Вашингтонські «ставки»

Англійською це так звані три «м» (man power, money, momentum).
З подібних міркувань на тому березі Атлантики оцінюють і ключових українських кандидатів. Саме оцінюють, а не роблять ставки, як прийнято вважати. Бо якщо такі ставки і відбуваються, то це - ставки на рейтинги. Іншими словами, хто перемагає – з тим і матимуть справу в американській столиці.

Дискусії за обідом чи келихом холодного каліфорнійського вина між українськими знавцями Америки зводяться, в основному, до розмов про те, чи є ще шанс у Яценюка вийти у другий тур, або ж він вже досяг своєї рейтингової планки, як далеко готовий зайти Янукович в своєму «піддакуванні» двоголовому російському керівництву, чи дійсно Ющенко буде балотуватись на другий термін чи вчасно «одумається» і зніме свою кандидатуру, наскільки Юля Тимошенко може бути політиком демократичного, а не диктаторського «завтра».
Відповіді на ці питання кожен формує по-своєму в залежності від персональних симпатій. Консенсус, поміж тим, зводиться до наступного: результат майбутніх президентських виборів не є критичним для Сполучених Штатів. Відповідно, не є принциповим і те, хто стане новим президентом України.

Дійсно, якщо в 2004-му картинка з берегів Потомаку виглядала більш ніж однозначно – «проросійський» Янукович бореться проти «прозахідного» Ющенка, то тепер тамтешні експерти включно з колишніми послами Стівеном Пайфером та Вільямом Тейлором у розмові з автором цих рядків не втомлювались повторювати: «Всі троє основних кандидатів в президенти більшою чи меншою мірою проєвропейські». Щоправда, не забуваючи при цьому окремо додати: «Навіть містер Янукович». «У 2004 році було два кандидати, один з яких орієнтувався на Європу, інший – на Росію. І в цьому була різниця», - каже «Главреду» Вільям Тейлор.

Немає особливого зацікавлення і тому, що в Америці – можливо навіть більше ніж в Україні – були сподівання на те, що Помаранчева революція викине на політичну поверхню хоча б п’ятірку яскравих, молодих політиків, що уособлювали б нове покоління і були спроможні скласти конкуренцію «старій гвардії». Однак, реалії полягають у тому, що на першому плані знову фігурують ті, хто фігурував на передових позиціях у часи попередньої влади. Такі, як Володимир Литвин, котрий заінтригував американські експертні кола тим, що гучно афішував свій візит до Вашингтону спочатку у травні цього року, а потім на початку серпня, і двічі його скасував, незважаючи на не менш гучно анонсовані заходи з його участю.

Водночас, деякі експерти, як-то колишній посол США в Україні Вільям Міллер вважають, що необов’язково, аби сам майбутній президент був представником нового покоління. Набагато важливіше, на його погляд, щоб це був президент, котрий приведе нове покоління до влади.
Те, що дійсно цікавить американських партнерів, зводиться великою мірою до двох речей. По-перше, це те, аби вибори відбулись без суттєвих порушень. «Головний пункт адміністрації стосовно українських виборів – переконатись, що процес відбувається демократично», - підтверджує Стівен Пайфер. І недаремно: це суперважливо для Сполучених Штатів тому, що вільні та чесні вібори – ключовий політичний аргумент «за Україну» в усіх дискусіях, що відбуваються на тому березі Атлантики. Один з небагатьох козирів, який допомагає.

Другий важливий момент - що після виборів наступить хоча б відносне політичне затишшя. У Вашингтоні неодноразово доводилось чути думку, що політична криза в Україні є набагато серйознішою та глибшою, аніж економічна. Так, скажімо, як резонно зауважив у розмові з автором цих рядків президент Бізнес-ради «Україна-США» Морган Вільямс, якщо вихід з економічної кризи залежить не лише від України, і її можна вирішити за допомогою зовнішньої допомоги, то політична - лише справа рук самих українських політиків, і як демонструє досвід останніх років, всі дружні поради з-за кордону втрачають будь-яку магічну силу відразу після того, як озвучуються у кабінеті Президента чи прем’єр-міністра.

