Український бізнес — афера століття. Олігархат vs вільне підприємництво

Остання вирізняється саме нехтуванням інноваційної діяльності, запереченням рівності прав та умов для бізнесу, недопущенням ринкового розподілу ресурсів та визначення результатів виробництва. Фактично новостворена політико-економічна система не забезпечила суттєвих вдосконалень виробництва і не гарантувала добробуту людям.

Апофеоз олігархічного капіталізму

Сьогодні олігархічні клани володіють як фінансово-еко­но­міч­ними, так і політичними важелями панування в суспільстві. Базою останнього є виробничі активи, здобуті в ході різного типу приватизації державних підприємств та інших суспільних благ. Серед них: відкритий, але керований владою і за мінімальну ціну, конкурсний продаж пакетів акцій; тіньове безконкурсне відчуження — привласнення державних об’єктів, наприклад, шляхом створення спільних з урядом підприємств чи прямої їх купівлі (виробничих підприємств, державних банків, страхових компаній тощо); штучне банкрутство державних компаній з винесенням свідомо незаконних судових вироків із передачі прав власності приватним товариствам, що погашали чи зобов’язувалися погасити заборгованість (остання була зазвичай у сотні, а то й у тисячі разів меншою за вартість відчуженого майна; цей тип захоплення особливо процвітав на Донбасі, також використовувався стосовно боржників Промінвестбанку тощо); надання нуворишам ексклюзивних і фактично безплатних ліцензій на експлуатацію родовищ корисних копалин і використання радіочастот для телекомунікацій; чиновницьке сприяння отриманню великих і вигідних держзамовлень та будівельних контрактів тощо.

Олігархічні володіння формувалися також шляхом приватного захоплення фінансових потоків державного сектору економіки. Майбутні скоробагатьки “сідали” на торгівлю імпортованим газом, нафтою, ядерним паливом, вугіллям, зерном, на обслуговування податкових, митних, пенсійних, міліцейських, бюджетних, соціальних та інших платежів. Під час використання таких схем у кишенях новітніх багатіїв осідала переважна частина доходів, які мали отримати державні підприємства та установи, а також прості українці. Шалені надприбутки та неосяжні майнові цінності було привласнено здебільшого за президентства Леоніда Кучми. Проте і сьогодні процес штампування олігархів та їх збагачення відбувається швидкими темпами.

Усі названі способи незаконного чи напівзаконного (у межах законодавчих актів, які спеціально писалися під олігархів) присвоєння суспільних благ реалізовувалися за безпосередньою та небезкорисливою участю владних органів, установ і посадовців, а тому практично у всіх випадках мали місце корупційні оборудки, а то й кримінальні злочини. Проте за нинішніх правоохоронців їх розслідування неможливе.

Перетворившись на товстосумів, новоявлені “господарі життя” не задовольнилися своїми досягненнями (“збагаченню немає меж”), а забажали включитися в політичні відносини, щоб надалі гарантувати прибутки за корупційними моделями. Вони побудували новий тип бізнесу, за якого збагачення стало результатом не економічних, а політичних операцій. Часто відверто незаконних. Хоча знову ж таки їх спонукали до цього й вищі чини держави.    

На сьогодні спостерігаємо апофеоз олігархічного капіталізму, коли влада майже цілковито розподіляється за участю олігархату або безпосередньо ним. Напередодні парламентських виборів країна не мала коштів для виконання елементарних зобов’язань перед пенсіонерами, інвалідами, хворими та іншими найбільш нужденними категоріями, а тут — небачена злива грошей від “незалежних” партій та окремих “самовисуванців”. Більшість політсил, як провладних, так і опозиційних, фінансувалися з олігархічних джерел. Новоспечені депутати-самовисуванці є або типовими олігархами, що купили округи (Жеваго, Порошенко та інші, включаючи нуворишів регіонального рівня), або їхніми протеже. Система передвиборчої агітації та самих виборів побудована на владі грошей. Цинічна продажність членів дільничних та окружних комісій, брутальне спотворення волевиявлення під час підрахунку голосів — це наслідок влади грошей. Отримали Верховну Раду, упаковану депутатами не від народу, а від товстосумів. Парламентські фракції, які згодом утворяться, радитимуться насамперед не з номінальними виборцями, а зі своїми фінансовими покровителями. А останні, вочевидь, не зможуть отримувати нові суперприбутки без сприяння влади — така природа їхнього капіталу.

