Вижив? Тоді ми йдемо до тебе!

Може, це й не зовсім правильно — заперечувати проти застосування фіскальної політики щодо заробітчан. Але останній звіт ДПСУ про те, що ці громадяни сумлінно декларують свої доходи, а потім сплачують чималі податки, просто покоробив своєю... несправедливістю.

Оприлюднила служба дуже оптимістичну статистику. Що буцімто загальна сума задекларованих минулого 2011 року прибутків, отриманих громадянами України під час роботи за кордоном, становила 1,3 млрд грн. Дві третини цієї суми заробили вони в Росії, іншу частину — в країнах Західної Європи й Америки. Завдяки залученню заробітчан, інформує прес-служба ДПСУ, до акції декларування та сплати державна скарбниця поповнилася майже 150 млн грн податку на прибуток фізичних осіб.

Гра в піжмурки на пляжі

Загалом нікуди не подінешся від констатації: лукавий у нас сам процес декларування прибутків, сплати податків, виплати певних соціальних преференцій тощо. Це як гра в піжмурки на пляжі. Сховатися можна лише головою в пісок або з аквалангом на глибині. Але всі вдають, що гра цікава й насичена несподіванками.

У цьому разі оприлюднена інформація якась... куца, сказати б. Адже в інформаційному просторі гуляють інші цифри, про які поговоримо нижче. А тут… Чи не вдалися чиновники до поширеного прийому жебраків і вуличних музикантів? Кинути в картуз свою десятку, аби всі думали, що тон подачкам задали щедрі люди. А тут дані ніби підштовхують своєю прецедентністю. Бач, Маріє, Іван здався рідній податковій. А ти все переховуєш євро в інтимних місцях...

Повністю солідарна зі мною Ірина Прибиткова, доктор економічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту соціології НАН України. Досвідчений фахівець переконана, що оприлюднені ДПСУ дані викликають якщо не здивування, то запитання. Хоч банки і не відкривають методики, як вираховують податки у громадян, які працюють за кордоном і задекларували доходи вдома, проста арифметика наштовхує на великий сумнів.

“За нашими даними, в Італії нині працює приблизно 200 тисяч українців. Візьмімо середній заробіток 800 євро. Шляхом нехитрих арифметичних дій отримуємо, що “італійці” мали б задекларувати понад 19 млрд грн. Але це тільки певна частина заробітчан.

Крім того, навіть поганий статист знає, що результати року так швидко не підбивають (ДПСУ оприлюднила дані наприкінці січня). Наша податкова служба чомусь поспішила оприлюднити результати, забувши попередити про їхню попередність. Остаточний підсумок результатів декларування доходів, за такою логікою, мав би з’явитися хіба що всередині весни.

Тому певна категорія співгромадян, які нікуди ніколи на заробітки не їздили, вважає, що все правильно. Платити — то всім. Причім ці люди далекі від податкових чи інших фіскально-здиральних органів. Це рядові громадяни, які висувають один аргумент: а чому це я ішачу і сплачую, а вона — та, яка за кордоном працює, — ні. Ач яка хитра!

Хитрість цю потім інші коментатори, налаштовані за зрівнялівку в питаннях декларування та сплати податків, проілюстрували конкретними прикладами. Мовляв, знайома років із п’ятнадцять наймитувала в Іспанії та Італії, а нині, коли досягла відповідного віку, пішла до соціальних служб українську пенсію “вибивати”. То де ж тут справедливість?

Або ще таке. Частенько якась запопадлива молодиця, задобривши конвертом кого треба, оформляє тут інвалідність, отримуючи субсидію. А сама хутенько їде за кордон, щоб заробляти вже справжні гроші. Мовляв, і тут копійка капає, і закордонний багатій єврами платить, і потім пенсію не так важко буде оформляти...

Хай би були такі думки, якби принаймні не дві речі. По-перше, хто змусив наше славне українство вигадувати всілякі схеми у тих клятих мандрах? Ми самі й змусили. Точніше, не ми, а вони.

По-друге, чому винахідливість наших заробітчан не була нітрохи використана вдома? Щоб результати цієї креативності йшли на благо всім, а не на шкоду державному бюджету.

А історії розповідати... Краще замислимося: кого ми змушуємо ділитися заробленим?

У поті чола свого...

Може, перш ніж вимагати декларації, віддамо цим людям належне? Адже знаємо корейське, китайське чи, ще раніше, японське дива, які однаково закінчувалися просто казково високим рівнем прогресу країн, робилися з волі нації через сучасні економічні теорії та високі технології. Українське диво, сутність якого передається здивуванням “як можна вижити в умовах, у яких вижити ніяк неможливо”, сталося тільки через пересування на значні відстані торбів із крамом та продуктами. А зараз — завдяки грошовим переказам до України з усього світу. Від заробітчан.

“За нашими оцінками, — розповіла соціолог Ірина Прибуткова, — 2,5—3 мільйони трудових мігрантів з України до інших країн — цей показник характерний для всіх років. У нашому дослідженні на запитання, чи маєте ви або члени вашої родини досвід закордонної роботи, 8-9% населення відповідають, що мають. А на запитання, чи збираєтеся ви цього року поїхати за кордон, ствердно відповідають 6%. Щороку ці дані майже не змінюються”.