Водночас, кожен з трьох ключових українських кандидатів – Тимошенко, Яценюк, Янукович – має свою репутацію у Вашингтоні. Якою вона є і яким чином видозмінюється під впливом тих чи інших факторів, ми і намагались розібратись. 

Віктор Янукович

Після 2004 року Віктор Янукович суттєво підкоригував свій образ в очах вашингтонської публіки хоча б тим, що з проросіського політика він непомітно перетворився на проєвропейського. Тим не менше, на фоні інших ключових кандидатів головний опозиціонер країни викликає найбільше сумнівів у Вашингтоні завдяки якраз уявленням про нього як про класичного представника старої системи, недалекого в своєму інтелектуальному розвитку та з сумнівним тюремним бекграундом.
«Янукович – це минуле. Він занадто радянський і автократичний, захоплюється монополією на владу, в чому ми зайвий раз переконались під час його прем’єрства кілька років тому. Власне, саме через його категоричне небажання ділитись владою Ющенко і змушений був розігнати парламент», - нагадує в неформальній розмові з «Главредом» представник нинішньої адміністрації США.

Проти позитивного американського образу Януковича грають його відверті загравання з Москвою навколо таких неприйнятних для цивілізованого світу тем, як визнання Абхазії та Південної Осетії незалежними державами, чи його «одобрямси» на адресу грізного послання Медвєдєва українському Президенту, котре, як продемонструвало нещодавнє опитування «Ехо Москви», в більшості своїй не зрозуміли навіть самі росіяни. У той же час, у Штатах не бачать в Януковичі-президенті небезпеки для української незалежності. «Всі три головні кандидати розуміють, що в інтересах України підтримувати гарні відносини з Росією, але водночас усвідомлюють, що інтереси країни знаходяться в глибшій интеграції з Заходом. Не думаю, що хоча б один з цих кандидатів представляє загрозу українській територіальній цілісності чи суверенітету. Дійсно, існує сприйняття Януковича як такого, хто більше розуміє російську позицію, і відчуття, що він може розвивати кращі відносини з Росією, ніж інші кандидати. Я не думаю, що це він робитиме за рахунок просування кращих інтересів з Євросоюзом», - оптимістично дивиться в майбутнє України один з найактивніших наразі експертів з України у Вашингтоні, раніше заступник держсекретаря США, а зараз представник Німецького фонду Маршалла Девід Кремер. Інший відомий експерт з Атлантичної Ради США Адріан Каратницький, в свою чергу, зазначає, що найбільший виклик для Януковича – це якраз його спроможність проводити збалансовану зовнішню політику.

Допомагає потрохи коригувати імідж Віктора Федоровича в Америці і зміна акцентів щодо України в зовнішній політиці Сполучених Штатів. Так, наприклад, в попередній адміністрації багато хто не сприймав Януковича за те, що його відома заява в Брюсселі про неготовність України до виконання ПДЧ в НАТО певною мірою підривала американську політику з інтеграції України до Альянсу. Як, власне, і той факт, що Янукович був єдиним з нинішніх серйозних кандидатів, хто на чому світ стояв розніс минулорічний лист до генерального секретаря НАТО з приводу запрошення України до виконання ПДЧ. Оскільки зараз питання членства України в НАТО відійшло в американських пріоритетах на задній план, відповідно і позиція того чи іншого кандидата з цього приводу не є для нинішньої адміністрації настільки важливою, якою вона була для попередньої ще півтора роки тому.

Іншим подразником для американців були постійні згадки прізвища Януковича в контексті компанії РосУкрЕнерго, існування котрої, як відомо, ніколи не викликало в Штатах навіть мінімального розуміння. Допоки цей сумнівний посередник був присутній в українсько-російській схемі торгівлі газом, Віктор Федорович незмінно фігурував поруч з одіозними у вашингтонських колах прізвищами Бойка та Фірташа. Після ліквідації цієї структури на один негативний штрих до портрету Януковича стало менше.

