Віктор Янукович зібрав олігархічний банкет

З останніх сил напередодні пенсії за віком здобута Віктором Януковичем перемога цілком резонно заслужила титулу “Піррова”. Зрештою, він і не переміг як слід — красиво по-чоловічому, не удостоївся прихильності навіть половини співвітчизників, які не знехтували виборчим правом.

Хоч у достатній мірі скористався адміністративним ресурсом і підтримкою крупного капіталу, котрий живе вузькими інтересами і в опозиції до влади не запримічений.

Досі так мало ще не набирав жоден з відомих Україні президентів. Також нинішній переможець найповажніший від усіх попередників своїми красними літами — за кілька місяців 60.

Раніше у нас главою держави ставали задовго до пенсійного рубежу. Вочевидь, тому Янукович заледве випередив молодшу тендітну жінку-суперницю за очками — 12,48:11,59 (якщо у мільйонах голосів) та ще й у межах соціологічної похибки — 48,95:45,47 (якщо у відсотках).

Розпрягайте, хлопці, коні!

Попри вдавано бравурний настрій, Януковичу не до святкової ейфорії. Від чого радіти? Мало не спровадили на політичну пенсію, а електорально і територіально домінуюча частина України показала червону карточку.

Нею, наче тореадор бика, він чомусь залюбки дратував опонентів. А це ж, як не крути, дві третини всього електорату (24,1 із 36,6 мільйона виборців) і дві третини регіонів (17 із 27).

Із цього приводу політолог Вадим Карасьов сформулював слушний афоризм, дещо нами відредагований: Віктор Янукович виграв, не перемігши, а Юлія Тимошенко програла непереможеною. Ці рівносильні полюси й надалі визначатимуть майбутнє України.

У практичній площині географія 7 лютого поступилася демографії. Водночас це значить, що переможець від самого початку приречений на президентство не на повну ставку, а 0,3, на третину, котру й заслужив на виборах.

Йому доведеться стартувати “кривенькою качечкою” при світлі скромної перспективи відбути хоча б один термін, причому, з певними застереженнями.

Приміром, за умови, якщо прийме “теплу ванну” — зважиться на тихе несварливе правління з особистою участю чи без нього.

Агресивний запал призведе до затяжного конфлікту, де надокучлива і непередбачувана примара дострокових президентських і парламентських виборів втратить шарм футурологічної фантастики, вдарить бумерангом. Отож наразі явно поспішили підігнати білих, вибачте, синьо-білих коней до парадного під'їзду.

Регіональних яструбів, певно, доведеться на довічно замкнути в клітку. Їх занадто самовпевнені тиради після двобою 7 лютого характерні пропащим вуличним гульвісам, а не респектабельним державним діячам.

Тому пересічні українці в очікуванні якої шкоди завдасть і яку деструкцію привнесе не зовсім цивілізована свита, пропахла нафталіном перестояного реваншизму.

У президентському кріслі Янукович відсидить увесь конституційний термін — п'ять років, коли не вийде за формат свого амплуа і своїх здібностей. Тобто зосередиться виключно на обіцяному покращенні доброту співвітчизників, займеться розв'язанням економічних і соціальних вузлів, але без перегинів і зловживань, у правовій системі координат.

Інакше опозиція відчайдушно шукатиме спосіб достроково оголосити амністію, але вже без права на електоральну реабілітацію.

Президентська місія Януковича — тримати синицю в руках. Вона здійсненна. Але як тільки він перескочить на орбіту високих геополітичних та етнополітичних матерій, намагаючись пробитися із професорів в академіки, то замість журавля у чужому небі впіймає смачного облизня на рідній землі.

До цього він начебто своїм розумом доходить, правда, аж із третього дня після вдалого фінішу. Тому публічно відхрещується від принизливої ролі чиєїсь маріонетки. І припускається свіжої порції ляпів про себе як нового президента навіть без офіційної посвідки та інавгурації.

Вкрадена перемога?

Його перше місце в президентській гонці скоріше є побічним сплавом курйозу і парадоксу, що виблукали із сентиментальних лабіринтів таємничої української душі.

Мільйони побожних виборців проявили християнські чесноти — поблажливість, співчуття, жалість — до впертого здорованя, котрий, переминаючись, “давно в черзі стояв”. Та ще й у церквах нарочито молився, чекаючи вакансії на посаду президента.

