Як мене арештували за Лукашенку

Я ніколи не отримувала по зубах від білоруського міліціонера. Мене не били по нирках гумовим “демократизатором” і не копали в бобику по печінці. Мене не виганяли з університету за опозиційну діяльність і не звільняли з роботи. Я навіть не знаю, чи впустили б мене до країни. Адже колись я вже побувала в столиці північного українського сусіда.

Йшов 1996 рік, іще дихала опозиційна Верховна Рада, і в Білорусі проходив референдум — той самий, який остаточно віддав владу в країні Аляксандру Лукашенці. Я, ще троє молодих співробітників секретаріату Народного Руху (мені і приятелю на прізвисько Імператор було по 20 років, іншим — по 21) і старший керівник делегації поїхали в Мінськ як спостерігачі на той-таки референдум.

24 листопада 1996 року, якщо вірити офіційним результатам, білоруси підтримали всі три пропозиції президента і відкинули всі чотири пропозиції Верховної Ради нещасливого 13 скликання, яка ще не знала, що скоро припинить своє існування. Побоювання про фальсифікації лунали задовго до референдуму, і багато міжнародних організацій надіслали своїх спостерігачів. У їхнє число потрапили й ми.

Нашим із колегами завданням було сидіти в неділю на виборчих дільницях Мінська й фіксувати порушення. Проте цього нам здалося мало, і, підхопивши десь наклейки з зображенням невловимо знайомого вусатого дядька зі свастикою на рукаві, який рубає голову бідній жінці (на жінці було написано “Білорусь”), ми пішли гуляти містом у п'ятницю ввечері.

Звичайно, зараз, 14 років по тому, я чітко бачу, які ми були дурні. І до того ж непідготовлені. Ми були готові боротися за якусь уявну правду й справедливість, але погано уявляли собі, як це робити. У 20 років барикади куди зрозуміліші за посадові інструкції.

Арештували нас з Імператором досить швидко, в метро, на станції “Кастричніцкая”. Ми сказали, що на листівках зображений Гітлер, і ми виступаємо проти повернення фашизму. Нас не били: ми швидко здогадалися сказати, що ми іноземці. Потім ми дізналися, що в той-таки час в інших відділках міліції товкли не одного білоруського активіста, не захищеного чужоземним МЗС. Проте нас ретельно обшукали.

Імператор виявився “чистим”, але в моїй сумці знайшлася роздруківка вірша білоруського поета Славаміра Адамовіча, який на той час сидів у слідчому ізоляторі білоруського КГБ, у 1997-му зашив собі рот на зрак протесту, а в 2000 році емігрував. Везучи його з собою в Мінськ, я сподівалася розпитати когось, хто знає поета особисто, і щось написати в газету “Час-TIME”. Вірш називався “Убей президента”. Один із рядків закликав заколоти об'єкт нелюбові поета авторучкою, парасолькою чи пером.

У моїй сумці знайшлася й авторучка. Це, вирішили міліціонери, й було те саме перо, яким поет закликав заколоти голову держави. “Ви приїхали вбити бацьку, а оце — ваша інструкція”, — сказав міліціонер і помахав віршем.

Справедливості заради треба сказати, що заклики до вбивства голови держави тягнуть за собою серйозні неприємності і в так званих розвинених демократичних суспільствах Заходу. Отож для мене все насправді обійшлося досить легко.

В ті часи в Білорусі, яку вже тоді називали тоталітарною державою, діяло досить ліберальне правило: без пред'явлення офіційних звинувачень у відділку можна тримати лише три години. (Зараз те правило вже не діє. Немає подібних норм і в багатьох західних країнах. Сьогодні в Британії, після прийняття антитерористичних законів, арештований може чекати на звинувачення 28 днів). Нас із Імператором і справді відпускали, але за дверима відділку знову арештовували. Потім три години злий і добрий слідчий мінялися місцями (добрий пропонував цигарки “ЛМ”, обізнано коментуючи, що це означає “Леонід Макарович”; злий казав: “Учишся в найбільшому в Україні університеті? Будеш сидіти в найбільшій в Білорусі тюрмі!”), нас знову відпускали, знову “замітали”, і так далі.

Двічі приїжджало російське телебачення, знімало, як ми гнівно потрясаємо кулаками, але звук того, як ми вимагаємо дотримання якихось своїх невідомих нам самим прав, не записувало: натомість закадрова начитка пояснювала глядачам, що ми з Імператором приїхали руйнувати порядок у Білорусі, попередньо зруйнувавши його в себе вдома. Про те, що мене арештували в Мінську, мама дізналася з новин ОРТ.

Три дні минуло в якійсь потойбічній кафкіанській реальності. Референдум ішов без нас. А нас водили з відділку до відділку міліції якимись підземними переходами, знову обшукували, шукаючи на цей раз парасольку — може, якби знайшли, то таки понюхала б я білоруської баланди. В запізнілій спробі таки проявити якесь корисне геройство під час чергового арешту, в хвилини, коли в кабінет заходила нова знімальна група ОРТ, ми їли листівки з записаними адресами білоруських опозиціонерів, до яких їхали ночувати. Врешті втрутилося українське МЗС, і нам призначили адміністративний суд у понеділок.

Дюжина дядьків і тіток шокувала своїми радянськими костюмами, радянськими зачісками й радянським виразом облич. Голова адміністративного суду встав, вилаяв нас за те, що ми приїхали псувати життя білорусам, і сказав, щоб більше ми до них не потикалися. Після цього він зачитав речовий доказ: вірш “Убей президента”.

Читав він виразно, з паузами. Судді слухали, як заворожені, не відриваючи від нього очей, і навіть кивали. Що вони уявляли, про що мріяли? Бог зна. Дочитавши, голова суду склав папірець, судді неначе струсили з себе чарівний сон, оштрафували нас на 40 доларів, віддали паспорти і повторили побажання більше не псувати білоруські краєвиди нашою присутністю.

Результати референдуму1996 року багато міжнародних і європейських організацій (включно з ОБСЄ, Євросоюзом та Радою Європи) не визнало. За його наслідками, Білорусь перетворилася з парламентсько-президентської республіки на президентську. Якщо вірити офіційним результатам, білоруси також проголосували за збереження смертної кари і проти вільного продажу землі. Всенародно обрану Верховну Раду було розпущено, натомість президент призначив новий парламент із лояльних до нього депутатів.

Ми з колегами повернулися в Україну, вперше пишаючись тим, що живемо в демократичній державі. Після того я кілька разів працювала спостерігачем і членом комісії на виборах в Україні. Одні з тих виборів у мажоритарному окрузі в Києві, частково з моєю допомогою, було оголошено недійсними через фальсифікації.

Аляксандр Лукашенка досі є президентом Білорусі.

Світлана ПИРКАЛО