Юрій Шевчук: Парадокс українського капіталізму — бізнес вороже ставиться до україномовного клієнта

Мовознавець та лектор Колумбійського університету (США) Юрій Шевчук здивований, що в постмайданній Україні досі мало хто розуміє, що інстинкт самозбереження нації полягає саме у збереженні її мови. Шевчук переконаний, що більшість громадян України — україномовні, і їх дискримінують за мовним за принципом. На думку Шевчука, в Україні не існує жодного телеканала, який був би україномовним. І обурюється, що навіть державний Перший національний телеканал практикує  “мовну шизофренію”, тобто в ефірі державного мовника практикується двомовність.

Якщо продовжувати тему українізації, то в 1999 році до Конституційного Суду звернулася група депутатів за роз’ясненнями щодо вживання державної мови в публічних місцях. Суд виніс майже одностайне рішення на користь української мови як державної, окрім одного судді Мироненка, який висловив свою особливу точку зору.

Так от цей суддя вважає: “Державна, українська, мова, на наш погляд, має  блискучі перспективи, але тільки у тому разі, якщо вона буде еволюціонізувати  природним шляхом, у руслі вимог статті 10 та інших положень Конституції України, без політичного чи юридичного авантюризму. Провокаційні спонукання  штучно українізувати суспільство методом правового примусу, протиприродного, насильницького юридичного унормування не тільки суперечать точно виписаним конституційним нормам і обмежують права національних меншин та російськомовних етнічних українців, а й завдадуть відчутного удару по авторитету української мови”. Як вважаєте, у нас “провокаційні спонукання” в українізації?

О, ви перлину відшукали! Надзвичайно цікава демонстрація багатьох речей, включно із незнанням засадничих реалій державного будівництва. У соціології немає поняття “природне” чи “неприродне”. Суспільство завжди конструюється, нація — це уявна спільнота. Немає у нації нічого від Бога даного, це колективність людей, які є спільнотою на підставі певних спільних рис, серед яких начебто спільна історія, мова, територія, самобачення… Раджу почитати визначальну в цьому питанні книжку Бенедикта Андерсона “Уявні спільноти”, до речі перекладену українською. Цю точку зору відстоюють автори сотень інших наукових книжок з націоналізму. Коли суддя Мироненко говорить про якусь “природність”, у мене таке враження, що йому придалося б познайомитися з книжкою Андерсона. Кожна держава створює умови, які фаворизують, сприяють консолідації, формують дану політичну спільноту у той спосіб, який відкрито підтримує державотворчу групу, сприяє тим, хто готовий приєднатися до фаворизованої групи, розділивши з нею уявлення цієї конкретної нації. Якщо ви поглянете на кожну державу, включно з тією, інтереси якої захищає цей суддя, — Росією — то це має місце. Фаворизується одна культура, одна мова і поділене політичною спільнотою бачення цієї держави. Фактично суддя каже суспільству, що колоніальне становище українців на своїй історичній території, створене шляхом геноциду, масового вбивства мільйонів, русифікації, терору за сотні років московського панування — це щось, на його думку, “природне”. Нічого природного тут немає, як і немає ніякого “авантюризму” у програмі виправлення історичних кривд і створення за активної участі держави справедливого демократичного суспільства, де українці почуватимуться у власній домівці, а не прислугою колонізатора. Сьогоднішня ситуація в Україні є глибоко аномальною — масова дискримінація у всіх галузях спілкування, у всіх царинах громадського життя більшості громадян. Нічого природного тут немає, а є намагання не допустити давно назрілої зміни, деколонізації України на всіх рівнях. Цю московську неоколоніальну антиукраїнську риторику має бути викрито як таку.

То якою має бути українізація з точки зору держави? Яка відповідальність має бути у тих топ-менеджерів держави, які порушують 10-ту статтю Конституції?