Мовляв, нехай хоч увійде у кабінет і сяде в крісло, намолене не менш ревним православним попередником, щоправда, вірником не Московського, а Київського патріархату.

Дивлячись на мізерний багаж непереконливої суспільної легітимності, Януковичу нині хором співчувають. Вельми далеко йому до повноцінного морально-політичного статусу президента всієї України. До сих пір він упевнено почувається, либонь, як глава тільки Донбасу — Донецької та Луганської областей, де зібрав близько третини свого сумарного електорального врожаю (29,4 %).

Наскільки сумнівного — почитаємо рішення судових інстанцій, якщо вони будуть.

Факт є фактом. У Донбасі та суміжних регіонах проживають люди інші не тільки за стрілкою компаса. Вони теж українці. Це їх політична воля. Зрештою, кожен із нас має право бути собою. Тільки разом складаємо нерозривне ціле — українську націю. Тому будь-які дві точки зору не можуть бути взаємно виключними: нашою та неправильною. Тільки — правдивими.

Ясно, що кували першість Януковича багатьма чинниками, у тому числі, за допомогою взятого в короткотермінову оренду президента Ющенка. Також розмашисто задіяли місцевий адмінресурс, якого синьо-білих ніхто не позбавив на південному сході та півдні. В деяких регіонах, як у Закарпатті, Януковичу перепав ситуативний адміністративний бонус.

Адже ж у чиїх руках контрольний вплив на виборчий процес у локальних рамках, починаючи з адміністрування державного реєстру виборців? Правильно — місцевих органів державної влади, щонайменше на третину контрольованих “провладною опозицією” і повністю підпорядкованих президентові України, вороже налаштованого до табору кандидатки, котра програла непереможеною.

Першими небезпеку помітили ті, кого заздалегідь позбавили величезних куснів адмінресурсу. Їх візуальні розміри їм обтинали демонстративно — через президентські укази.

Ось чому 7 лютого відразу після закриття виборчих дільниць Юлія Тимошенко націлила свою команду “боротися за кожен протокол, за кожен акт, за кожен голос”. Інформація про це з'явилася на її персональному сайті о 21:02.

Не зволікаючи, прес-служба Партії регіонів о 22:52 розповсюдила симетричну відповідь — фразу народного депутата від Партії регіонов Рината Ахметова: “Є влада, а є опозиція. Вибори може фальсифікувати влада, а не опозиція”.

Схоже, справжній господар Донбасу інтуїтивно відчув загрозу фіаско і просигналізував найнятому персоналу, що вимагається. Нескладні шифровки читати між рядків усі навчені.

Невдовзі, наче на підтвердження, Донецький міський голова Олександр Лук'янченко, а за сумісництвом керівник міського штабу кандидата в президенти Януковича, на всю країну прозвітував: “Ми виконали завдання. Ми планували отримати за нашого лідера 500 тисяч голосів, а отримали 521208”.

Або ж — 89,33 %.

Цей совковий за ментальним характером звіт нічим не вирізняється від партійно-радянської фіксації “трудового подвигу” про понадпланові тонни вугілля, видобутого нерідко з допомогою “приписок”.

У свою чергу Тимошенко в Донецьку підтримав сумарно майже район — 41 804 голосів (7,16 %). Всього в місті налічили 734 313 виборців, з яких 583 896 (79,52%) взяли бюлетені. Це, як підрахував мер, на 64 184 більше, ніж у першому турі.

Вдома проголосували 26468 донеччан (3,6 %). Це суха констатація, котру варто взяти до уваги. Лук'янченко — лиш одне з облич адмінресурсу, задіяного на користь Януковича.

Важливо інше. Формальний лідер президентських перегонів став заручником своїх бойових кличів, спрямованих у серце противниці. Надії на 55 % голосів померли ненародженими, дві третини України не сприйняли взагалі його кандидатуру і непривітно зустріли неприємну новину.

Тим паче ці дві третини виборців не повірили підсолодженому запевненню після 7 лютого, що їх голоси будуть враховані. Куди і як? Вони ж грамотні, читали раніше на білбордах: “Почую кожного”. Прилизаний у фотошопі портрет навіть не збирався їх слухати. Що ж тепер враховувати?

Звісно, пекуча поразка найдошкульніше вразила Юлію Тимошенко. Щонайбільше — у рідному краї, де в неї — 536 321 голосів (29,13%), а в конкурента — 1 154 274 (62,7%).

