24 лютого 2024 року виповнилося два роки війни Росії проти України. Мабуть, сьогодні у світі ніхто не знає так “добре”, що таке повномасштабна війна, як українці. Понад 700 днів наша нація переживає жахіття війни, які Росія принесла в наш дім. Це не тільки смерть, каліцтва й руїни. Війна підштовхнула мільйони наших громадян стати біженцями. Однак увесь світ побачив героїзм і незламність українського війська й українського суспільства. Війна оголила багато питань й перевернула все до гори дриґом. Не військові й колишні пацифісти раптом стали волонтерами та записалися до лав ЗСУ, а ті, хто бив себе в груди й казав, що вони нічого й нікого не бояться в цьому житті, тишком-нишком виїхали з країни.
На тлі цієї війни в київському видавництві “Лабораторія” вийшла книжка, яка присвячена темі війни. Канадська історикиня й професорка Оксфордського університету, колишня ректорка Триніті-коледжу в Торонтському університеті, яка спеціалізується на всесвітній історії та міжнародних відносинах, Марґарет Макміллан є авторкою книжки “Війна. Як конфлікти формували нас” (англійською — 2020 року). Якщо ви цікавитеся історією, війною, політикою, то ця книжка саме для вас. Авторка багато років планувала написати її, збирала матеріал про взаємозв’язок між війною та людським життям. На своєму початку книжка була у формі лекцій (2018) про різні аспекти війни (від ведення бойових дій до впливу війни на мистецтво й літературу), і починалися вони із запитання: “Чи правда, що війна й людство нероздільно пов’язані?”. І поки лекторка намагалася відповісти на це запитання, у неї назбиралося чимало матеріалу на книжку. У процесі цього вона знайомилася з дисертаціями про жінок на війні, прослуховувала приватні колекції солдатських пісень, досліджувала Архів воєнних фотографій, спілкувалася з видатними істориками війни тощо.
“Усю історію людства пронизують війни”, — пише Макміллан. Вони “підносять і руйнують режими та імперії, розвивають науку і техніку, змінюють соціальну та політичну структуру суспільства”. Результати війни змінюють історію і переписують географічні карти. Колишні союзи розпадаються, а на їхньому місці формуються нові. Авторка досліджує, як питання громадянської війни, так і воїнів, пише про роль цивільних у ній та порушує питання культурної пам’яті, яка пов’язана з війною. Під час читання здається, що “війна є невід’ємною частиною нашого суспільства, яке уплетене в нього, як перворідний гріх”. Таке собі каїнове тавро, прокляття, яке підштовхує людство на конфлікти. Один з парадоксів війни, а їх насправді багато, полягає в тому, що люди стали “краще” воювати, коли створили організовані суспільства. Люди, пише Макміллан, б’ються не тільки заради виживання, а саме за їжу, секс, прихисток, а й заради абстрактних речей (релігії, країни). Воєнні потреби дали поштовх появі багатьох наукових і технологічних розробок: реактивного двигуна, транзистора, комп’ютера, пеніциліну (який урятував безліч життів).
У книжці йдеться про “логіку” війни, про її причини, про її способи й засоби. Приділяється окремий розділ модерній війні, акцентується увага на тому, як виховується воїн. Авторка розлого описує природу самого бою. Не оминає феномен військової журналістики. Ставить собі запитання: “Це суспільство вигадує нові форми війни чи війна народжує зміни в суспільстві?”. Насправді війна й людське суспільство переплетені так тісно, що ми це собі навіть не уявляємо. Якщо хочемо зрозуміти той світ, у якому живемо, і те, як дійшли до того історичного етапу, у якому є, ми не можемо ігнорувати війну та її вплив на наш світ. Чи сприймаємо ми війну з тією серйозністю, на яку вона заслуговує? Авторка ставить собі запитання: “А якою сьогодні була б Європа, якби мусульманам колись удалося захопити весь континент?”. Сучасний світ стоїть перед іншим запитанням: “А яким буде світ, якщо сьогодні не зупинити й не відкинути на кордони дев’яностих років Росію сьогодення?”. Сучасні сильні національні держави із централізованим керуванням та організованою бюрократією утворилися завдяки багатовіковим війнам.
Макміллан цікавиться війною, бо її більшою мірою не досліджують, адже часто-густо факт її вивчення й осмислення може здатися бажанням виправдати її. Безперечним фактом є те, що “наш світ сформувала війна”. Ось вам трохи разючої статистики. Хоча що може вразити українців після того, як ми почули днями з вуст президента Зеленського про кількість утрат української армії за два роки повномасштабної війни? Наприклад, кількість загиблих у війнах XX століття становить 75 % усіх воєнних втрат за останні 5000 років. Між 1989 і 2017 роками від війн загинуло понад 2 000 000 людей. Після 1945 року через бойові дії свої домівки полишили приблизно 52 000 000. Відповідні цифри треба завжди розглядати в пропорціях до всього населення. Так, наприклад, якби монголи робили свої набіги не в XIII столітті, а у XX, кількість загиблих була б не 40 000 000, а 278 000 000. У Першій світовій війні втрати становили приблизно 9 000 000 осіб, а для Другої світової це число удвічі більше. Під час Другої світової вбивства, обстріли, голод і хвороби забрали життя ще 50 000 000 цивільних. Від атомної бомби, скинутої на Хіросиму, миттєво загинуло 60 000 — 80 000 цивільних (і ще тисячі згодом від променевої хвороби). У Першу світову війну Франція, Німеччина й Велика Британія збільшили свій ВВП в чотири-вісім разів. У середині Другої світової війни Німеччина віддала на потреби війни 73 % свого ВНП.
