Вгамувати олігархів

За роки незалежності ми звикли до існування цілого класу олігархів, але чи є ця ситуація нормальною? Чи треба і надалі сприймати її як даність?

Люди, що зробили свої величезні статки завдяки близькості до влади, сьогодні є найбільшим гальмом для держави. Розвиток дрібної та середньої приватної ініціативи в бізнесі, демонополізація ринків, прозорість розподілу бюджетних коштів, становлення засобів масової інформації як справді незалежних “санітарів” суспільства — все це входить у пряму суперечність з їхніми інтересами.

Найсвіжіший гучний приклад — поки пенсійне законодавство змінюють за рахунок бідних, одіозні постаті з оточення президента збагатилися в рази. До числа найбільш заможних стрімко прямує й родина самого Януковича.

Отже, ключовим завдання для влади майбутньої, а рано чи пізно правляча команда в Україні зміниться, є проведення реприватизації та нового продажу найбільш привабливих підприємств на чесних і відкритих конкурсах.

Помилки, якої припустилися у 2005 році, повторювати не можна. Тоді обмежилися “Кріворіжсталлю”, а щойно мова зайшла про подальшу реприватизацію, піднялося скавуління про “священне і недоторкане право власності”.

Команда ж Віктора Ющенка, замість діяти в інтересах мільйонів людей, що його підтримали, почала зближуватися з кількома найвпливовішими сім’ями.

Власність справді є недоторканою, але у випадку, якщо вона набута у чесній конкуренції, а не за рахунок ухвалення законів про “особливості приватизації” того чи іншого ласого шматка економіки країни, чи завдяки родинним або корупційним зв’язкам.

Натхненників реприватизації звинувачували ледь не у комуністичних ідеях та казали, що вона призведе до відтоку інвесторів з України.

Але все навпаки — для будь-якого справжнього прихильника ліберальної економіки зрозуміло, що головним у ній є сила закону та рівність всіх учасників процесу пере ним. Інвестори не прийдуть в країну, де серйозні підприємства віддаються близьким до влади бізнесменам на брехливих “торгах”.

Великий бізнес сам по собі не є чимось небезпечним. Але він має бути відділений від влади залізобетонним муром.

Специфіка ж олігархії в тому, що вона намагається не грати за правилами, а сама визначати правила гри.

Більше того, сьогодні олігархи, на жаль, не лише діють на економічному чи політичному полі, перетворивши подекуди чиновників просто на свій обслуговуючий персонал, але й через підконтрольне телебачення впливають на культурну політику в державі.

Прийнято говорити про те, що в житті багатьох країн були періоди “дикого” накопичення капіталу, і, мовляв, до цього треба ставитися з розумінням. Можливо й так, якби мова йшла лише про якійсь підручник з історії, а не про сьогодення. Тим більше, що всі інструменти для виправлення становища є.

Реформи в Грузії почалися з того, що влада оголосила справжню війну “злодіям в законі”. Без цього усі зміни, які відбулися в цій країні і які часто наводять в приклад, були б неможливі.

Адже “поняття” довгий час становили частину уявлень грузинів про своє суспільство, так само, як наявність олігархів тепер є частиною уявлення українців про себе. Останнє може стати нам вироком.

Саме тому нагальною проблемою є ліквідація “олігархії в законі” як явища. Усі подальші реформи запрацюють лише після цього.

Євген БУЛАВКА