Тут слід розрізняти державну або публічну царину, з одного боку, і приватну — з іншого. У державній царині завжди є неуникний елемент насильства. Існує Конституція. Якщо ви її не виконуєте, ви цим самим потрапляєте під певні санкції. Якщо ви порушуєте Конституцію і ви міністр внутрішніх справ, то вам немає жодного виправдання. Такий міністр має піти у відставку, зазнати певних санкцій за порушення Конституції. Елемент насильства в урядовій сфері завжди є і має бути, він повинен використовуватися для утвердження офіційного статусу української мови. Якщо не володієш українською мовою, ти не можеш робити кар’єру в уряді, в суді, освіті, Збройних силах і так далі. Це світова практика. Російськомовні очільники уряду України, Адміністрації президента, хочуть вони того чи ні, позиціонують себе як окупанти, неоколонізатори. Мова має власну символічну й історичну логіку. Урядовець, який замість конституційно встановленої державної мови вживає російську, мову з історією агресії, поневолення і колонізації України, позиціонує себе на символічному рівні як ворог. Тоді, хоч би що він робив до, після чи під час такого мовного акту, виглядає підозрілим. Так діє логіка мовного символізму в конкретній історичній ситуації України. Мова має глибокий державницький, культурний і ціннісний символізм. Його не здатні нівелювати жодні заяви про те, що мова не має значення. І це особливо так у ситуації російської агресії, одним із виправдань якої є захист нібито дискримінованих “київською хунтою” російськомовців.

Якщо йдеться про приватну сферу, то тут має бути елемент ненасильства. Наголошую, ненасильства. Натомість має бути створено “природне” середовище, яке фаворизувало б і всіляко підтримувало насамперед україномовний продукт — цікавий, модерний, новаторський, конкурентний. Я пригадую слова Бориса Ложкіна, який весь час повторює, що він не видавав за всю його медіакар’єру жодного україномовного журналу чи газети. Тому що це начебто не купується.

Саме таку думку, що це економічно невигідно, чуєш від багатьох видавців і не  тільки Ложкіна…

І це ще одна імперська російська фабрикація. Бо такі люди, як Ложкін, створювали в країні ситуацію, в якій “формат” — це лише російське та російськомовне. А все, що україномовне — це так званий неформат, безвідносно до того, чи воно купується. От візьмімо “Братів Гадюкіних”. Я сумніваюся, що мені вдасться переконати якогось навіть закоренілого чорносотенця, що вони не купувалися у свій час. Хто їх видавав? Хто їх “розкручував”, популяризував, намагався на них заробити? Ми знаємо, що сталося із Гайтаною, яка чудово і цікаво починала українською. Її переконали, що українські пісні — це “неформат”. Гайтани не стало як цікавої й оригінальної української співачки. Ми знаємо, що сталося з Іриною Білик, яка починала теж українською, із Таїсією Повалій… Все це купувалося, але не продавалося, все це навіть не допускали до етапу готового культурного продукту. Тому казати, що це не купується — це говорити завідомо неправду.

Ось ще один приклад. Згадайте дискусії довкола перекладу чужих фільмів української мовою. Говорили, що це зруйнує кінопрокат, бо українці це не дивитимуться, бо українська мова не купується. І ми побачили, яку шалену популярність здобули професійно зроблені, гарні переклади фільмів українською мовою. Це вже потім рівень перекладу знизився. Все купується, тільки потрібна політика сприяння цьому продуктові. В Україні не існує вільного ринку для конкуренції, ринок поділено між кількома монополіями, які є всі російськокультурними, які виштовхують, як вода олію, все українське.

А якою має бути українізація з боку пересічних громадян? Відомі приклади, коли досить агресивно, зі скандалами люди вимагали дотримання мовних прав, викликали поліцію, і коли м’яко, наприклад, доплачують офіціантам в рестораціях за українську мову. 

Я не є прихильником якоїсь однієї тактики. Якщо ви відчуваєте, що вас не обслуговують належним чином, то в кожній цивілізованій державі клієнт скаржиться. І це абсолютно нормальна річ, я це роблю у США, коли вважаю, що мене обділили увагою як клієнта. Я це роблю без скандалу, з посмішкою на обличчі. Інша справа, що є цікава риса чорносотенного менталітету… Здавалося б, гроші не пахнуть. Ви як підприємець зацікавлені в тому, щоб ваш клієнт і носій грошей, які я мав би вам залишити за продукт чи за послугу, хотів повернутися до вас знову. Це в нормальному капіталістичному суспільстві так є. А друга сентенція — клієнт завжди має рацію. Але в Україні складається враження, що гроші не мають значення. Вороже ставлення до носіїв української мови пересилює бажання отримати від клієнта гроші. Це цікавий парадокс українського капіталізму чи недокапіталізму, і його треба вивчати. В Україні гроші не пахнуть, лише якщо це гроші російськомовного. Коли ж ви починаєте говорити українською, то ваші гроші набувають неприємного запаху, в них перестають бути зацікавленими. Вас радше образять так, що ви не захочете повертатися, аніж наступлять на горло своїй чорносотенній пісні, як це мав би зробити справжній капіталіст, котрий хоче ще і ще отримувати від вас ваші гроші. Російський шовінізм і українофобія в Україні виявляються значно сильнішими за дух капіталізму і намагання отримати прибуток. Це стосується “Розетки”, “Сільпо” і десятків найбільших закладів обслуговування й торгівлі. Можливо, це вияв тієї самої містичної “російської духовності”. Не дозволяйте себе принижувати. Якщо кожен україномовець відстоюватиме свої мовні права, то крига скресне. Але й уряд має щось робити! Повинні бути певні механізми регуляції і захисту прав споживача, його гідності. Тут немає про що говорити, в кожній цивілізованій країні це питання просто не стоїть. У нас ця проблема існує тільки тому, що Україна продовжує залишатися ментальною і культурною колонією імперії.