На руку Януковичу грає його стабільне перше місце в опитуваннях громадської думки (не всі в Америці розуміють, що в Україні це ще зовсім не означає його автоматичної перемоги на виборах). Електоральний успіх Віктора Федоровича пояснюють в американській столиці його «своєрідною харизмою». «Ви бачили Януковича серед простих громадян на Сході України? Це наш хлопець – ось його харизма. Як і з Клінтоном було – у людей створювалось враження, що з ним можно пити пиво. Обама, наприклад, – це зовсім інша харизма: харизма лідера країни, котрий надихає людей і може підштовхнути їх змінюватись», - розкриває американське бачення харизми Януковича директор програми Росії та Євразії близького до адміністрації Обами Центру за американський прогрес Самуель Чарап.

Кілька разів доводилось чути в контексті Януковича й іншу аналогію. А саме – з так званою «політичною машиною Чікаго» (Chicago Political Machine). Йдеться про те, що багато вихідців тамтешньої влади мали (чи досі мають) деякий неоднозначний бекграунд у вигляді зв»язків з напівмафіозними чи мафіозними структурами, проте начебто доказали свою ефективність як менеджери.

Юлія Тимошенко

Як і у випадку з Віктором Януковичом, образ Юлії Тимошенко у Сполучених Штатах наразі теж перебуває в процесі переосмислення. І не в останню чергу сприяє цьому... економічна криза в Україні. Саме вона дає можливість американським політикам та експертам переконатись, що Юлія Тимошенко хоч і схильна до популістської риторики, але в критичних ситуаціях не вдається до крайнощів і може притримуватись збалансованої лінії, як це було в діалозі з Міжнародним валютним фондом. Як результат, резюмує Адріан Каратницький, у Юлії Тимошенко на сьогодні не такий популістський образ у США, як був два роки тому.

Підігрує прем’єру, як і Януковичу, дещо видозмінений перелік пріоритетів Вашингтону щодо України. Йдеться про те, що наразі Штати найбільше цікавить в Україні (крім політичної стабільності, звісно) - реформа енергетичного сектору. Власне те, чим і переймається активно Юлія Володимирівна в ході свого повторного прем’єрства. “Тимошенко сприймають наразі у Вашингтоні як людину, яка намагається владнати енергетичні питання. Вона вирішила проблему РосУкрЕнерго і зараз намагається провести енергетичну реформу”, - підтверджує формування у Вашингтоні нового, “енергетичного” образу ЮВТ Девід Кремер.

Інше питання, чи зможе її демонстративно-показове бажання розгребти енергетичні завали, наявність яких для Америки означає вразливість України до постійного впливу з боку Росії,  перекрити інші, менш привабливі для американської публіки сторони пані-прем”єрки? Більшість наших співрозмовників сумніваються у цьому. І не дивно, адже йдеться про такі серйозні побоювання американців, як відданість Тимошенко демократичним цінностям, а не диктаторським (у США це не просто пусті слова), її спроможність перевтілитись з політичного хамелеона, котрий змінює забарвлення (тобто погляди і принципи) залежно від того, що їй в конкретний момент дасть більше користі, відсутність у неї хоча б мінімальної передбачуваності. Плюс до цього, Тимошенко, як і Януковича, характеризують у Вашингтоні як надто “жадібну до влади” – таку, що отримавши важелі впливу, ніколи не захоче ділитись навіть частиною з них з іншими. Не дивно, що фраза, яку доводилось чути впродовж останнього місяця в різних американських інтер’єрах зводилась до лаконічного та водночас емоційного «Я її боюсь».