Отже, коло замикається: практично всі “народні” депутати й парламентські партії діятимуть у межах, дозволених олігархами, а ті отримують право формувати владу під себе. Опозиція набуде декоративного вигляду, а її ідеї мало чим відрізнятимуться від провладного соціального популізму.

Олігархічні імперії — гетто для власного народу

Останнім часом лунають висловлювання, що нібито треба якось уживатися з корупційно-олігархічною системою. В олігархів і підприємства, і гроші, і влада. А решта мають їх поважати і коритися. Однак при цьому забувається, що новоявлені пани вкрали те майно, гроші й владу. Утворилася не демократія, а олігократія. Влада грошових мішків. В українській Конституції про такий устрій не йдеться. Більшість громадян ніколи не голосували за олігократичну державу. Окрім того, володіння фінансово-політичних кланів більшістю об’єктів економіки не є ані законним, ані ефективним. У такій економіці не створюються робочі місця, не зростає добробут тих, хто працює, не модернізуються застарілі підприємства. Не збільшуються й доходи бюджету. Така економіка рухається до розвалу і зубожіння мільйонів людей. Фактично система, яку створили олігархи разом із корумпованим чиновництвом, є непродуктивною, хибною і не має права на існування.

Вельми характерна особливість олігархату — він не може співіснувати ні з внутрішніми, ні з іноземними підприємцями, ні з малим, ні з великим вільним бізнесом. Олігархічні боси — перші вороги інновацій, конкуренції, ринкового саморегулювання, рівності прав суб’єктів господарювання. Вони за адміністративні втручання в економіку, за бюрократичне регулювання ринків, за централізовані розподіл ресурсів і встановлення цін на продукцію. Вони бояться дрібних товаровиробників, які є гнучкішими та динамічнішими щодо ринкових змін і не мають сприяння влади, а отже, конкурентоспроможніші за олігархічні конгломерати. Саме тому провладні клани намагаються перекрити дрібному бізнесменові “кисень” — доступ до позичкових та інвестиційних фондів — та створити їм безліч проблем за допомогою визначених ними правил гри і правоохоронних органів.

Фінансово-олігархічні монстри є також антиподами і запеклими ворогами великих приватних одногалузевих корпорацій, орієнтованих на підприємницький прибуток та власні вдосконалення. Не в змозі конкурувати з такими корпораціями, вони усувають їх із ринків і легальними методами (завищенням цін на сировину, штучними податковими претензіями тощо), і нелегальними (наприклад, рейдерським захопленням підприємств). У кінцевому підсумку намагаються приєднати їх до своїх володінь (прикладів безліч: горлівський “Стірол”, Нікопольський феросплавний завод, Маріупольський меткомбінат ім. Ілліча тощо). Найпривабливіші з погляду отримання швидких надприбутків активи в Україні цілком або частково вже захоплені олігархами.

Окрім того, останні заклопотані тим, щоб господарі конкурентоспроможних компаній не наслідували їх і не йшли в політику, не створили їм таким чином конкуренцію ще й на корупційному та політичному полях, приміром, фінансуючи альтернативних кандидатів у депутати та на посаду президента.

Власники олігархічних імперій також бояться транснаціональних компаній, які є потужнішими, фінансово забезпеченішими і технологічно модернішими. Від початку президентства Віктора Януковича в Україні фактично припинився процес розміщення дочірніх підприємств ТНК підприємницького типу. Натомість на нашій території дістали можливість працювати ті міжнародні гіганти, які діють за допомогою монополістичних зловживань, рентних прав, підтримки власних урядів, зокрема нафтогазові корпорації. Про те, що це особливі відносини, виключні, ексклюзивні, свідчить хоча б підписання з ними цього року угод про розподіл енергоносіїв, які будуть видобуті в Україні, у пропорції 70 : 30 на користь іноземців. Такі поступки у світовій практиці майже не трапляються. Максимум, що дає держава, — половина видобутку. Чим мотивовані такі угоди, можна лише здогадуватися.

