ДАЙДЖЕСТ

“Ви навіть уявити не можете цей жах”. Маріупольці — про фільтраційні табори

[09:30 26 апреля 2022 года ] [ BBC News Україна, 25 квітня 2022 ]

“Ви навіть уявити не можете весь цей жах”, — розповідають Олександр і Олена. Вони — з тих небагатьох щасливчиків, яким вдалося втекти з Маріуполя, що після кількох тижнів бомбардувань тепер майже повністю контролюють російськи сили.

Місто фактично ізольоване від світу, й інформацію про те, що там відбувається, складно підтвердити самостійно.

Але ці та інші люди розповідають моторошні історії про життя в російських так званих фільтраційних таборах, створених за межами Маріуполя для розміщення цивільних перед евакуацією.

Зараз Олександр і Олена — у відносно безпечному Львові. За їхніми словами, в одному з фільтраційних центрів вони опинилися, коли намагалися втекти з Маріуполя. Вони пішки дійшли до пункту евакуації, а звідти їх відвезли до центру розміщення російських біженців у колишній школі у селищі Нікольське на північний захід від Маріуполя.

“Це нагадувало справжній концтабір”, — каже 49-річний Олександр.

Українська влада порівнює такі центри з тими, що діяли під час російсько-чеченської війни, де жорстоко допитували тисячі чеченців, багато з них зникли безвісти.

У Олександра й Олени зняли відбитки пальців, сфотографували з усіх боків та кілька годин допитували російські силовики — “як у в'язниці”, — каже він.

Вони побоювались, що росіяни зазирнуть у їхні телефони, тому видалили зі своїх пристроїв усі докази зв'язків з Україною, зокрема фото доньки перед українським прапором.

Як виявилося, їхні побоювання не були безпідставними. Олександр каже, що під час допиту російські силовики вивчили фотографії, історію телефонних дзвінків та контактні телефони на їхніх пристроях на предмет зв'язку з журналістами або державними та військовими посадовцями.

“Якщо людину підозрювали у тому, що вона “український нацист”, її везли до Донецька для подальшого розслідування чи вбивства”, — каже Олександр. (ВВС не змогла самостійно перевірити ці слова).

“Це було дуже небезпечно та ризиковано. Будь-який найменший сумнів, найменший опір — і тебе могли кинути у підвал для допиту та тортур. Усі боялися, що їх відвезуть до Донецька”.

Президент Росії Володимир Путін заявив, що однією з цілей його вторгнення є очищення України від нацистів, а російська пропаганда висувала численні безпідставні твердження, що Україна якимось чином пов'язана з нацизмом.

Зрештою, подружжя внесли до списку на евакуацію. Але на цьому їхні випробування не закінчились.

Втеча

Літні люди спали в коридорах без матраців і ковдр, розповідає Олена. На тисячі людей був лише один унітаз і одна раковина. Незабаром почалася дизентерія. “Не було можливості помитися, — каже вона. — Сморід стояв страшний”.

Мило та дезінфекційні засоби закінчилися на другий день їхнього перебування там. Невдовзі те саме сталося з туалетним папером та гігієнічними прокладками.

Олені й Олександру сказали, що вони мають дозвіл на виїзд на 148-му евакуаційному автобусі. Але за тиждень з центру виїхало лише 20 автобусів.

Натомість було організовано багато автобусів для виїзду на територію Росії. За словами подружжя, їх навіть намагалися змусити сісти в автобус, що прямував на схід. Зрештою, Олена й Олександр були змушені звернутися до приватних водіїв, які, як вони побоювалися, могли бути росіянами або колабораціоністами.

“Ми не мали вибору — або примусова депортація до Росії, або ризик з цими приватними водіями”, — каже Олена.

Це підтверджує мер Маріуполя Вадим Бойченко.

“Багато автобусів з цивільними їдуть на територію Росії, а не України, — розповів він ВВС під час телефонної розмови. — З самого початку війни [росіяни] не дозволяли евакуювати цивільних. Це прямий військовий наказ — вбивати мирних жителів”.

Водію Олександра й Олени вдалося вивезти їх з фільтраційного табору до окупованого Росією Бердянська — “полями, ґрунтовими дорогами, вузькими стежками, оминаючи блокпости”, каже Олена.

Потім вони три дні шукали маршрут, перш ніж знайшли іншого водія, який був готовий ризикнути і вивезти їх на підконтрольну Україні територію. Йому вдалося обійти 12 російських блокпостів і доставити їх до Запоріжжя. Після цього подружжя вирушило нічним потягом до Львова.

“З фільтраційних таборів можна втекти лише з цими місцевими приватними водіями, — каже Олександр. — На щастя, серед них є добрі люди”.

Гетто

Того ж дня до Львова прибули Валентина та її чоловік Євген. Минулого тижня їм також вдалося втекти з Маріуполя. Вони прямували до невеликого містечка на заході України, відчайдушно потребуючи безпеки після пережитого.

За їхніми словами, ситуація у Маріуполі стала жахливою. Вони вижили, сховавшись у підвалі. З їжі мали консерви та жменю картоплі з власного городу, а воду брали з бойлера.

Через “фільтрацію” пройшли швидко, каже 58-річна Валентина, можливо, через їхній вік та інвалідність Євгена. А ось молодим, за її словами, було значно гірше.

“Фільтраційні табори нагадують гетто, — каже вона. — Росіяни ділять людей на групи. Для тих, кого підозрювали у зв'язках з українською армією, теробороною, журналістами, працівниками влади, — це дуже небезпечно. Вони везуть цих людей до в'язниць у Донецьку, катують”.

Валентина з Євгеном також кажуть, що багатьох відправили з фільтраційних таборів до Росії. Іноді людям казали, що вони їдуть на підконтрольну Україні територію, натомість автобус прямував на територію, яку утримує Росія.

Як Олександр і Олена, Валентина каже, що їм вдалося втекти лише завдяки приватному водію.

“Коли ми нарешті побачили українських військових і прапор, коли почули українську мову, всі в автобусі почали плакати, — каже вона. — Це просто неймовірно, що ми лишились живі й нарешті втекли з пекла”.

Обидві пари виїхали з Маріуполя, міста, що стало символом опору та страждань України внаслідок російського вторгнення. Тепер на них чекає невизначене майбутнє — як і на 11 мільйонів українців, переміщених внаслідок конфлікту.

“Міста більше немає, — каже Валентина. — Навіть стін. Просто величезні купи руїн. Я ніколи не могла навіть уявити такого насильства”.

Тобі ЛАКХЕРСТ, Ольга ПОНА