“Влітку 1941 року німцям майже без проблем удалося перекинути на Західний фронт — У Бельгію та на північ Франції — 2 000 000 солдатів, 1 189 000 коней і все потрібне спорядження. Для цього їм знадобилося 20 000 потягів. У перші два тижні липня німецькі поїзди, кожен із 54 вагонами, що десять хвилин вирушали до Франції, перетинаючи Рейн через міст Гогенцоллернів у Кельні. Після 1897 року прусська і німецька влада прислухалася до військових і побудувала мережу залізниць, щоб солдатів і припаси можна було швидко переправляти на фронт”.
Про війну писав Шекспір у своїх п’єсах. З війни чи ненависті до неї постали видатні твори мистецтва, а саме “Іліада”, третя симфонія Бетховена, ораторія “Військовий реквієм” Бенджаміна Бріттена, офорти “Лихоліття війни” Франсіско Гої, “Герніка” Пікассо, “Війна і мир” Толстого. Географічні місця носять назви, пов’язані з війною: Трафальгарська площа, вокзал Аустерліц, вокзал Ватерлоо в Лондоні тощо. Про війни нагадають пам’ятники, обеліски, колони, меморіали, пам’ятні плити, музеї, паради й таке інше. У полях, лісах, у річках, морях та океанах усе ще лежать небезпечні боєприпаси, зброя та збита / затоплена військова техніка. Що це значить? Може те, що війна є невіддільною частиною людської сутності чи продуктом ідеології та культури? Попри те, що в більшості куточків світу рівень убивств низький, нині на XX століття припадає найбільша кількість смертей на війні за всю історію людства. Як нам сьогодні вдається поєднувати вбивства у великих масштабах зі зневагою до насилля? Війна, як пише авторка, залишається найжахливішою загадкою.
Книжка “дослідження війни” передбачає і те, що в майбутньому буде два типи війни: ідеться про професійну армію та високі технології з однієї сторони й погано організованих військових з дешевою зброєю в інших конфліктах. 2020 року, коли Макміллан пише свій текст, вона бачить війни, у яких будуть залучені мікролітальні апарати (дрони, які сьогодні стали ключовою зброєю у війні з Росією), пише про складну війну в міських умовах, про керовані ракети, які летять зі швидкістю міжконтинентальних балістичних ракет, передбачає залучення роботів-убивць, наголос на кібервійну й зростання ролі штучного інтелекту, що в кінцевому випадку, пише авторка, дає підстави зробити висновок, що “ми стоїмо на порозі можливого кінця людства”. З плином часу війни стали набагато смертоноснішими. Людей на землі побільшало. Ресурсів також. Суспільства організувалися й видаються складнішими. Сьогодні для потреб війни можна мобілізувати мільйони людей. А за наших часів спроможність до руйнації значно зросла.
Авторка переконана, що людство мусить звертати увагу на війну, бо вона й досі з нами. Треба знати, як її розв’язувати, які наслідки має. Як її завершувати та як її уникати. Осмислення війни дає більше інформації про природу самої людини: про її здатність організовуватися, про її емоції та ідеї, про її спроможність до жорстокості й добра. Не даремно Макміллан починає свою книжку такою цитатою: “Суспільствам, у яких довго панував мир, війна здається чимось малоймовірним чи навіть неможливим”. У передмові до українського видання Макміллан просить звернути увагу на те, що “тінь війни” дедалі ближче підкралася до Європи, і не зволікати з діями щодо Росії, яка розв’язувала війни в Чечні, Грузії, Сирії та Україні.
Війна порушує дуже багато складних і неоднозначних питань. Дискусії навколо неї точаться століттями й не дають спокою вченим, політикам, журналістам. І навіть коли нам здається, що відповідь десь близько, “ми опиняємося в лабіринті суперечностей”. Книжка Марґарет Макміллан переважно про ідеали, принципи й правила війни. Вона розповідає нам про той тип війн, який ми знали до вторгнення Росії на територію України. Сьогодні ми переживаємо щось абсолютно інше. Дізнаємося про війну з власного досвіду, а не зі сторінок академічного дослідження. Ми роздивляємося ворога в приціл, а не на кольорових ілюстраціях. Наш ворог не має ідеалів, поступається принципами й чхати хотів на будь-які правила ведення війни, міжнародні конвенції та домовленості. Читати книжку “Війна. Як конфлікти формували нас” треба (я навіть радив би робити на її основі певні освітні курси для школярів старших класів і студентів університетів), але не треба й забувати, що нині ми маємо справу із чимось іншим. Росія не підходить під те зображення ворога, яке зустрічаєш на сторінках книжки Макміллан. Про війну, яка йде сьогодні в серці Європи й на якій гинуть українці, будуть написані абсолютно інші книги.