Поза тим здається, що українські олігархи за допомогою всіх можливих політичних засобів пригнічують усі форми вільного підприємництва, перешкоджають як внутрішнім, так і зовнішнім джерелам економічного оновлення й розвитку, які забезпечують бізнесмени. З ініціативи олігократів вибудовується високий паркан між Україною та світом, хай там як вони запевняють нас про свої європейські пріоритети. Такий паркан дає їм змогу цілковито хазяйнувати на своєму полі, вичавлюючи останнє з національної економіки.

Чому завдання зруйнувати корупційно-олігархічну систему, побудувавши нову — економіку вільного підприємництва, є таким важливим і невідворотним? По-перше, за цього режиму українська нація не має можливостей для розвитку, більшість людей матеріально пригнічені, а суспільство загалом деградує. По-друге, самі фінансово-олігархічні комплекси не є життєздатними, вони занепадатимуть і розкладатимуться.

Обмеження національного розвитку спричинене як утисканням інноваційного підприємництва, так і мінімізацією суспільних ресурсів, що використовуються для збагачення галузей культури, знань, захисту здоров’я, гуманітарного піднесення. Основні державні накопичення — бюджетні кошти, банківські заощадження, надходження до інвестиційних і пенсійних фондів тощо — використовуються переважно на потреби провладного бізнесу з великою, як відомо, корупційною складовою. В останні роки на соціогуманітарні та науково-освітні потреби суспільства було спрямовано лише 14% бюджетних видатків. Банківські та ринкові інвестиційні фонди взагалі обходили ці галузі увагою. За таких підходів знищуються джерела піднесення самої економіки, а українське суспільство приречене на деградацію. 

Квазівласність і псевдоуправління

Олігархічні імперії неминуче занепадатимуть через кілька обставин. В українських реаліях, на відміну від західних країн (проте точно так, як у Латино­американському й Азійському регіонах), олігархічні господарські структури побудовані як багатоярусні та різногалузеві холдингові корпорації з обмеженим колом основних власників (зазвичай менше ніж 10 осіб). Необхідність застосування таких організаційних форм бізнесу зумовлена невпорядкованим і часто незаконним захопленням будь-яких державних підприємств незалежно від наявності в “покупців” грошей, достатніх для їх придбання. Західні олігархи, які також використовують політичні посади і зв’язки для додаткового примноження свого бізнесу, ніколи не мали таких широких можливостей приватизації різнопланових і великовартісних майнових активів. А тому їхній бізнес є відносно локальним, зберігає свій профіль, секторальну належність, набуту в доолігархічний період.

Холдингова структура дає змогу фінансово-політичній групі володіти кількома акціонерними товариствами, об’єд­наними формально або неформально. До такої структури входить велика кількість підрозділів, різних за масштабами, технічним станом, кваліфікацією працівників, галузевою належністю. Так, група “Приват” охоп­лює понад 800 автономних господарських складових — від гірничого комплексу до телебачення. Так само побудований бізнес Ріната Ахметова, Віктора Пінчука та ін.

Керівництво холдингом завжди зосереджене у відокремленому управлінському органі, надбудовному щодо виробничих одиниць. Останній, як правило, керує фінансовими потоками, виступаючи у вигляді кредитної чи/та інвестиційної групи. Власники такої корпоративної організації контролюють переважно роботу саме фінансово-управлінського органу компанії (винятком є хіба що їхнє пряме втручання у справи належного фінансовій імперії футбольного клубу, наявність якого стала ознакою вищої ліги олігархів).

Тому для олігархічних угруповань загальним явищем є невходження їхніх головних власників до складу виробничих чи управлінських підрозділів усього комплексу. Через це інтереси олігархів часто не збігаються з інтересами топ-менеджерів окремих підприємств, зацікавленість яких, як було показано раніше в попередніх статях циклу “Український бізнес — афера століття”, здебільшого не йде далі збільшення розміру власних зарплат. При цьому діяльність менеджерів не піддається ефективному контролю з боку власника бізнесу.

Фактично олігархи є суб’єк­тами фінансового бізнесу і не є підприємцями. Їхня мета — не так розвиток і навіть не перемога над конкурентами, як суто фінансове збагачення з подальшим задоволенням прагнення небаченої розкоші.

Через розбіжність інтересів менеджерів з інтересами їхніх олігархів-працедавців і неспроможність власника охопити й контролювати всі напрями бізнесу корпорації на її вищому рівні неможливі правильні стра­тегічні рішення щодо розвитку та збільшення капіталу компанії.

