Утопія для середнього класу

Як виявилося нещодавно, ідеологією Володимира Зеленського та його партії “Слуга народу” є лібертаріанство. Про це журналістам розповів радник президента Руслан Стефанчук. Суспільство одразу виявило неабиякий інтерес: комуністи, націоналісти, соціалісти (і далі за списком) у нас уже були, а от лібертаріанство — це щось новеньке. Чи справді команда Зеленського поділяє заявлену ідеологію — питання зі зрозумілих причин спірне. Та й узагалі визначати ідеологічну орієнтацію політика, принаймні в українських умовах, краще постфактум, проаналізувавши його конкретні дії на посаді. Заяви ж важать небагато, особливо напередодні парламентських виборів, коли в партійних штабах гарячково шукають, чим заповнити змістовну порожнечу своїх проектів.

Чи втілюватиме Зеленський бодай якісь лібертаріанські принципи в життя, невідомо. Але щонайменше з одним завданням він уже впорався. Саме завдяки його команді лібертаріанство потрапило у фокус суспільної уваги й за певних обставин може залишитися там надовго — хоч із Зеленським, хоч без нього. Привабливість старих ідеологічних брендів останнім часом підупала: націоналізм значною мірою розчинився в патріотичному мейнстримі, соціалізм перебуває на маргінесі, а комунізм узагалі під забороною. Тому (нема чобіт — взувай постоли!) лібертаріанство має шанс набути популярності і серед українського політикуму, якому треба штурмувати серця електорату, і серед громадян, яким до вподоби прості й перспективні концепції. Саме такою є у своїй основі ця ідеологія, що легко виливається в ефектні популістські гасла. Однак головна проблема полягає в тому, що на питання, які об’єктивно стоять на українському порядку денному, лібертаріанство тією чи іншою мірою відповідає неправильно.

За свободу від держави

У загальних рисах лібертаріанство є паростком із ліберального стовбура, який оформився в окреме вчення приблизно в середині ХХ століття. Точніше, йдеться про цілий пучок течій, напрямів та ухилів, як це й буває з усіма доктринами. Однак виокремити основні засадничі положення лібертаріанства все ж таки можливо. Передусім це виражено індивідуалістична ідеологія. Якщо націоналізм, консерватизм чи соціалізм фокусуються на колективних суб’єктах (нації, суспільства, класи), то головним суб’єктом лібертаріанського світу є індивід — особа з її правами, свободами та інтересами. Недоторканність особистого суверенітету, тобто права розпоряджатися власним тілом, життям та власністю, лібертаріанці вважають ключовою цінністю. А головною загрозою особистій свободі — державу. Якщо для консерватора держава є інституційним кістяком суспільного ладу, то для лібертаріанця приблизно тим, що описує теорія “осілого бандита” Мансура Олсона. На відміну від кочовиків, такі бандити грабують своїх жертв із розрахунком на подальшу перспективу. Замість того щоб в один момент обдерти їх до нитки й приректи на швидку загибель, вони забирають у них лише частину ресурсів, а також дбають про безпеку й навіть розвиток свого “стада”. Саме з таких відносин, на думку лібертаріанців, і постала держава. Якщо розвинути цю теорію трохи далі, лібертаріанство наближається до анархізму. Втім, лібертаріанці дотримуються поміркованішої концепції “мінімальної держави”, згідно з якою повноваження останньої слід обмежити питаннями оборони, судочинства та боротьби зі злочинністю, а решту функцій передати приватним структурам. У країнах, де ще пам’ятають “принади” планової економіки й уже втомилися від неефективності постсоціалістичних урядів, такі тези лунають, як музика. Особливо ефектно лібертаріанські гасла звучать у часи посиленої боротьби з корупцією, бо корупція — найнахабніша форма грабунку.

Лібертаріанську суспільно-економічну модель відрізняє від анархо-капіталізму здебільшого те, що лібертаріанці, успадкувавши від класичних лібералів дещицю здорового глузду, не заходять аж так далеко. Перша підвалина лібертаріанського вчення — віра в концепцію спонтанного порядку. У загальних рисах вона полягає в тому, що організований суспільний лад постає сам собою зі щоденної взаємодії людей, які мусять співпрацювати задля досягнення особистої вигоди. Лібертаріанці вірять, що найважливіші інститути суспільства — мова, закони, гроші, ринок — постали в результаті саме такої щоденної кооперації, без участі централізованої державної влади. По суті, це розвиток старовинної ліберальної ідеї “невидимої руки ринку”, поширеної на інші сфери життя.

