Цей текст довгий, тому вступ до нього буде коротким.
Це історія про те, як російська армія за пів року пройшла 30 кілометрів від Авдіївки, просунувшись під одне з найбільших, стратегічних і донедавна тилових міст Донеччини — Покровська.
Про те, чи можна було цьому запобігти. І чи допомогла або ж завадила цьому Курська операція.
Імена та посади більшості співрозмовників УП в цьому тексті не вказуємо на їхнє прохання. Серед них усього кілька солдатів, здебільшого — офіцери, командири батальйонів і заступники командирів батальйонів.
З повагою та вдячністю до кожного військовослужбовця, особливо піхотинця, який тримав оборону на Покровському напрямку. З бажанням ніколи більше не допускати скоєних помилок.
Як розвивалися події на Покровському напрямку
Покровський напрямок посипався не раптово. Майже щотижня з 15 лютого, відколи українська армія залишила Авдіївку, Сили оборони з різною інтенсивністю відступали в напрямку Покровська.
Одним із перших складних моментів була заміна Третьої штурмової, яка стояла в районі Орлівки та Семенівки (біля Авдіївки), на 68 окрему єгерську бригаду. Тоді росіяни, на жаль, вдало скористалися одним із найтонших місць в обороні загалом й особливо української армії — ротацією підрозділів.
Як розповідає УП один із членів екіпажу великого дрона-бомбардувальника на ім'я Віталій, що працював на тій ділянці в березні, 68-ма навіть не встигла повністю зайти на позиції:
“Ми зустрічали хлопців з 68-ої, які тільки заходили на позиції й мусили одразу звідти йти, бо їх розвальошило FPV-іхами. Бо коли бригада виходить, вона забирає з собою весь окопний РЕБ. Це типова ситуація для цього напрямку — найбільш стрімке просування відбувається під час ротацій. Окупанти ловлять цей момент”.
“У першу ж ніч, як ми замінили Третю штурмову на Семенівці, противник спробував штурмувати. І відтоді м'ясні атаки не припинялися”, — підтверджує співрозмовник УП в 68-ій бригаді.
Реклама:
Весь березень і частину квітня росіяни поступово рухалися на захід — у напрямку Уманського, Яснобродівки та Нетайлового. А потім, у середині квітня, обрали для себе надзвичайно вигідний маршрут — на північ від Авдіївки, вздовж залізниці. Ця тактика згодом допомогла їм в захопленні Очеретиного, Прогресу, Желанного, Новогродівки…
скрИншот з мапи DeepState
Вздовж залізниці ідуть густі й зелені посадки, в яких росіянам було зручно накопичуватися й іти на штурми — а Силам оборони було важко їх виявляти й відпрацьовувати по них з артилерії або дронів. Враховуючи, що ворог наступав переважно піхотою, це була найкраща тактика.
“Щоб зупинити росіян вздовж залізниці, треба було робити завали, ставити мінно-вибухові загородження. Щоб був хороший огляд — викошувати густі посадки. Це почали робити тільки десь у Желанному! Але там це вже не допомогло, бо фронт сипався занадто швидко. Можливість була, час був, просто хтось забив болт. Наверх звітувалося, що в нас усе добре”, — розповідає УП один із поінформованих співрозмовників у 47-ій бригаді.
Другою та ключовою подією, на якій почав провалюватися Покровський напрямок, став раптовий прорив росіянами Очеретиного — доволі великого селища на залізниці, що мало міську забудову та промислові будівлі. Тобто було надзвичайно вигідним рубежем для оборони. Окупанти прорвалися туди в середині квітня.
Раніше УП уже розповідала про дві версії подій, чому це стало можливим — швидкий відступ 115-ої бригади з селища або ж невдала ротація 115-ої на 100-ту.
Нині, готуючи цей матеріал, ми отримали ще одне свідчення щодо Очеретиного від офіцера суміжної бригади. Воно підтверджує першу версію.