Якби трапилося навпаки, то це б кардинально змінило ситуацію. Не вийшло. Отож Дніпропетровщина, по суті, вирішила її поточну долю. Як тут не загадати сентенцію: “Нема пророка у своїй батьківщині”.

У цьому велемовному випадку є з чого взяти уроки на тему, як “верхи” далеченько відірвалися від своїх “низів”. Тому й привільно не першу виборчу кампанію пасуться чужинці з конкуруючого клану.

Якось ріже слух те, що штабісти Тимошенко взялися за скасування результатів виборів у Дніпропетровську через “масові фальсифікації”. Після бою та в пенатах?

У той же час рідна Донеччина “вклала” у Януковича під зав'язку — 2 435 522 голосів (90,44%). Його суперниці перепала дещиця — 173 820 голосів (6,45%). Є з кого брати приклад, аби у майбутньому випередити халепу “технічного дефолту”, що трапився цього разу.

Паранормальне

Принагідно зауважимо зовні дивний збіг обставин зі сфери паранормальних явищ. Двійки у порядкових номерах дільниць та округів, де голосували обидва кандидати в президенти, зіграли з ними у чорний нумерологічний жарт. Теж простежується і в результатах волевиявлення.

Як і раніше, Юлія Тимошенко голосувала на виборчій дільниці № 2 територіального виборчого округу № 26 у Дніпропетровську, що знаходився у Жовтневому районі на Жовтневій площі. У підсумку жодної революції — ні Жовтневої, ні Лютневої — звідси не почалося.

На виборах президента України 17 січня на дільниці № 2 взяли участь у голосуванні 1574 виборці. Тимошенко стала тільки бронзовим призером (258 голосів, або 16,4%), пропустивши вперед Тігіпка (628 голосів, або 39,9%) та Януковича (423 голосів, або 26,9%).

7 лютого тут проголосувало на 112 менше виборців — 1462. Тимошенко покращила попередній результат більш як удвічі (524 голосів, або 35,8%), але знов поступилася Януковичу, котрий збільшив число симпатиків у 1,8 рази (767 голосів, або 52,5%).

І це пропри те, що на цій дільниці Юлія Тимошенко голосувала у родинному колі — із чоловіком Олександром і донькою Євгенією.

Віктор Янукович, навпаки, 7 лютого вибрав чоловічу компанію. Близько десятої ранку його зафіксували в налаштованій проти нього столиці — на дільниці № 20 територіального виборчого округу № 218, що розташувалася в Оболонському районі на проспекті Героїв Сталінграда.

Його полководці Сталінградську битву з натяжкою виграли, проте він особисто зазнав дискомфорту локальної поразки.

Майже перед самим його приходом на дільницю п'ятеро повнолітніх дівчат (віком від 19 до 26 років) влаштували театралізоване дійство з персоніфікованим натяком. Оголившись до пояса, вони вимагали від політиків “не ґвалтувати країну”. У нагороду отримали адміністративний протокол за непокору міліції.

Але повернемося до результатів. 17 січня на оболонській дільниці № 20 бюлетені взяли 1 684 громадян. Віктор Янукович фінішував третім (323 голоси, або 19,2%). Його обігнали Сергій Тігіпко (522 голоси, або 30,8%) та Юлія Тимошенко (408 голосів, або 24,1%).

Повторне голосування з виборів президента України 7 лютого зацікавило трохи більше виборців — 1 695. Але Януковичу знову не всміхнулося похмуре київське сонце (582 голоси, або 34,3%), під яким йому знайшлося загалом місце лише на другій сходинці. Натомість Тимошенко на цій дільниці отримала 920 голосів, або 54,3%.

Знайомі граблі

Як годиться, без зволікань почався поділ шкури начебто вже вбитого ведмедя. Демократів (за назвою ще правлячої парламентської коаліції) прагнуть потіснити призабуті антикризові менеджери, котрі без утоми декларують якісь антикризові заходи.

Оскільки перемога Піррова, власних сил катма, то приступили до скуповування “професіоналів” з угруповань ненависної “помаранчевої влади”.

Навіщо ж тоді завчасу гуртом епатажно надули щоки повітрям-”порожняком”?

Задля бурлескного перелицювання з регіональної влади у загальнодержавну, вкотре пошиту з “клаптиків”? Гідний у Ющенка спадкоємець. Обидва ж Віктори. Переможці без перемоги. Це карма. Завше кажемо так, коли не видно просвітку в логіці.
 

Роман ОФІЦИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, Ужгородський національний університет