Як повернути українців в Україну?

 1 грудня 2021 року президент України Володимир Зеленський вніс до Верховної Ради законопроєкт №6368, метою якого було надання українцям діаспори українського громадянства. Сьогодні ця ініціатива виглядає дещо дивною, оскільки перед владою та суспільством стоїть більш прагматичне завдання — як не втратити мільйонів біженців, які втекли від війни за кордон. На які цукерки в країні перебування та ризики на Батьківщині зважатимуть біженці, коли вирішуватимуть це доленосне для них і, ймовірно, для всіх українців питання?

Хто опинився за кордоном

Ґрунтовну відповідь на це питання дає нещодавній звіт Агентства ООН у справах біженців. Чверть таких сімей (26%) складаються з одного чи більшого числа дорослих (18—59 років), які не мають на руках дітей чи літніх людей. Ще 29% сімей складаються з двох дорослих, на утриманні яких є діти чи літні люди. Найбільшу когорту становлять сім’ї, в яких один дорослий утримує дітей чи людей похилого віку, — 38%. І, нарешті, 8% сімей складаються лише з літніх людей віком 60+ років.

Найбільш забезпеченими є біженці з першої когорти, вони частіше знімають житло (а не живуть у гуртожитках чи дешевих готелях), мають роботу та найменше звертаються за соціальною чи гуманітарною допомогою. Можна сказати, що вони непогано влаштувалися. Друга когорта — це фактично повні сім’ї з дітьми чи батьками, їхні статистичні показники щодо забезпечення житлом, роботою та джерелами доходу близькі до середніх, навіть дещо вищі. Третя, найбільша, когорта біженців також має показники, близькі до середніх, проживають вони переважно в сусідніх із Україною країнах і залишили вдома подружжя чи дітей. Можна припустити, що саме їхні чоловіки чи жінки зараз воюють з ворогом. Нарешті, четверта когорта — літніх людей — опинилася в найгіршій ситуації, вони потребують догляду через хвороби чи інвалідність, сильно залежать від пенсійних і соціальних виплат, а частка їхньої зайнятості найменша.

Хто хоче додому

З 3900 опитаних (у грудні 2022 року — січні 2023 року) біженців 77% планують повернутися в Україну, причому 12% — протягом найближчих трьох місяців, а 65% — у майбутньому. Ще не визначилися 18%, але якщо скористатися досвідом статистики, то ця кількість розподіляється пропорційно до відповідей тих, хто вже визначився, тобто 12,5%, найшвидше, виберуть варіант повернення, а решта — ні. Ще 5% опитаних однозначно не планують повертатися. У результаті майже 90% біженців можуть повернуться!

Звісно, такий прогноз є дуже оптимістичним. Тут слід мати на увазі, що на достовірність відповіді впливають суспільні настрої — загальний тренд українців на перемогу у війні, тож про неповернення їм, можливо, просто незручно було казати. Крім того, обставини в країні перебування з часом можуть поліпшуватися: люди знаходитимуть роботу, матеріальний стан покращуватиметься, діти ходитимуть до дитсадків і вступатимуть до університетів. Приміром, у Польщі навчання у вишах польською мовою (дуже близькою до української) безоплатне, а в Німеччині біженцям узагалі оплачують вивчення німецької.

На думку авторів доповіді, переважна більшість тих, хто планує повернутися в найближчі три місяці, хочуть повернутися саме в те місце, звідки вони поїхали, це 92% опитаних. Їх тягне не взагалі до України, а саме до “рідної хати”. Це диктується особливими обставинами, з одного боку, наявністю вцілілого житла, можливістю повертатися до сім’ї, подружжя та дітей. З іншого боку, повертатимуться ті, хто зіштовхнувся з проблемами — труднощами інтеграції, проживання в чужому житлі, отримання соціальних пільг тощо.

Щодо тих, хто не визначився в питанні повернення, то автори доповіді вважають, що це переважно одинаки, які не мають пари чи дітей в Україні та живуть не в сусідніх країнах. (На жаль, з доповіді незрозуміло, чи це припущення авторів або ж висновки з обговорення у фокус-групах.)

Та когорта опитаних, які відповіли, що не планують повертатися, складається із специфічних демографічних груп. Це одинаки чи молоді пари та ті, хто має фахову професійну чи технічну освіту, або ж їм притаманні специфічні світоглядні моделі (поведінкові патерни), усі вони виїхали в перші місяці війни. Живуть вони також далеко від України та не мають удома пари чи дітей.

Наразі основна причина, що не дає біженцям можливості повернутися, на переконання авторів доповіді, — це війна та пов’язані з нею ризики безпеки: відсутність повноцінного забезпечення електрикою та водою, медичного обслуговування, житла та інших послуг життєзабезпечення. Ці фактори, на думку авторів, є головними у питанні повернення в Україну (що, втім, очевидно й без жодних досліджень), зокрема для тих 95%, які вже визначилися чи вагаються в своєму виборі.

Що цікаво, 69% респондентів кажуть, що на їхнє рішення повертатися чи ні сильно впливатиме наявність гарної роботи в країні перебування, житлові умови та доступ до базових послуг, зокрема до медичного обслуговування, а також наявність легального статусу в ній. Отже, ці 69% насправді ще думатимуть, повертатися чи ні.