“Зараз за кордоном, як свідчать наші дані, працює до трьох мільйонів українців, і вони ввозять в Україну майже 7 мільярдів доларів щороку”, — повідомила експерт з питань трудової міграції Тетяна Петрова. За її словами, така кількість мігрантів — результат державної політики України у сфері трудового та соціального захисту громадян. Так, мінімальна заробітна плата становить 130 доларів, причому тривалий час вона була нижчою за прожитковий рівень, але тепер зрівнялася з ним. Середня заробітна плата в Україні становить 330 доларів, а мінімальна ціна соціального житла — тисячу доларів за квадратний метр.

Майже всі соціологи та фахівці з питань міграції зазначили, що точно підрахувати як кількість заробітчан, так і зароблені ними капітали важко, навіть неможливо. Але одностайність була в іншому: нині за кордоном на заробітках перебуває майже 10% працездатного населення країни. Якщо у світі прийнятною вважають норму, згідно з якою за кордоном працює до 3% працездатного населення країни, то ми за цим показником серед лідерів.

Те, що заробітчани працюють у поті чола свого, корисно ще ось чому. За даними Національного банку України, протягом січня-вересня минулого року від’ємне сальдо платіжного балансу становило 5,7 млрд доларів. Валютна “діра” була б ще більшою, якби не наші заробітчани. НБУ повідомив, що протягом дев’яти згаданих місяців через банківську систему трудові мігранти переказали своїм сім’ям на батьківщині 2,4 млрд доларів, через міжнародні платіжні системи — ще два мільярди. Неофіційно ввезену валюту центробанк оцінює низько: приблизно 700 млн доларів.

Ця економічна циферія може зазнати змін, адже накочується якась там за порядком хвиля кризи, тому декого з наших заробітчан попросять їхати додому. Втім, усілякі негаразди лише загартовують наших земляків. Не секрет, що за часи митарств деякі наші співвітчизники, наштовхнувшись на безробіття, ризикнули відкрити власний бізнес: кондитерські, продуктові магазини, ятки українських товарів. Важко це зробити, але легкого життя наші за кордоном і не чекають.

А в чому справедливість?

Якщо саме заробітчани взяли на себе і продовжують підтримувати українське економічне диво виживання, то справедливість вимагає відповідного до них ставлення. Не кажу про якусь ефективну політику підтримки чи програму повернення. Куди повертатися? На неіснуючі робочі місця? Відповідне ставлення до цієї категорії громадян полягає в тому, щоб їм не заважали виконувати складну і невдячну місію: утримувати себе та сім’ї в людських межах.

Гроші, які надсилають заробітчани в Україну, на переконання економістів, лише на перший погляд мають вигляд коштів на “підтримку штанів”. Оскільки трудові мігранти їдуть переважно з економічно депресивних регіонів, то “трудова копійка”, яку вони пересилають додому, — чи не єдине джерело доходів для родини. Заробітчанські гроші, на жаль, переважно інвестують лише процес виживання. Тобто слугують, прямо кажучи, “проїданню”.

Однак бачити в цьому поліпшення лише сфери “проїдання” було б помилково, переконані ті самі економісти. Позитив від них очевидний і беззаперечний. Це, приміром, зменшення напруги на ринку праці, боротьба із бідністю, тобто забезпечення сімейних грантів за рахунок заробітків і підвищення рівня життя цих сімей.

Соціолог Ірина Прибиткова вважає, що в оцьому пропагандистському трюкові з декларуванням доходів заробітчан, окрім міркувань, так би мовити, морально-етичного характеру, може виникнути взагалі небажаний прецедент. Точніше, грубе порушення прав людини. Адже нині за кордоном (принаймні в низці країн Європи) чимало наших співгромадян працює за угодами. Згідно з ними податки сплачує або наймач робочої сили, або сам працівник. Це не відбивається на результаті: податки сплачено. Але вітчизняні фіскали пристають до остарбайтера з ножем до горла. Декларуй і плати! Однак двічі платити податки за одні й ті самі прибутки — це вже, як каже одна знайома, “здебільшого”.

Доктор економічних наук прозоро натякнула, що слід би декому по краплині витискати із себе хапальний рефлекс. Тоді б, на переконання соціолога, було соліднішим тіло фінансів, якими можна краще маневрувати. І, натхнені прикладом, жвавіше б платили податки наші “просвітлені” громадяни, котрі вилікувалися від страшної накопичувальної хвороби. Так, усі громадяни країни мають сплачувати податки. І хорошим прикладом такої всеохопності, законослухняності була б добровільна згода сплачувати податки на багатство. Завидки беруть, коли чуєш, що, наприклад, у Швеції багаті залюбки віддають у загальний котел до 60% прибутку. І головне — потім не скаржаться на брак засобів до існування. А в нас відповідні служби продовжують виловлювати “жебраків”, які насправді є заможними людьми. При цьому дуже багаті взагалі воліють не розпорошувати капітали...

Але всі плюси заробітчанства можуть бути перекреслені одним мінусом, переконані як соціологи, так й економісти. Адже від 20 до 50% трудових мігрантів зрештою залишаються на своєму новому місці проживання. Дані центру досліджень “Софія” підливають олії у вогонь. Кожен другий українець віком від 18 до 29 років готовий емігрувати. У віковій категорії 30-39 років ситуація схожа: змінити країну проживання та працевлаштування згодні понад 40% респондентів. Утім, як вважають науковці, це нормальна реакція населення освіченої, але бідної європейської країни — її громадяни приречені шукати роботу в заможніших сусідів.

Тому поки що актуальними залишаються сумні за змістом слова знавців міграційних процесів. Там наші співвітчизники чужі на чужій землі. І це нормально. А тут вони є й будуть поки що чужими на своїй землі. А ось це ненормально.

Андрій ЧИРВА