“Перед наступом я отримав розвідінформацію, що росіяни наступатимуть на Очеретине, в якому на позиціях нікого немає. Я одразу подав цю інформацію на вище керівництво, на що комбриг бригади, яка там стояла (115 механізована — УП), відповів: “Усе на місці, усі стоять”.
А на ранок туди на повному спокойняку почали заїжджати росіяни через мінні поля, які подавалися у звітах, але яких насправді не було. Після того, як здали Новобахмутівку, Очеретине та Соловйово, фронт почав сипатися такими темпами, які ми зараз бачимо”, — зазначає офіцер.
“Коли росіяни захопили Очеретине, стабільної лінії бойового зіткнення не було. Ніхто не знав, де фронт. У селах Сокіл, Євгенівка, Восход усі ходили з автоматами в руках і питали паролі — щоб знати, свій чи чужий”, — додає згаданий вище член екіпажу дронщиків на ім'я Віталій.
Третій і останній населений пункт, який хочеться виокремити в ефекті доміно на Покровському напрямку, є село Прогрес, яке теж стоїть на залізниці. Адже в районі Прогресу наприкінці липня почало формуватися оточення, інформація про яке просочилася в публічний простір.
Тоді між двома селищами взодовж залізниці — Прогресом і Лозуватським, затиснутими опинилися до 50 бійців 31-ої окремої механізованої бригади. Росіяни продавили першу лінію оборони, на якій стояла 31-ша, і другу, де через брак людей оборону тримала новостворена й недосвідчена 151-ша механізована бригада. Таким чином ворог просочився в тил.
На скриншоті з мапи DeepState позначене оточення між Лозуватським і Прогресом, у яке в кінці липня 2024-го потрапили 46 бійців 31-ї окремої механізованої бригади
У ті дні українські OSINTери з DeepState повідомляли, що командир 31-ої бригади полковник Андрій Усанов не віддав наказ на вихід, тож хлопці вирішили прориватися самі. Втім, один із командирів 31-ої в розмові з УП таку версію категорично заперечив. За його словами, Усанов особисто погодив план командирів 1-го та 3-го батальйонів на вихід з оточення й надав їм артилерійську підтримку.
План комбатів, які рятували своїх хлопців, був блискучим. За ніч через поле з оточення живими вийшли всі 46 бійців, серед яких були поранені. Це один із небагатьох прикладів справді вдало спланованої операції на Покровському напрямку.
Комбрига Усанова, як із жалем розповідають хлопці, які записували звернення на його підтримку (наразі це відео видалене з ресурсів бригади), зняли з посади. Нібито за “провал на Покровську”. Саму ж бригаду перекинули на інший напрямок.
Один із командирів 31-ої механізованої бригади про планування операції з виходу з оточення між Лозуватським і Прогресом:
“Створення плану зайняло десь 6—7 годин. На той момент наші бійці уже 5—6 днів перебували в напівоточенні й добу — у повному оточенні ворога. Усі “старлінки” були знищені, єдиним способом зв'язку були рації, батареї на які ми скидали “Мавіками”.
Ми звикли, що ми воюємо суто в посадках — ми рухаємося ними, стоїмо там. А тут ми не могли вийти посадками, бо нарвалися б на противника, тому вирішили вести людей суто по полю. В оточенні було 46 бійців з двох батальйонів. Ми задіяли всі екіпажі “Мавіків”, їх було шість, щоб безперебійно супроводжувати групу.
Найбільша складність була з “трьохсотими”, бо вони були неходячі — ми розуміли, що вони не перейдуть протитанковий рів. Ми виносили їх у першу чергу, щоб відрахувати потрібний відрізок часу — це було 40 хвилин. Усі мали виходити малими групами по черзі, щоб їх не спалив дрон, але в якийсь момент ми зрозуміли, що нам бракує дві години для виходу до того, як почне світати.
