Зростання вартості життя торкнулося всіх зайнятих в економіці. Однак для приватного сектору показник мінімального окладу є переважно індикативним, бо рівень оплати визначається законами ринку, наявна значна тіньова складова у вигляді “бонусів” у конвертах. Для тих, хто працює на державу, він директивно визначає обсяг виплат. Як свідчать дані офіційної статистики, в умовах заморожених від кінця 2013 року показників мінімальної зарплати в інших сферах тривало зростання середньої.

Загалом по країні в січні 2014-го — квітні 2015-го середня нарахована зарплата зросла від 3167 до 3998 грн. У менш тінізованих секторах спостерігалося збільшення в півтора-два рази: в авіатранспорті — від 9,6 до 18 тис. грн, фінансовій та страховій галузях — від 6,5 до 9,7 тис. грн, ін­формаційно-телекому­нікацій­ній — від 4,5 до 7,1 тис. грн. В інших із переважанням приватного бізнесу зростання офіційних заробітних плат було значно нижчим (готельно-ресторанний бізнес, роздрібна торгівля, будівництво і транспорт), проте в них традиційно спостерігається значний розрив між офіційною та неофіційною частинами оплати праці.

Натомість в оплаті праці зай­нятих у державному секторі досі не вирішена ще одна задавнена проблема. Вони отримують заробітну плату згідно з єдиною тарифною сіткою (ЄТС), базовий посадовий оклад працівника першого розряду якої досі не відповідає не лише фактичному прожитковому мінімуму для праце­здатних (2561 грн), а й закладеному в бюджет іще від грудня 2013 року показнику мінімальної зарплати (1218 грн), залишаючись на рівні 852 грн. Як наслідок — зарплати всіх працівників уже зараз утричі (!) нижчі, ніж мали б бути.

Понад те, навіть коли не враховувати дітей на утриманні батьків, абсолютна більшість тих, хто працює на державу, опинилася за межею прожиткового мінімуму. У квітні 2015 року за його значення для працездатної особи 2561 грн навіть середня нарахована в галузі заробітна плата в медицині становила лише 2536 грн, в освіті — 2795 грн, у бібліотеках та інших закладах культури — 2694 грн. Природно, що переважно працівники цих галузей отримують зарплату суттєво нижчу від середньої. Наприклад, в освіті помітними є диференціація за типом навчального закладу, доплати за наукові звання, понаднормове навантаження тощо. А заробітна плата у звичайного вчителя середньої школи чи лікаря зазвичай становить близь­­ко 2—2,5 тис. грн до оподаткування. І навіть у такій неоднорідній статистичній категорії, як “державне управління та оборона, обов’язкове соціальне страхування”, середній заробіток до оподаткування на квітень 2015 року дорівнював лише 3892 грн.

Неспроможний бюджет

Проте можливість підвищення видатків на заробітні плати зай­нятих у держсекторі за рахунок державного та місцевих кошторисів відсутня. Попри останні популістські спекуляції окремих політиків на нібито безпрецедентному “перевиконанні бюджету” за перші місяці поточного року, яке начебто дає змогу індексувати відповідно до рівня інфляції зарплати й пенсії, насправді воно є тимчасовим та нестійким.

Справді профіцит зведеного бюджету за перші чотири місяці 2015 року сягнув 18,5 млрд грн (що, до речі, дорівнює лише 10% видатків за цей час, тож не є підставою для суттєвого підвищення окладів). Але й цей профіцит був забезпечений завдяки тимчасовим факторам, сподіватися на збереження яких у другій половині року марно.

За даними Мінфіну, випере­джальними темпами зросла та частина доходів зведеного бюджету, що була забезпечена подорожчанням у гривневому еквіваленті імпортних товарів унаслідок посилення долара. Так, за 30,5% приросту номінальних доходів зведеного бюджету за січень — квітень 2015 року проти відповідного періоду 2014-го надходження від ПДВ із ввезених товарів збільшилися на 54,2%; від акцизного податку з них — на 79,8%; від ввізного мита — на 177,9%. Загалом ці три статті наповнення держскарбниці становили 58 млрд грн проти лише 34,4 млрд грн у відповідний період 2014 року.

Проте надалі приріст надходжень за відповідними статтями буде значно меншим. Адже на І квартал 2015 року припала найглибша девальвація гривні, навіть офіційний курс долара до якої (за ним розмитнювалися імпортні товари) тривалий час перебував на рівні 25—30 грн, що принаймні у 2—2,5 раза більше, ніж в аналогічний період минулого року. Однак уже восени 2014-го імпортні товари розмитнювалися за курсом 13—16 грн, тож, аби забезпечити весняний темп приросту доходів від імпорту, восени потрібен новий виток глибокої девальвації — щонайменше до офіційного курсу 30—35 грн і вище. Тому розраховувати на аналогічний приріст доходів від імпорту в другому півріччі без екстремальних для економіки сценаріїв годі.