Друга підвалина лібертаріанства — вчення про природну гармонію інтересів. У своїй основі ця теорія спирається на специфічний варіант класової теорії, у якій люди поділяються на тих, хто продукує багатства, і тих, хто привласнює їх силою. Конфлікт між першими та другими постійний і всюдисущий, оскільки інтереси продуцентів та привласнювачів діаметрально протилежні. Тож для встановлення мирного та гармонійного суспільства треба лише впоратися з “осілим бандитом”, а виробники благ у процесі взаємовигідної співпраці прийдуть до мирного й гармонійного співіснування. Принципового конфлікту між особистими та груповими інтересами лібертаріанці також не бачать, оскільки поступ усієї спільноти буцімто є неодмінним “побічним ефектом” особистого успіху кожного. Таким чином, прагматичний егоїзм виробників багатства є для лібертаріанців такою собі всюдисущою і всеблагою силою, яка, будучи звільненою від тиранії привласнювачів, здатна зробити світ мирним і процвітаючим. 

Не воювати, а заробляти

Звідси походить лібертаріанський погляд на міжнародні відносини, зокрема на війни. Війну лібертаріанці вважають лихом, яке унеможливлює взаємовигідну співпрацю продукуючих класів різних країн, а отже, досягнення природної гармонії інтересів між ними. Головними бенефіціарами воєн буцімто є “осілі бандити”, тобто правлячі групи, які використовують війну як привід для наступу на індивідуальні права та свободи, причому не тільки чужих громадян, а й своїх. Не слід пояснювати, як легко все це римується з популярними в нас тезами про те, що росіян та українців посварили політики, що війна — це просто чийсь бізнес тощо. Сто років тому на цей самий мотив співали пісеньку Карла Маркса, закликаючи пролетарів усіх країн єднатися проти експлуататорів. Та що війну, навіть самі державні кордони лібертаріанці також вважають злом, оскільки вони перешкоджають вільній ко­операції продуцентів і допомагають “осілим бандитам” визискувати з чужої праці. Отже, ідеальний лібертаріанський світ — це світ відкритих кордонів та вільної міграції, що дасть змогу встановитися природній гармонії інтересів у світовому масштабі. Паралелі з марксизмом очевидні, і саме в цьому полягає секрет привабливості обох учень: утопічні, абсолютно фантастичні візії майбутнього вони поєднують із наукоподібною аргументацією, відливаючи свої програми в прості та зрозумілі слогани.

Звичайно, лібертаріанська критика соціалізму, патерналізму, бюрократії та багатьох інших явищ не позбавлена раціонального зерна — даються взнаки здорові гени, успадковані від класичного лібералізму. Але новоспечені українські лібертаріанці хиблять у головному. Завданням № 1 для українців сьогодні є не боротьба з державою за особисті свободи, а боротьба за державу, за її збереження під тиском зовнішньої агресії. Звичайно, ті, хто намагається виправдати корупцію та саботування реформ війною, грішать проти істини й совісті. Але так само небезпечно зміщувати акцент у протилежний бік, підводячи суспільство до думки, що “головний ворог не в Москві, а в Києві”, що “український чиновник страшніший за російського солдата”. Цілком очевидно, що в нашій ситуації лібертаріанство може стати модним аранжуванням для старої пісні про розсварені політиками “братні народи”, про принади взаємовигідної співпраці з Росією тощо. Тільки тепер проповідь миру з Росією вестиметься не архаїчною мовою “русского мира”, а в термінах прогресивної теорії, яка апелює до цінностей свободи та підприємництва. Втім, лібертаріанством можна торпедувати не лише тему війни, а й принцип єдиної державної мови, квоти, політику пам’яті й практично весь гуманітарний блок державної політики, оскільки все це можна подати як зазіхання на права й свободи абстрактної особистості. І проблема лібертаріанства не закінчуються тим, що його можна використати для поновлення проросійського дискурсу, загалом кажучи, інструменталізація будь-якої ідеології є питанням мотивації та політтехнологічної майстерності. Проблема ще й у тому, що фундаментальні засади лібертаріанства є попросту хибними. 