Тоді ми вирішили, що наступна група висувається, як тільки попередня перетне одну з чотирьох точок на маршруті. До “сірого” усі вийшли живими. По жодному бійцю не відкрили вогонь”.
Після захоплення Прогресу росіяни ще активніше розповзлися по північній частині Покровського виступу — захопивши Желанне та Новогродівку. Паралельно, але трохи повільніше, росіяни захоплювали центральну частину виступу і спускалися від залізниці на південь — у напрямку Мемрика та Українська.
Наразі окупанти стоять за 8—10 кілометрів від Покровська — останнього великого міста перед Дніпропетровською областю. За 4 кілометри від сусіда Покровська — Мирнограда. За 5 кілометрів від дороги Покровськ — Костянтинівка. Буквально біля адмінмежі Селидового, захопивши 200-метровий терикон, що дає їм огляд над містом. Та захопивши частину Українська, впираються в Гірник.
Карта Покровського виступу станом на 16 вересня 2024
скриншот з мапи DeepState
Імовірно, росіяни спробують здійснити чергове оточення українських сил, з'єднавши свої підрозділи в районі Гірника та повзучого виступу над Красногорівкою.
За ці шість місяців російська армія утворила, розвинула, та, що найгірше, утримала величезний виступ між Авдіївкою та Покровськом завдовжки 30 кілометрів і завширшки 20. На карті фронту він одразу впадає в око.
Військові напівжартома такі виступи між собою називають “пісюнами”, каже УП Віталій:
“Що роблять росіяни: просунулися на кілометр в одній точці — утворився такий “пісюн”, потім трохи правіше/лівіше — ще один такий “пісюн”. Потім підтягнули піхоту, засоби ураження, і потім замкнули тих, хто знаходиться між цими двома виступами.
Типова тактика: відрізати — замкнути. І такі виступи треба одразу обрізати, під корінь. Через недостатні засоби і комунікацію між (українськими — УП) підрозділами це не вдавалося”.
Чому почав сипатися Покровський напрямок
1. Перевага ворога в живій силі, артилерії та КАБах
Перед тим, як говорити про проблеми в плануванні та проведенні оборонних дій з боку Сил оборони, варто все ж сказати, що основою причиною просування росіян на Покровському напрямку є їхня перевага в ресурсах — як людських, так і снарядних.
Це головний напрямок удару російської армії, де станом на кінець червня вона зосередила до восьми своїх ударних штурмових бригад.
Росіяни наступають на Покровськ піхотою: ідуть або малими групами по 5—7 осіб, або більшими по 10—30.
На позицію, яку тримає 4 українські солдати, за добу може наступати до 80 російських, розповідає УП Сергій Філімонов, командир 108-го окремого батальйону “Вовки Да Вінчі” 59-ої бригади. Його підрозділ з серпня стоїть південніше за Селидове, де нині — одна з найскладніших ділянок Покровського виступу, і регулярно бере полонених.
Найпоширенішим типом поранень у бійців Філімонова є кульові, тобто отримані в близькому стрілецькому бою. Це ще раз підтверджує, що війна на Покровському напрямку великою мірою є війною піхоти. Фізично важкою, страшенно виснажливою та, що найгірше, з втратами людей.
“Пам'ятаю, як мої хлопці казали: “Всьо, командир, я здаюся!”. Потім ти починаєш з ним говорити, вмовляти, він бере автомат і йде відстрілюватися. Це були якісь надлюдські зусилля”, — ділиться один із командирів 31-ої бригади, що раніше стояла вздовж залізниці, в селі Прогрес.
Снаряди для зупинки російської піхоти закінчилися ще на боях біля Авдіївки, тобто в березні 2024. Якщо в березні на один 120-ий міномет на день давали 50 снарядів, зазначає співрозмовник УП в 68-ій бригаді, то у вересні — значно менше.
