Якщо президент у своєму вечірньому зверненні заявляє, що проведення виборів під час дії воєнного стану не на часі, то йому варто вірити. Щоправда, це аж ніяк не означає, що до виборів у його оточенні не готуються та їх не буде. І хоча є безліч причин, чому в суперечці про доцільність чи недоцільність організації виборів треба нарешті поставити крапку й забути про це до перемоги над окупантом, як слушно зазначив сам глава держави, це навряд чи можливо. Основним і чи не єдиним джерелом, яке генерує останнім часом розмови, чутки й вкиди про вибори під час війни, є саме президентська команда. Там, як то кажуть, своя атмосфера. І саме вона ухвалюватиме рішення: бути цим виборам навесні 2024 року чи ні.
Тиждень не раз писав про всі ці балачки довкола свята демократії під гул гармат, які не вмовкають уже багато місяців, але якщо раніше дискусії переважно мали доволі загальний характер, то сьогодні запахло конкретикою. Нещодавно Володимир Зеленський особисто заявив, що готовий балотуватися вдруге на посаду президента, якщо вибори відбудуться під час війни. Мовляв, відчуває обов’язок, що мусить довести справу до перемоги. Зразу після цього його соратник, Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, доволі чітко змалював п’ять умов проведення виборів, і його аргументи вже не були такими категоричними, як раніше, що вибори під час війни неможливі, бо так прописано законом. “Питання є, — зазначив Стефанчук, — але їх можна полагодити й ми над цим працюємо”.
Тому, коли Олексій Гончаренко з “Європейської Солідарності” на одному з ефірів сказав, що має інформацію, нібито Володимир Зеленський ухвалив рішення провести президентські вибори наступного року 31 березня й дав доручення Офісу президента готуватися до них, вона не стала надто сенсаційною. Захвилювалися від цього лише в ОП. Бо витік цього секрету полішинеля для великих комбінаторів з Банкової сьогодні зовсім не на часі.
Як демонструють дані всеукраїнського опитування Міжнародного республіканського інституту (IRI) проведеного в партнерстві із Соціологічною групою “Рейтинг” станом на жовтень 2023 року, більшість громадян України підтримують ідею проведення виборів тільки після завершення війни, хоч би скільки довелося чекати. Натомість у провладній партії чудово розуміють, що пік їхньої популярності далеко позаду й без перезавантаження ситуації не врятувати.
Рейтинги постійно падають, і далі буде все важче. Навіть популярність президента як захисника країни, який не втік у важкі часи, а героїчно очолив спротив, також потроху просідає. Його все ще люблять, але ЗСУ — більше.
Прихильність до державних структур, на які президент спирається, теж постійно падає. Парламент, де першу скрипку грає президентська “Слуга народу”, взагалі на дні рейтингу. Що із цим робити, “слуги”, напевно, не знають. Єдиним порятунком могло б бути перезавантаження бодай президентської вертикалі, поки ще популярність Володимира Олександровича дає йому змогу перемогти якщо не відразу в першому турі, то хоча б у другому. Це принаймні ще на якийсь час гарантуватиме можливість контролювати ключові процеси в країні. Тому й вкидають виборчу тему в ефір, регулярно заміряючи настрої суспільства й ненав’язливо готуючи його до виборів на весну 2024-го. Нібито це вимога західних партнерів, які постійно тероризують українську владу, попри важку війну, своїми хотілками. Мовляв, або вибори, або втратите в очах демократичного світу свою легітимність.
Насправді все це дурня. Колективний захід нічого такого не вимагає, бо чудово розуміє, що нормальні чесні вибори провести в Україні сьогодні неможливо. А влаштовувати шоу лише для форми означає зганьбити й знецінити саме поняття демократичного волевиявлення. Було лише кілька заяв тамтешніх політиків щодо цього, але після заглиблення заявників у тему, вони такі нісенітниці більше не озвучують. Звісно, це не означає, що згодом ситуація не зміниться. Залежатиме від багатьох факторів, особливо від того, як розвиватиметься ситуація на фронті. Якщо фронт стабілізується й перейде в стадію позиційної війни ні туди ні сюди, то, можливо, про потребу проведення виборів таки розмовлятимуть. Але поки що відповідь законодавства більш-менш чітка — ніяких виборів під час війни. Крапка.