Відомо, що збройна агресія з боку Росії та вбивства тисяч українців згуртувала громадян України. Але що ще треба зробити Путіну, аби українці заговорили українською?

От цей менталітет зрусифікованого, бачте, виявляється сильнішим за примітивний інстинкт самозбереження. Здавалося б, заговоріть українською мовою заради того, щоб вижити як країна. Підозрюю, по-перше, такі люди не мислять себе в контексті країни, вони бачать себе на своїй кухні, у своєму обійсті, на городі, і вони далі за своє село чи місто не виглядають. Навіщо їм думати глобально і стратегічно про країну, як це роблять громадяни? Зрусифікованість у поєднанні з цілою низкою інших чинників, нездатність бачити себе громадянином, частиною більшої політичної громади, яка називається українською державою, у поєднанні з вузьколобістю “моя хата скраю” виключає в ній сам інстинкт самозбереження. Він спрацював би, якби його заохочували ЗМІ, фільми, телебачення, бо все це у нас є російське. Хтось прямо, а хтось завуальовано передає російські імперські смисли. Наприклад, поєднують українську і російську, показують бравих російських кіногероїв, з якими нам пропонують ототожнюватися. В нас немає жодного українського телеканала, включно з Першим національним, який очолює русифікатор Аласанія. Він практикує особливо руйнівну форму русифікації — політику мовної шизофренії, змішуючи російську з українською чи не в кожній програмі. Щоб таке робити, людина повинна ненавидіти кожну мову: і російську, і українську. Тому що це однаково руйнує і одну, й іншу мову, мовну культуру як таку.

Російська фотожурналістка Вікторія Івлєва, яка також була гостем прес-центру “Главкома”, зазначила, що в Україні за 25 років виросло покоління, яке не навчилося боятися, але водночас зауважила, що українська мова, за її спостереженнями після Майдану, опинилася у ще більшій небезпеці. За вашими спостереженнями, яке ставлення молодого покоління до мови?

Є цілий прошарок української молоді, яка не має проблем із пропозицією, що можна водночас бути українцем без лапок і бути модним, модерним, громадянином всесвіту, космополітом. Для мене це дуже важливо — українець і космополіт, не в ксенофобському радянсько-російському сенсі слова, а у традиційному українському. Українці завжди були відкритими до всесвіту. Величезна частина української культури створювалася поза українським материком, за кордоном. Україномовець-космополіт стає дедалі звичайнішим фактом нашого життя. Цей модерний і перспективний спосіб самобачення і самореалізації мало б  пропагувати наше телебачення, преса, кіно, всі засоби національного самовираження. Вишиванка, писанка, тризуб, національні кольори — це важлива, але лише маленька частина нашої ідентичности, вона не повинна виключати всі інші і насамперед модерні, позаетнічні. Українці історично були світовою нацією, адже мали анклави культури по всьому світові, в діаспорі. Нам треба повернути розумінння українськості як глобальної ідентичності, яка підсилює нашу свідомість і наш інтерес до своєї стрижневої ознаки — мови. Тоді знання української мови не лише не виключає знання інших мов, а навпаки — штовхає до того, щоб їх опановувати. Тоді опанування і знання інших мов не закреслює українську, а веде до її щоразу нового відкриття. Це відбувається зараз, але, за моїми спостереженнями, відбувається не завдяки, а всупереч тому “природному” стану речей, якщо цитувати вже мого “улюбленого” суддю Конституційного Суду, який тут панує і який хочуть законсервувати навіть ціною втрати української цивілізації, а до цього без перебільшення йдеться. Якщо цю ситуацію не змінити, то українська мова, а з нею і українська цивілізація стане білоруською, піде вслід за Білоруссю.

Наталія МАЛИНОВСЬКА