“Це крапля в морі для оборони такого району — про це треба говорити. Наші полководці люблять нам читати бойові статути, так от там є нормативи по БК — ми до них не дотягуємо, значить, ми не можемо ефективно виконувати задачі. А потім питають, чого втрачається Донбас”, — не приховуючи обурення та кількамісячної втоми в голосі каже військовослужбовець 68-ої.
“Росіяни частіше працюють КАБами, ніж ми мінометами”, — додає він.
Підтверджує ці слова і джерело УП в іншій бригаді, яка вже виведена з Покровського напрямку. Батальйон цієї бригади на день отримував три міни на 120-й міномет — по суті, це лише пристрілятися, а не відпрацювати по цілі. Хлопці рятувалися трохи меншими, 82-ми мінами, яких давали більше — по 40—45.
На деякі види озброєння снарядів немає вже місяць. Ситуацію трохи рятують волонтерські FPV-дрони.
Паралельно з перевагою в артилерії росіяни рівняють українські позиції КАБами, яким українська армія жодним чином не може протидіяти.
2. Брак військовослужбовців, особливо — досвідчених, підготовлених і вмотивованих
“Перша проблема Покровського напрямку — це кількість особового складу, друга — його підготовка, третя — рівень розвитку командування підрозділів. А потім ми вже впираємося в те, що стосується оборони — тактики, заходів і так далі”, — пріоритезує причини надшвидкого просування росіян у розмові з УП військовослужбовець 47-ої бригади.
Величезною проблемою Сил оборони на Покровському напрямку став тотальний брак людей, особливо піхоти. Нестача бійців, як пригадує інший військовослужбовець, що провів на Покровську пів року, “відчувалася в усіх завжди й одразу”, бо бригади закидали неукомплектованими.
Наприклад, 110-ту механізовану бригаду викликали “гасити пожежу” на Очеретиному всього за два місяці після виведення з Авдіївки. Там вони майже два роки стояли в обороні, з яких останні шість місяців — відбиваючи російський наступ технікою та піхотою. За два місяці 110-тка, очевидно, не встигла відновитися і набрати нових людей.
З поверненням на схід ситуація щодо укомплектованості бригади загострилася ще більше. Станом на липень 2024 року піхота 110-ої була заповнена менш як на 40%. Бригада все ще залишається на напрямку.
Дещо інша ситуація була у 68-ої: в березні 2024, без відпочинку, але у відносно укомплектованому вигляді, їх зняли з лінії Куп'янськ — Лиман і відправили на Покровський напрямок. У першому ж селі Семенівка, що за пару кілометрів на захід від Авдіївки, підрозділ зазнав суттєвих втрат.
“Під час боїв біля Авдіївки втрачався кістяк бригад, а те поповнення, яке прибувало далі, бажало кращого. Мобілізація провалена. Давайте чесно — кожне наступне поповнення не було таким вмотивованим і підготовленим. Відповідно, воно не могло надійно тримати оборону.
Якщо в Семенівці в нас було близько 90% досвідчених людей у підрозділі й 10% новачків, то зараз приблизно таке ж співвідношення, тільки навпаки. І середній вік новачків може бути навіть не 45+, а 55+”, — пояснює проблему з браком вмотиваних людей співрозмовник УП у 68-ій.
Значно ліпшою була ситуація з укомплектованістю створених бригад — наприклад, у 151-ій. Однак проти них грала відсутність бойового досвіду.
Покровський напрямок став найяскравішим прикладом того, як держава та суспільство не впоралися з проведенням мобілізації на третьому році великої війни. А новий мобілізаційний закон не став рятувальним кругом.
3. Непродумано зведені фортифікації
Чи не вперше за два з половиною роки повномасштабного вторгнення, розпитуючи у військових про фортифікації — в цьому випадку на Покровському напрямку, — журналісти УП почули: “Та тут дофіга всього накопано!”.
На Покровському напрямку були зведені ДОТи, сполучені лінії окопів, однак є нюанс — значна частина цих споруд не пристосована для реальної оборони. Часто вони стоять посеред поля, що робить їх видимими для ворога й важкодоступними для підвозу людей, БК і провізії Сил оборони.