Крім того, майже половину профіциту зведеного бюджету в січні — квітні 2015-го забезпечили надходження 8,87 млрд проти 0,16 млрд за відповідний період минулого року від плати за видачу і продовження ліцензій (головним чином за рахунок дозволів на 3G-зв’язок для трьох мобільних операторів). Ці доходи також були разові й тимчасові. Очікувати нових аналогічних надходжень до кінця поточного року не слід.

Тим часом витрати на освіту та охорону здоров’я навіть при нинішньому надзвичайно заниженому рівні оплати праці зайнятих там, тільки за чотири перші місяці поточного року становили 52,6 млрд грн. У річному вимірі для необхідного потроєння зар­плат цим людям потрібно було б кількасот мільярдів гривень, яких у бюджеті немає. І, як свідчить наш подальший аналіз, не буде через дедалі вужчу базу оподаткування та фактичне уникнення належної  участі у фінансуванні соціальної інфраструктури знач­ною частиною працездатних громадян України.

Вулиця з одностороннім рухом

Наразі в країні налічується 40—43 млн (залежно від того, чи враховувати непідконтрольні райони Донбасу, так звані ОРДіЛО) жителів. Але тільки менш ніж третина з них сплачує податки, хоч усі без винятку претендують за рахунок державного бюджету на “безкоштовні блага, гарантовані Конституцією”. Причому ок­рім 12,15 млн пенсіонерів, щодо яких запитань загалом не виникає, є ще кілька млн “економічно неактивного населення працездатного віку”. Частина з нього студенти й учні, незначна кількість — особи, які не можуть працювати за станом здоров’я, однак чимало й просто фактично прихованих безробітних — 2,4 млн “зайнятих у домогосподарстві”, іще 0,5 млн — представники інших категорій, як-от “зневірені”, “не знають, як шукати роботу” тощо. Ще 1,85 млн у країні — це офіційно визнані безробітні за методологією Міжнародної організації праці (МОП).

. Та навіть із тих 17,2 млн працездатних, які формально вважаються зайнятими у 2014 році лише 8,9 млн складали штатні наймані працівники у підприємствах із понад 10 зайнятими, 1, 4 млн — працювали за наймом у мікропідприємствах та фізичних осіб — підприємців (ФОП), іще близько 1,5 млн становили самі власники мікробізнесу та ФОП. Оці 11,8 млн платників податків й утримують наразі всю соціальну та державну інфраструктуру (освіту, медицину, сферу державних послуг) у країні із 40 млн мешканців (якщо рахувати без окупованих районів Донбасу).

Решта 5,4 млн формально “зайнятих” осіб — це селяни, які мають особисті підсобні господарства (простіше сказати, город) та деякі інші категорії, яким держава відмовляє у статусі безробітного (задіяні на непостійних, тимчасових, сезонних роботах тощо). Адже до “зайнятих” під час своїх обстежень Держстат відносить усіх осіб, які “працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину” причому не лише за наймом, але й “безкоштовно на підприємстві, у власній справі, що належить кому-небудь із домогосподарства, або в особистому селянському господарстві”, а також “формально мали робоче місце, власне підприємство, але не працювали впродовж обстежуваного періоду з певних причин”. В абсолютній своїй більшості вони є платниками лише непрямих податків, включених у вартість товарів і послуг, які вони споживають (ПДВ, акцизи тощо). І водночас фактично не платять податків із доходів та відрахувань у соціальні фонди.

Таким чином, загальна кількість громадян у працездатному віці, які не платять податків, але офіційно не вважаються безробітними, становила у 2014 році 8,3 млн (2,4+0,5+5,4), ще 1,85 млн були безробітними за методологією МОП. Разом — понад 10,1 млн осіб, які не будучи пенсіонерами, хворими чи студентами або учнями, не сплачували податків до бюджету й відрахувань у соціальні фонди, але при цьому претендували на безкоштовне обслуговування в бюджетній сфері та отримання державних послуг нарівні з тими, хто такі відрахування зі своїх доходів робить на постійній основі. Як бачимо, ця категорія цілком зіставна з кількістю пенсіонерів (12,15 млн) та всіх найманих працівників (10,3 млн).
Тим часом кількість штатних найманих працівників, які залишаються основними платниками податку на доходи фізичних осіб і, що найважливіше, відрахувань у різноманітні соціальні фонди, постійно скорочується. Лише від квітня 2014-го до квітня 2015 року на підприємствах із понад 10 зайнятими їх поменшало від 9,5 до 8,1 млн осіб. При цьому майже половина з них нині зай­няті на державних підприємствах і в установах, зокрема понад 2,2 млн — в бюджетних освіті й медицині.