Серед відносно недавніх прикладів непередбачуваності прем’єрки в Штатах досі згадують скандальну історію з американською компанією “Венко”. “В один день вона збирає американських інвесторів і слізно просить їх вкладати кошти в об’єкти під “Євро-2012”, а на наступний виходить на прес-конференцію і заявляє, що скасовує контракт “Венко”. Як ви гадаєте, після цього хоч один адекватний інвестор захоче мати справу з Україною?”, - роздратовано розповідає “Главреду” один з найвпливовіших лобістів України у Вашингтоні.

Так чи інакше, скептиків з приводу Юлії Володимирівни у Вашингтоні наразі значно більше, аніж її відвертих прихильників. Серед останніх фігурують хіба експерт Інституту Петерсона Андерс Аслунд, професор Тарас Кузьо (котрий постійно мешкає у Канаді) та колишній посол США в Україні Вільям Міллер. Перший з них у розмові з “Главредом” кілька тижнів тому “договорився” до того, що Юлія Володимирівна більш адекватно справляється з економічними викликами в Україні, аніж Барак Обама в Америці. Дарма, що кілька років тому він з таким самим запалом критикував дії прем’єра Тимошенко часів її першої каденції.

На відповідну репутацію Тимошенко вже певний час трудиться у Вашингтоні і її представник в США, колишній американський дипломат Рон Слімп ( до речі, проігнорував прохання “Главреду” на інтерв’ю). Відгуки про нього доводилось чути як про гарного та відданого фахівця, але досить скромного як для піарника. В якийсь момент у Вашингтоні навіть ходили чутки, що пані-прем’єрка бажала замінити його, але з тих міркувань, що Рон Слімп – республіканець, а в часи нової адміністрації ЮВТ (чи то деяким наближеним до неї особам) начебто більш до вподоби був би хтось із демократів.

Невідомо поки, чи посприяють якось корекції іміджу Тимошенко у США і старання її новоспеченого прихильника Віктора Пінчука отримати ексклюзивний, як для України, доступ до тіла Клінтонів. Раніше, як відомо, він це робив з допомогою дотацій у Фундацію Білла Клінтона, наразі шукає вихід на держсекретаря Сполучених Штатів, допомагаючи фінансово Інституту Брукінгса, котрий очолює близький до Клінтонів Строуб Телботт. Принаймні, саме так бачать ціль щедрих внесків українського мецената наші співрозмовники у самому Інституті Брукінгса. З іншого боку, важливо розуміти, що вплив Хілларі Клінтон наразі обмежується в США стінами Держдепартаменту, а бекграунд її чоловіка, пов”язаний з донорами зі Східної Європи, навряд чи дозволить їй робити навіть мінімальні реверанси в бік Тимошенко.
Арсеній Яценюк

Арсеній Яценюк сприймається у Сполучених Штатах як найбільша інтрига українських виборів. Однак, сказати, що в американській столиці панує повне ним захоплення – було б неправдою. Правильніше – існує певний інтерес. Цей інтерес, в свою чергу, зумовлений двома факторами.
По-перше, розчаруванням ключовими фігурантами подій 2004 року – Ющенком, Януковичем та Тимошенко. Бо якщо і є в Америці втома, то вона не від України, як прийнято вважати, а від української політики. Не було б постійних міжусобиць – не було б і втоми. Для багатьох американців Арсеній Петрович якраз і уособлює те нове покоління, котре після Помаранчевої революції мало представити світу кількох потужних лідерів, але, як зауважив Морган Вільямс, представило лише Яценюка.

По-друге, інтерес до Яценюка викликаний тим, що насправді на пальцях можна порахувати людей в американській столиці, котрі знають про нього щось більше, аніж які він посади обіймав раніше в українському уряді. Відповідно, при кожній нагоді вони радо розпитують як про самого кандидата, так і про якого погляди на ті чи інші речі. Тим паче, що зустріти лідера «Фронту змін» у Вашингтоні їм навряд чи вдасться до виборів: Яценюк передумав відвідувати американську столицю у червні цього року (хоча раніше такі плани були), і, наскільки нам відомо, не планує жодних міжнародних турне за своєю участю вже до самого свята волевиявлення, маючи намір сконцентрувати всі сили на внутрішньому фронті.