“Коли Безугла викладає фото пустих окопів і пише, а чого їх ніхто не охороняв, то я розумію чому. Бо це дурістіка — сидіти посеред голого поля в ямі. Рано чи пізно тобі просто в морду прилетить FPV-іха”, — обурюється в розмові з УП Віталій.
Більшість позицій, попри заздалегідь підготовлені фортифікації, бійці самотужки риють лопатами, розповідає командир “Вовків Да Вінчі” Сергій Філімонов:
“На Покровському напрямку зведені траншеї й бліндажі посеред поля, до яких неможливо провести логістику. Прокопані протитанкові рови, які ведуть від позицій ворога в тил наших позицій, і за ними неможливо спостерігати. Ці укрпіплення більше допомагають ворогу наступати, ніж нам оборонятися.
Щоб зайняти нариті на Покровському напрямку ВОПи, мені треба посадити в них взвод, а цих людей просто немає.
Одна справа, якщо в тебе немає виритої спостережної позиції. Інша — якщо ти лишаєш попереду себе позиції, які ти не можеш зайняти, а з боку є чотири варіанти з перекриттями, по яких росіяни можуть зайти в тил твоїх позицій. Я вважаю, що людина, яка за ці фортифікації відповідає, має нести кримінальну відповідальність”.
ОСУВ “Хортиця” та ОТУ “Донецьк”, які відповідальні за Покровський напрямок, відповісти на запитання УП щодо причин швидкого просування росіян відмовилися.
Першим командувачем “Хортиці” за час відступу Сил оборони на Покровському напрямку був генерал-лейтенант Юрій Содоль, якого раптово зняли з посади в кінці червня. Другим і чинним — бригадний генерал, колишній морпіх з хорошою репутацією Андрій Гнатов.
Першим командувачем “Донецька” був непублічний генерал-майор Едуард Москальов, який, за словами співрозмовників УП, має прихильність Сирського. Він керував обороною Авдіївки та був на посаді під час прориву росіянами Очеретиного. Нещодавно став керівником української воєнної комендатури в Курській області Росії.
Другим і чинним командувачем “Донецька” є полковник, Герой України Олександр Луценко. Він прийшов на місце Москальова з Куп'янського напрямку, де керував тактичною групою. Раніше він був комбригом потужної 79-ої бригади ДШВ. Двоє співрозмовників УП, що працювали з Луценком, описують його як грамотного та жорсткого командира й водночас людяного, консервативного чоловіка.
Покровськ & Курськ
З 6 серпня антонімом до Покровського напрямку стала Курська наступальна операція.
Кожен другий заклик до Генштабу звернути увагу на швидке просування росіян до Покровська — як з боку військових, так і цивільних — супроводжувався тицянням в переможні новини з Курської області. Мовляв, нащо ми кидаємо всі сили на чужі міста, якщо не можемо врятувати свої — наприклад, колись 14-тисячну Новогродівку під Покровськом.
І в цьому узагальненому зауваженні є кілька моментів — як слушних, так і емоційних, які варто розділяти.
Перший — Сили оборони не кидали всі сили на Курськ. За місяць Курської операції жодна з бригад, що тримала оборону на Покровському напрямку, не була перекинута в Росію.
Єдиним натяком на виключення, як нещодавно дізналася УП, є третій батальйон 80-ої бригади ДШВ, який до початку Курська тримав оборону в районі Красногорівки. Втім, попри те, що дехто зараховує Красногорівку до Покровського напрямку, формально і фактично вона все ж розташована на Курахівському.
Чи врятували б Покровськ ті підрозділи, що пішли на Курськ?
Потужні бригади ДШВ — Галицька 80, Буковинська 82 і Поліська 95, які були і є ядром Курського наступу, теоретично могли б сповільнити росіян на сході. Але, по-перше, наразі складно сказати, що в умовах відсутності сталої лінії фронту, якісних укріплень та переваги росіян у повітрі це точно мало б сенс. Друге — це все ж наші найсильніші наступальні, а не оборонні підрозділи. І з управлінського погляду їх важливо хоча б іноді застосовувати за призначенням.