Таке різке скорочення штатних найманих працівників справді майже на дві третини сталося внаслідок утрати робочих місць на підконтрольній терористам території Донбасу, де кількість цього персоналу зменшилася від 1,5 до 0,6 млн за період квітня 2014-го — квітня 2015 року. Проте й без урахування зони АТО втрата штатних працівників за означений період була значною — 0,49 млн, або 5,5% загальної кількості. Порівняння з попередніми роками свідчить: тенденція не нова, але щороку пришвидшується. Разом із Кримом та Севастополем у березні 2012 року їх було 10,6 млн, у березні 2014-го — 9,97 млн. Тобто тоді падіння показника ледь перевищило 5% за два роки, а тепер аналогічний результат спостерігався за рік.

У пошуках виходу

Проблема обмеженості бази оподаткування для фінансування освіти, медицини та інших державних послуг лише поглиблюється, і в межах нинішньої моделі цей процес триватиме. Його й надалі супроводжуватиме втрата задіяними в цих галузях працівниками будь-якої мотивації якісно та старанно виконувати свою роботу, відповідати вимогам часу. Відтак на країну чекає тиха гуманітарна катастрофа внаслідок повної деградації галузей освіти й медичних послуг, надаваних абсолютній більшості населення.

Те, що маємо зараз, бачиться небезпечним самообманом. Механічне урізання видатків на освіту чи медицину веде до руйнації цих важливих галузей, унаслідок чого вони стрімко регресують, утрачаючи здатність виконувати свої функції, а відтак більше імітують процес. Потрібно якомога швидше назвати речі своїми іменами і привести рівень соціальних стандартів, мінімальної заробітної плати та прив’язаної до неї єдиної тарифної сітки у відповідність із фактич­ним прожитковим мінімумом. Дефіцит коштів у держскарбниці не повинен бути перешкодою перезрілому на цей момент їх принаймні трикратному підвищенню. Проте воно має відбутися без збільшення видатків із державного бюджету, в якому для них просто немає ресурсу. Там, де це можливо (чиновницький апарат, контрольні органи, МВС), проблему реально вирішити способом радикального (удвічі-вчетверо) скорочення штату. А там, де воно неможливе (освіта, медицина), потрібно діяти більш диференційовано. Або способом створення в обов’язковому порядку додаткових фондів винагороди праці зайнятих за рахунок часткової сплати за послуги їх безпосередніми споживачами, або, в разі опору більшості споживачів послуг, подекуди скорочуючи кількість працівників. За одночасного зменшення тривалості обов’язкового навчання (до дев’яти або і п’яти класів) із дальшим платним та добровільним, а також обмеження обсягу послуг, які надають державні лікарні на безкоштовній основі.

Безумовно, радикальне підвищення заробітної плати для задіяних у бюджетній сфері та державному секторі мінімум утричі призведе до значних скорочень тих, чиєї відповідної заробітної плати не забезпечить у нинішніх умовах дефіцитний бюджет або ж не схоче чи не зможе цього зробити споживач їхніх послуг. За різних сценаріїв від 0,5 до 1 млн зайнятих зараз держслужбовців, освітян та медиків поповнять лави офіційних безробітних.
Адже головна причина нинішнього дефіциту фінансування бюджетного сектору в тому, що останнє й досі здійснюють за лекалами планової централізованої радянської економіки, тоді як більшість мешканців країни, що користуються ними, давно живуть за правилами ринкової і будь-що намагаються уникнути сплати належних податків та відрахувань, не перестаючи при цьому претендувати на гарантовані Конституцією безкоштовні послуги, як за СРСР. Тому вирішити проблему грошового забезпечення соціальних, пенсійних, медичних чи освітніх видатків можливо лише за такої нової моделі, яка змусила б або оплачувати послуги всіх, хто ними користується, або відмовитися від них кожного, хто не бажає здійснювати відрахування.

Це безальтернативний у нинішніх ринкових реаліях шлях до подолання ганебної бідності серед працевлаштованих у бюджетній сфері та державному секторі загалом. Процес, який ми вже пережили свого часу в інших секторах економіки — це коли приведення цін і тарифів на ті чи ті товари й послуги до реального рівня зазвичай викликало суттєве скорочення їх виробництва та пов’язаної з ним зайнятості. Врешті, за певний час звільнені знайдуть себе або в приватному секторі за своєю спеціальністю або перекваліфікуються на виконання інших робіт. Понад те, підняття доходів частини зайнятих в освіті, медицині, інших складових державного сектору до нормального рівня розширить їхню купівельну спроможність і створить на ринку додатковий попит на нові робочі руки відповідно до їхніх потреб.

Олександр КРАМАР