За океаном це розуміють: навіть найбільш обізнані американські експерти сумніваються в доцільності таких поїздок українських кандидатів до Америки. «Передвиборний час українським політикам краще провести, занурившись в кампанію всередині країни, а не намагаючись збирати голоси за кордоном – не думаю, що це ефективно. Не впевнений, що українські лідери здобудуть багато, приїжджаючи до Вашингтону, за винятком хіба деяких голосів на Західній Україні», - роздумує в розмові з «Главредом» Девід Кремер. З ним згідний і близький до нинішньої адміністрації Стівен Пайфер: «Я не думаю, що Америка допомагатиме комусь конкретному. І я навіть не знаю, чи могла б американська підтримка комусь допомогти».

Те, що можна сказати однозначно – пік зацікавлення Яценюком в американській столиці пішов на спад. Причина – досить банальна: американці настільки свято вірять в рейтинги, що запримітивши стабільний відрив Яценюка в різноманітних дослідженнях громадської думки від Юлії Тимошенко, зробили висновок, що другий тур найімовірніше буде за нинішнім прем’єром та її попередником Януковичем.

Недостатня віра у лідера «Фронту змін» пояснюється й іншими речами. Так, скажімо, не від одного поважного співрозмовника у Вашингтоні доводилось чути, що Арсеній Яценюк – не має достатньо харизми як для кандидата в президенти. «Навіть у тих, хто займається тут українською політикою на постійній основі не склалось враження про Яценюка як про харизматичного політика, на відміну від Тимошенко та Януковича. Хоча це цілком може бути наслідком того, що ми мало про нього знаємо», - стверджує Самюель Чарап.

Інше застереження – що Яценюк є досить «нетиповим кандидатом». «Він виглядає не дуже дружнім з людьми і поводиться так, наче йому ніхто не потрібний», - ділиться своїми враженнями від зустрічі з Яценюком і проханням «не цитувати» інший відомий знавець України у Вашингтоні. “Двісті людей йому протягують руку, а він не хоче її взяти”, - сумно констатує наш співрозмовник. В американській столиці у вуст у вуста переповідають історії про те, що Яценюк жодним чином не відреагував на пропозиції допомоги з боку американського бізнесу, має погану звичку не давати свої контакти навіть тоді, коли інші поважні люді йому «вручають» свою візитівку, і відмовився від будь-яких послуг американських політтехнологів (як, до речі, і французьких, котрі робили кампанію Саркозі), доручивши цю роботу тим російським «знавцям» проведення передвиборних кампаній, котрі провокували розкол України в 2004 році.

Щоправда, в якийсь момент в американській столиці з’явились чутки про начебто зустріч Яценюка з керівником адміністрації Обами Девідом Аксельродом (мовляв, останній був в Києві і зустрічався з перспективним українським кандадатом). Проте, достатньо знати лише те, що двері кабінету Аксельрода виходять в Білому Домі на Овальний кабінет, а сам він постійно супроводжує свого безпосереднього боса-президента, щоб зрозуміти, наскільки такі розмови позбавлені сенсу.
Очевидно, ті, хто запускали ці чутки намагались додатково апелювати до образу Яценюка як українського Обами, в котрому, здається, американські прихильники українського кандидата були (і частково є) зацікавлені більше, аніж сам Яценюк. Принаймні, за нашою інформацією, Арсеній Петрович ніколи не виявляв особливого бажання позиціонувати себе як український Обама. Непрямим підтвердженням цьому є і тональність рекламної кампанії, в якій замість обнадійливого обамівського «змінити країну» звучить похмуро-мілітаристьке «врятувати країну». «Йому необов’зково було копіювати Обаму і говорити про зміни, однак він цілком міг вибрати щось на зразок і «збудувати країну» - все ж більш оптимістичний месидж, аніж «рятувати»», - стверджує американський політтехнолог, котрий провів чимало успішних передвиборних кампаній в США.
Чи не найбільш суттєвою різницею між Обамою та Яценюком в Америці вважається той факт, що нинішній господар Білого Дому до того, як став президентом, був абсолютно чужим у Вашингтоні, вважався свого роду інородним політичним тілом в американській столиці, де, як вважають пересічні американці, політики після довгого перебування втрачають адекватне сприйняття світу, і це, безумовно, зіграло Обамі на руку в боротьбі з вашингтонським старожилом Хілларі Клінтон. Арсеній Яценюк – тривалий час був невід’ємним елементом «київської системи», отож у Вашингтоні побоюються, що його методи роботи суттєво не відрізнятимуться від прийомів, котрі використовує «стара гвардія». При цьому американці не особливо задаються питанням, що в Україні інакший бекграунд, аніж робота в «верхах», навряд чи можливий для того, аби претендувати на перший пост в країні.