Другий момент: однією із заявлених цілей Курської операції було відтягування російських військ з інших напрямків, де Україна мала складнощі через брак зброї. В ідеалі, одним із таких напрямків мав стати і Покровськ.
Втім, перший місяць операції показав, що Путін, попри поразку на своїй території, не пристав на українські правила гри. Росія не зняла свої основні сили з Покровська. Її армія продовжила повзти в напрямках Гродівки, Новогродівки, Селидового та Гірника, просунувшись за місяць після початку Курська на відстань від 6 до 12 кілометрів.
Продовження російського піхотного натиску на Покровському напрямку і, що гірше, незначне його посилення підтверджує ще одна цифра — офіційна кількість боєзіткнень, яку подає Генштаб. Ми зіставили кількість боєзіткнень на Покровську до Курської операції й упродовж місяця після її початку і побачили, що ця цифра дещо зросла — у середньому від 40 до 52 на добу.
Росія, вочевидь, не забрала жодних підрозділів і з сусіднього Курахівського напрямку, де кількість боєзіткнень теж виросла — приблизно від 14 до 20 добу. Збільшився натиск також на Куп'янському і Лиманському напрямках.
Як не дивно, але практично без змін залишилася кількість боєзіткнень на Торецькому напрямку, який нині вважається другим за складністю після Покровського. Інтенсивність російського піхотного натиску знизилася хіба на Харківському, звідки, як писав на днях The Economist, Росія таки забрала частину військ.
Кількість боєзіткнень на основних напрямках у зоні відповідальності ОСУВ “Хортиця” за період від 6 липня до 6 вересня
Дані Генерального штабу
Відкриття Курського фронту також, на жаль, ні на краплю не зменшило кількість артилерійських обстрілів та КАБів по всьому фронту. Навпаки — їхня кількість, як і у випадку з боєзіткненнями, трохи зросла. Артилерійські обстріли — в середньому від 4500 до 4600 на день, КАБи — від 97 до 105.
Тобто навіть маючи новий фронт, та ще й на території своєї країни, Росія уже місяць воює своїми військовими, артилерією та КАБами з такою ж інтенсивністю, як і раніше. Вгризаючись в українську землю, села й терикони.
Тож наразі Курська операція, на жаль, поки що не допомогла Силам оборони на Покровську. Але й навряд їх ослабила.
Втім, варто враховувати, що при штурмі великих населених пунктів — Селидового, Мирнограда чи власне Покровська — Росії точно знадобиться більше резервів. Саме тих резервів, які зараз Сили оборони намагаються вибити в Курській області.
***
Чи є шанс врятувати Покровськ?
Деякі офіцери в розмові з УП були переконані, що місто приречене на долю Бахмута — важкі кількамісячні бої, які зітруть під фундамент ще один населений пункт Донеччини.
Одиниці, зокрема командир “Вовків Да Вінчі” Сергій Філімонов, лишалися більш оптимістичними, переконуючи, що навіть у цих умовах простір для маневру є. Один, але не єдиний варіант — розрізати Покровський виступ з двох боків і взяти російське угруповання в оточення.
“Є слабкі місця, де противник розбитий. Зрозуміло, де він є, де накопичує сили та якими будуть його подальші дії. Тут багато полонених, усе відомо. Питання у силах і засобах”, — вважає Філімонов.
Ольга КИРИЛЕНКО
Что скажете, Аноним?
[21:26 21 ноября]
[12:44 21 ноября]
[10:14 21 ноября]
19:00 21 ноября
18:45 21 ноября
18:35 21 ноября
18:25 21 ноября
18:00 21 ноября
17:20 21 ноября
16:50 21 ноября
16:20 21 ноября
15:30 21 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.