Чому більш-менш? Бо в Конституції України прямо вказано лише про неможливість проведення парламентських виборів в умовах воєнного стану. Прямої заборони по місцевих і президентських там не прописано, хоча це й сприймається як саме собою зрозуміле. Заборона є лише на рівні законів. Закон України “Про правовий режим воєнного стану” забороняє проведення виборів під час дії воєнного стану, а Виборчий кодекс зобов’язує ЦВК оголосити початок виборчої кампанії протягом 30 днів після скасування воєнного стану.
Звісно, змінювати Конституцію під час війни не можна ні в бік додавання, ні в бік віднімання. Але погратися законами, як це в нас люблять, внісши до них потрібні зміни, цілком можливо. Власне оточенню президента про це, мабуть, і йшлося, коли обговорювалася можливість проведення весняних перегонів. Але тільки можливість. Бо теоретично зміни до законодавства можуть розблокувати президентські й місцеві вибори під час воєнного стану, проте є ще купа питань, які доведеться вирішити, щоб перегони справді відбулися.
Почнімо з того, що проведення виборів під час війни сто відсотків спровокує розкол у суспільстві. Це велика загроза. Ворог не омине нагоди влаштувати провокації, теракти, масовані обстріли, може бути що завгодно. Найневинніше — безперервні польоти в день голосування МіГ-31К, які є носіями аеробалістичних ракет “Кинджал” біля українського кордону, коли оголошується тривога по всій країні. Сидячи в бомбосховищах, громадяни банально не зможуть проголосувати — і вибори будуть зірвані.
Другий важливий момент — голосування серед військовослужбовців. Де і як вони мають це робити, як забезпечити їхнє голосування, хто відважиться облаштувати дільницю на передку й хто спостерігатиме за виборами в окопах під обстрілом — запитання, на які немає відповіді навіть у найбільш ярих прихильників виборів.
На додаток не менш важливий момент — забезпечення голосування біженців. Як внутрішньо переміщених осіб, так особливо тих, що виїхали за кордон. Усі ці люди є громадянами України, і держава повинна забезпечити їхнє право обирати. І якщо з голосуванням в Україні все більш-менш зрозуміло: треба довести до пуття державний реєстр виборців, над яким спочатку війни призупинили роботу, актуалізувати в ньому дані, удосконалити комплексну систему захисту інформації, то з виборами за кордоном не все так просто.
За різними даними станом на осінь 2023 року за межами країни перебувають 5-7 мільйонів біженців, громадян України. Законом передбачено, що дільниці для голосування можна відкривати тільки в консульських дипломатичних установах, тобто на території України. Нині в нас є 102 закордонні виборчі дільниці, і цього було критично мало ще на виборах 2019 року. Сьогодні ж забезпечити додатковим 5-7 мільйонам громадян можливість проголосувати просто неможливо. Треба відкривати додаткові виборчі дільниці й дати можливість громадянам за кордоном голосувати в консульських установах упродовж кількох днів.
І тут відразу постає питання реєстрації цих людей. Консульський облік, як твердять самі дипломати, давно себе вичерпав. На додаток це платна послуга, яка погано корелюється з вільним волевиявленням, бо по факту створює обмеження в доступі до виборів. У ЦВК пропонують консульський облік замінити інструментом активної реєстрації. Тобто людина матиме можливість заздалегідь офіційно звернутися до ЦВК через відповідний сервіс чи в якийсь інший спосіб (механізм можна написати по-різному) вказати своє місце проживання й заявити про бажання проголосувати. Це дасть змогу, по-перше, зрозуміти, де є потреба у відкритті додаткових дільниць, а по-друге, якісно підготуватися до процесу голосування, а не просто виходити з припущень, що десь там буде багато українців, вони будуть голосувати, тому варто надрукувати стільки-то мільйонів бюлетенів. Схожа схема працює в Хорватії. У них у реєстрі виборців є 900 тисяч громадян, які живуть за кордоном, але мають право голосу. За 10 днів до дня виборів ці люди повинні сповістити через посольство або через електронні сервіси, що хочуть голосувати. На останніх виборах, зареєструвалося 90 з 900 тисяч, тобто всього 10 відсотків, а проголосувало ще менше — приблизно половина. Але чиновники, які організовували виборчий процес, оперували більш-менш реальними цифрами й могли якісно підготуватися, щонайменше не друкували лишні бюлетені.