У зовнішньополітичному плані Яценюк сприймається в Америці як досить поміркований політик і щодо Росії, і щодо НАТО. Частково, цей образ відповідає дійсності, частково – ні. Принаймні, нові зовнішньополітичні тренди у «Фронті змін» свідчать про те, що не все так просто з міжнародними вподобаннями Арсенія Петровича. І ті, хто очікував, що Яценюк продовжуватиме курс Віктора Ющенка в тому, що стосується чіткої прозахідної орієнтації, будуть, очевидно, розчаровані.
Так, скажімо, як пояснив «Главреду» зовнішньополітичний радник Арсенія Яценюка Олександр Щерба ( кар’єрний дипломат, останнім довготривалим відрядженням котрого були Сполучені Штати), Яценюк виходить з того, що «політика – це мистецтво можливого, а не бажаного». Передусім це стосується інтеграції України в Європейський Союз та НАТО. Лідер «Фронту змін» вважає, що у нинішньому стані Україна є «неінтеграбельною» до Альянсу. «Членство в НАТО – бажане для багатьох, але не можливе, поки його не підтримуватиме більшість населення України. На цьому тлі спроби педалювати вступ до НАТО або проголосити його як вирішене питання в обхід суспільної думки є недемократичними і контр-продуктивними з точки зору національної єдності», - пояснює позицію свого шефа Олександр Щерба. І додає: «Будь-яка політична ініціатива повинна аналізуватися з точки зору «ціна-якість». Якщо ціна, яку Україна платить за зовнішньополітичні декларації, є об’єктивно високою (наприклад, ескалація відносин з Росією), а якість отриманого (наприклад, реальна перспектива вступу) – близькою до нуля, то гучні декларації євроатлантичної відданості не відповідають національним інтересам».

Що стосується Європейського Союзу, то тут Арсеній Петрович планує суттєво підкоригувати тактику, не змінюючи сам курс. Про що йдеться? Яценюк вважає, що членство в ЄС – це не бонус і засіб для вирішення внутрішніх проблем України, а вірогідне (хоча, враховуючи складні європейські реалії, і не обов’язкове) визнання її реальних успіхів в плані реформ. Відповідно, без успішних реформ порушувати питання щодо членства чи навіть перспективи членства в ЄС є, на думку зовнішньополітичного радника кандидата, передчасним і порожнім, бо такий крок скоріше дискредитує, ніж зміцнює Україну як європейську державу.

І нарешті, Росія. • У цьому питанні Яценюк має намір виходити з трьох міркувань. По-перше, дружба (навіть погана) краще, ніж війна. По-друге, альтернативою добрим відносинам України та Росії є тільки розкол першої і радикалізація останньої. По-третє, треба навчитися працювати від позитиву, якого в українсько-російських відносинах вдосталь – від родинних зв’язків до взаємних економічних інтересів.

Альона ГЕТЬМАНЧУК