Пригоди теорії в царстві практики

Перше слабке місце лібертаріанської теорії — це концепція природної гармонії інтересів. Люди справді здебільшого діють у власних інтересах, проте це далеко не завжди спричиняє до “побічного” досягнення цілей усього суспільства. Приміром, кожна країна зацікавлена в недопущенні епідемій та спалахів небезпечних хвороб — у цьому інтереси суспільства загалом і кожного громадянина зокрема прямо збігаються. Але щойно завдяки щепленням хвороби відступають, громадяни починають масово нехтувати вакцинацією. Чому? На індивідуальному рівні це цілком раціонально: навіщо завдавати собі клопоту, якщо про страшні хвороби вже давно ніхто не чув? “Побічним” ефектом такого егоїзму стає зовсім не спільне благо, а дещо протилежне — руйнування епідемічної безпеки. Те саме стосується й багатьох інших ситуацій. Ухилятися від податків вигідніше, ніж сплачувати їх. Але в результаті занепадають спільні блага, що створюються коштом податків: дороги, мости, вуличне освітлення, парки, школи. У ситуації війни до спільних благ належить також обороноздатність країни. І масова відмова від мобілізації, будучи цілком раціональною з погляду окремого індивіда, унеможливлює забезпечення захисту для всіх. З міркувань лібертаріанства і податки, і примусова вакцинація, і мобілізація є неприпустимими порушеннями особистої автономії індивіда. Проте в реальному житті все це “насильство” продиктоване елементарною необхідністю через той прикрий факт, що красива теорія “природної гармонії інтересів” не працює. Не кажучи вже про те, що царство абсолютно вільного ринку рано чи пізно закінчиться тиранією монополістів і на порятунок доведеться кликати того ж таки “осілого бандита”, тобто державу.

Друга фундаментальна помилка лібертаріанства полягає в тому, що воно розглядає людину переважно як суб’єкт економічної діяльності. Такий економоцентризм є зручною підкладкою для індивідуалістської концепції, але він же прирікає лібертаріанців на повторення марксистських помилок. Як і марксизм, лібертаріанське мислення основане на переконанні, що людьми рухають здебільшого їхні економічні інтереси. Однак не менше значення в житті людей мають цінності, традиції та ідентичності. І якщо економічну діяльність можна в кінцевому підсумку звести до особистої бухгалтерії, то джерела цінностей, традицій та ідентичностей завжди перебувають за межами окремої особистості, а відданість їм належить до сфери ірраціонального. Лібертаріанський герой — вільна автономна особистість — це практично нігіліст, який не визнає над собою влади жодних надособистісних сил і не зв’язаний жодними колективними солідарностями, оскільки все це порушує його особисту автономію. Лібертаріанець визнає колективну взаємодію лише на засадах вільної асоціації, тобто об’єднання, до якого легко долучитись і з якого легко вийти, щойно це перестає відповідати його інтересам.

Очевидно, що справжнє життя дещо інакше. З роками ми набуваємо “членства” в багатьох спільнотах, які пускають коріння в глибини нашого єства. Національну та етнічну ідентичність, культурну та релігійну належність легко змінити тільки в теорії, а на практиці це мало кому вдається. Тож ніхто з нас не має повної особистої автономії, поступаючись значною її частиною тим чи іншим зовнішнім силам. Взамін ми отримуємо відчуття тотожності й належності, доступ до соціального капіталу й інші речі, без яких повноцінне існування людини неможливе, адже за своєю природою вона істота соціальна. Ціною ж абсолютної особистої автономії, оспіваної лібертаріанцями, є самотність і відчуження.

Критику лібертаріанства можна продовжити. Звичайно, окремі його положення та ідеї слушні чи принаймні цікаві. Більшість лібертаріанців — послідовні противники соціалізму та комунізму. Нерідко їхня риторика приваблює навіть консерваторів, які знаходять у ній яскраву апологетику капіталізму, приватної ініціативи, особистих свобод. Проте загалом лібертаріанство є черговою утопією, створеною кабінетними мислителями, які хвацько підлаштовують економічні та соціологічні теореми під власні ідеалістичні візії. Про якість цих візій промовисто свідчить те, що на практиці лібертаріанство не втілювалася в жодній країні світу. Починаючи із середини минулого століття, воно розвивається виключно в опозиційній ніші, вправляючись у критиці поточного суспільного ладу й змагаючись за увагу невдоволених прошарків суспільства з іншими популістськими рухами. 

В Україні адресатом лібертаріанського популізму є середній клас, насамперед прошарок малих та середніх підприємців. Їх нове вчення оголошує сіллю землі — виробниками багатств, які можуть привести людство до світлого майбутнього. Однак український порядок денний досить далекий від лібертаріанства, тут ідеться навіть не про ціннісні пріоритети, а про практичні потреби. Без розбудови ринкової економіки, без формування потужного середнього класу, без розширення особистих прав і свобод Україна не зможе стати заможною і конкурентоспроможною. Проте шанс на досягнення цих цілей ми матимемо лише за умови виконання базової консервативної програми: коли Українська держава навчиться ефективно захищати свій суверенітет, а українське суспільство відбудеться як нація. Інакше нам загрожує поглинання “русским миром”, у якому не буде місця ані консерваторам, ані лібертаріанцям.

Максим ВІХРОВ