Усе вищеперераховане однозначно потребує законодавчого врегулювання, і це процес не одного дня. Без полагодження цих моментів навіть найпрозоріші вибори здаватимуться профанацією, бо до процесу фактично не буде допущено мільйони людей. Чи буде влада, обрана на таких виборах, легітимною — запитання риторичне. У будь-якому разі сьогодні ідеальний час на внесення подібних змін до законодавства, але без поспіху, будь ласка, щоб потім не переробляти. На момент проведення повоєнних виборів ці зміни дуже згодяться.
Крім того, для запуску будь-якого виборчого процесу потрібна згода Парламенту. І тут може виникнути колізія. Старі опозиційні партії, такі як ЄС, чи Батьківщина, виступають категорично проти ідеї проведення виборів до закінчення війни. Монобільшість теоретично могла б підтримати таку ініціативу, але як явище вона більше не існує. Сьогодні дуже часто не вистачає голосів навіть на поточні питання, а що вже казати про таке доволі слизьке рішення.
Врешті, вибори це ж не тільки про день голосування й кидання бюлетенів у скриньку. Ідеться і про бюджет, і про доступ до медіа, і про можливість здійснення агітації. Вибори — це демократичний процес, який забезпечити достойно в умовах численних обмежень як то телемарафону чи частковій забороні масових заходів неможливо. Бо яка може бути легітимність обраної влади, якщо не буде забезпечено вільного й рівного доступу до ЗМІ чи умов для проведення нормальної агітаційної кампанії.
Звичайно, що в такі моменти на згадку приходить історія з диджиталізацією. Цифрове голосування через інтернет і все таке. Але й тут експерти доволі категоричні — ця опція не є можливою. Для цього треба створити цілу інфраструктуру, що нереально за короткий проміжок часу. Врешті, цифрове голосування не може бути безпечним навіть в умовах миру й спокою. Тому що не проконтролюєш таємність, рівність і так далі. На додаток це однозначно об’єкт для кібератак. Тож тепер про це вже ніхто не каже, навіть пан Федоров. Війна дечого навчила.
І все ж, мусолячи тему виборів, влада на щось таки сподівається. І це “щось” зовсім не абстрактна історія, яку нереально втілити в життя. Питання лише в тому, чи проковтне її суспільство, яке в більшості проти виборів під час війни. Погіршує ситуацію і вже знайомий нам запит на нові обличчя тільки тепер у новій інтерпретації. “Слуги народу” сьогодні вже політики з минулого, і вони це усвідомлюють. На їхньому місці українці прагнуть побачити нових людей, які справою довели свою відданість Батьківщині, і соціологічні дослідження це чітко демонструють.
Причому запит є саме на нові політичні сили, створені ветеранами нинішньої війни за Незалежність, а не на ветеранів у старих, здискредитованих партіях. Тому знов таки для влади так важливо перезавантажити бодай президентську вертикаль, на якій усе нині замкнуте, аби ще хоч трохи протриматися на вершечку пірамідки.
Насправді влаштувати й провести вибори для форми можна коли завгодно. Варто лишень скасувати воєнний стан на частині територій, де не ведуться активні бойові дії та запустити потрібні процеси. Єдина проблема, що це розвага не одного дня. Якщо дотримуватися букви закону, на це піде кілька місяців, яких ворог нам не подарує. На додаток скасування воєнного стану зачіпає багато інших процесів, які мов доміно посиплються один за одним — демобілізація, наприклад. До того ж не зовсім зрозуміло, що вважати прифронтовими територіями. Якщо області, де ведуться активні бойові дії, і ті, куди час від часу прилітає або заходять ворожі диверсійні групи, — тоді в нас випадає Харківська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Донецька, Луганська, Миколаївська, Сумська, Чернігівська області й Крим, а це занадто багато. Чи лише громади, на території яких організація та проведення виборів буде пов’язана з великими ризиками? Умовно кажучи, за межею в 30-50 кілометрів, куди вже не зможе долетіти ракета РСЗВ.
Варіант з тимчасовим припиненням воєнного стану на певних територіях доволі реалістичний, якщо без виборів уже ніяк, а війна затягується, ніхто нікуди не рухається й зрозуміло, що в суспільстві накопичується великий негатив до влади, який може призвести до соціальних потрясінь. Хочеться сподіватися, що в нас ще не все так погано й ми не в глухому куті, який неможливо пробити Абрамсами й F16. Це лише компромісний сценарій, який не варто втілювати без потреби. Навіть він не дає відповіді на питання: як бути із солдатами, які тримають фронт? Як зробити так, щоб вони могли нормально проголосувати? І це чи не найбільша проблема.
Роман МАЛКО