Як живеться українцям за кордоном

Опитування показало, що умови життя біженців із часом покращуються. Так, за кілька місяців, що минули після попереднього опитування, частка сімей, які живуть в орендованому (кращому. — О.С.) житлі, зросла з 27 до 45%, знайшли роботу 40% порівняно з 30% до того, отримують професійне навчання 11% замість 2%, хоча зберігається значна частка безробітних — 19%. З 37 до 46% зросла частка тих, хто отримує дохід на роботі та з інших джерел зайнятості (незрозуміло, яких. — О.С.), а частка тих, хто отримує соціальну допомогу, скоротилася з 57 до 50%. Отже, матеріальне становище біженців поступово покращується, це означає, що вони поступово інтегруються в суспільство країни перебування. Добре це чи погано?

Очевидно, однозначної відповіді на це запитання немає. З матеріального погляду, це, звісно, добре для тих, хто там живе, але залишається абсолютно недослідженою гуманітарна складова питання. Впевнено можна сказати, що ті 12% сімей чи одинаків/одиначок, які згідно з опитуванням збираються повернутися в Україну найближчим часом, відчувають себе дискомфортно, причому незалежно від матеріальних умов. Саме тому вони прагнуть якнайшвидше опинитися вдома.

Окремо стоїть проблема сімей із дітьми, які зараз тимчасово (будемо сподіватися) розлучені, — чоловіки-татусі залишилися в Україні, а дружини-матусі з дітьми виїхали. Незважаючи на те, що кількість шлюбів 2022 року різко зросла, а кількість розлучень впала на третину, стреси, викликані війною та розлукою, стають неабияким випробуванням для шлюбу. Можливі негативні наслідки цього соціально-демографічного розколу проявляться лише з часом, але суспільство має усвідомлювати цю загрозу та протидіяти їй.

Скільки українських біженців за кордоном

Різні дослідницькі центри дають різні показники чисельності біженців на основі власних розрахунків і припущень. Найточніші дані, ймовірно, дає Агентство ООН у справах біженців, оскільки збирає дані офіційних джерел. Так, за рік великої війни, з 24 лютого 2022 року до 28 лютого 2023-го, на кордоні України із сусідами було зафіксовано 19 080 271 перетинів у бік Європи та 10 635 028 — у зворотному напрямку. Отже, в Європі перебувають 8 445 243 українці, однак не всі вони є біженцями. Значна кількість людей за цей рік перетинала кордон по кілька разів, крім того, є заробітчани, студенти та інші, очевидно, вони не тікали від війни, а поїхали за кордон у справах. Тому слід розрізняти українців за кордоном і власне біженців, юридично коректно буде називати такими лише тих, хто офіційно звернувся до уряду країни перебування, щоб зафіксувати такий статус. Агентство ООН у справах біженців з України подає таку цифру — 4 881 590 осіб (на 28 лютого ц. р., вона оновлюється щотижня). Хто це?

За даними Євростату (наведеними в зазначеному звіті), 50% біженців з України — це жінки, 13 — чоловіки та 37% — діти, отже, за кордоном зараз перебуває понад 1 млн 806 тисяч дітей-біженців. Крім того, очевидно, є значна кількість молодих людей, яким за рік війни виповнилося 18 років і вони пішли вчитися в європейські університети та коледжі. Це все “золотий запас країни”, і його боляче втрачати не лише дідусям і бабусям, які залишилися в Україні, а й суспільству в цілому.

А такі ризики вкрай високі. Так, Агентство ООН у справах біженців рекомендує не лише поліпшити умови в Україні, які дадуть біженцям можливість повертатися, а й поліпшити умови їхнього перебування в країнах перебування, що фактично веде до їхньої асиміляції та… неповернення.

Як уже зазначалося, крім тих 12%, що готові повертатися в найближчі три місяці, є 65%, які теоретично готові, але чекають кінця війни. Й тут постає запитання: що вважати кінцем війни?

Навіть за умови, що українські війська звільнять усю окуповану територію та вийдуть на кордони 1991 року, чи стане це сигналом для таких біженців? Адже загроза ракетних ударів, та й сама присутність такого сусіда, як фашистська РФ, нікуди не подінуться. Отже, влада та суспільство мають готуватися довгі роки, ба більше, десятиліття жити в стані існування загрози з півночі. Й це в найліпшому варіанті. Що ж ми маємо робити, щоб “повернути українців в Україну”?

Зміна парадигми

Така постановка питання, як на мене, видається принципово помилковою та завідомо програшною. Звісно, програми підтримки біженців, які повертатимуться в Україну, — відновлення житла, створення робочих місць, сприяння бізнесу тощо — потрібні, однак влада не повинна акцентуватися на цьому. Державна політика має апелювати до всіх 65 мільйонів українців, які живуть на земній кулі, та взагалі до людей будь-якої національності з інших країн. Ми мусимо демонструвати, розвивати та підтримувати конкурентні переваги України в сучасному світі.

На першому місці тут стоїть філософія свободи, що закладена в основу країни, в якій ми живемо. На противагу диктаторським та авторитарним режимам сусідніх країн-членів СНД — Росії, Білорусі, Казахстану й далі по списку. Українці, росіяни, білоруси, казахи, люди інших національностей мають усвідомити цей факт, і це може притягнути їх до України. Є ціла низка інших стратегічних переваг України, перелік яких потребує окремої статті. Всі вони мають бути покладені в основу державної політики розвитку людського потенціалу, й саме в такій парадигмі має вирішуватися питання повернення біженців.

Нарешті, маємо повернутися до того, з чого починали, — до ініціативи президента Зеленського з роздачі українських паспортів. З банальної піар-акції ця ініціатива має перетворитися на той тригер, який підніме рух українців та неукраїнців усього світу в бік України.

Олександр СЕРГІЄНКО, кандидат фізіко-математичних наук, юрист, директор аналітико-дослідницького центру “Інститут міста”