Багатоступінчатий характер внутрішнього менеджменту робить систему управління олігархічними імперіями нетехнологічною. Наслідками є недієвість менеджерських рішень, ефект “несправних телефонів” (свіжий приклад — “мовна історія” в шоколадній імперії Петра Порошенка, коли менеджмент приймає рішення, яке мало неабиякий суспільний резонанс, див. Тиждень, № 48/2012, а власник змушений виправдовуватися, мовляв, він не втручається в управління компанією “Рошен”, тож не знав про дії своїх найманих директорів, але тепер зробить це, щоб скасувати їхній наказ. — Ред.), високий ступінь бюрократизації бізнесу, вкрай великі адміністративні витрати на його ведення

Окрім того, через багатогалузевий та різнопрофільний склад структур холдингів неможливе швидке реагування власників на ринкові зміни за кожним видом діяльності. Це закономірно зумовлює низький вплив ринку на господарську поведінку корпорації та загальну нееластичність її реагувань на зміни кон’юнктури.

Слабкий управлінський та фінансовий контроль за окремими виробництвами спричиняє також низький рівень внутрішньої фінансової дисципліни та надлишкову витратність. А запізніле реагування окремих підприємств та організації загалом на зміни ринкової ситуації призводить до труднощів із виконанням зовнішніх фінансових зобов’язань. Таким чином, засилля олігархічних кланів в економіці робить останню не тільки низькоконкурентоспроможною, а й фінансово вразливою, нестійкою і слабкою. Що й засвідчила криза 2008—2009 років: одне з найбільших падінь українського ВВП порівняно з іншими країнами (2009-го мінус 34,7% у доларах) у той період чітко корелюється із суттєвим зменшенням обсягів виробництва на підприємствах, що належать до бізнес-імперій українських олігархів (понад 20%).

Неможливість прямого управління напрямами бізнесу його основним власником і незацікавленість менеджерів підприємств у довгострокових проектах технологічної модернізації виробництв виключають орієнтацію всього холдингу на оновлення та реконструкції. Водночас, маючи доступ до політичних засобів отримання господарських прибутків, олігархи-власники зазвичай не ставлять завдання пошуку та реалізації інноваційних рішень.

Квазіприватна сутність олігархічної власності й особливі можливості відповідних фінан­сово-політичних груп отримувати доходи неекономічними методами пояснюють їхнє небажання адекватної участі в ринковій конкуренції. Вони воліють використовувати неринкові методи нейтралізації конкурентів і штучно створювати низькоконкурентне та монополізоване свою компанією ринкове середовище.  

Через вказані ознаки квазіприватної власності й непідпорядкованість законам конкуренції олігархічні багатогалузеві корпорації за визначенням не спроможні бажати модернізації та ефективності. Природне ж прагнення приватного бізнесу до максимізації прибутків на кожному своєму підприємстві олігархат задовольняє, як правило, не економічними, а політичними методами, які отримує завдяки проникненню у владу. Протекціонізм останньої — у наданні привілейованим фінансово-політичним струк­турам мит­но-по­даткових, бюджетно-дотаційних (зокре­ма, монопольне обслуговування багатомільярдних закупівель бюджетним коштом), кредитних, цінових, сировин­но-енерге­тич­них та інших переваг над конкурентами. У результаті отримання ними прибутків не потребує оновлення технологій, зменшення витрат виробництва чи поліпшення якості продукції. Пріоритети олігархів — не інтенсивне зростання власних підприємств, а розширення масштабів своїх володінь, захоплення все нових і нових об’єктів та вибраковування тих активів, які стали морокою для фінансової імперії.

Така неекономічна орієнтація бізнесу зумовлена не тільки бажаннями олігархату. До цього його спонукають ще й високопосадовці, які шукають партнерів для корупційних оборудок. Без чиновницького та правоохоронного сприяння не було б олігархічних авторитетів. Водночас тільки за підтримки й на замовлення останніх корумповане чиновництво могло продукувати такі закони, які вигідні насамперед бізнесу, як-от Податковий кодекс, закони про особливості приватизації великих державних підприємств тощо. Одні без інших не могли б існувати.

Вивезення капіталу як пріоритет

Дбаючи про загальну прибутковість корпорації, поряд із пошуком додаткових благ і преференцій від влади олігархічні боси зосереджуються на поліпшенні структури своїх володінь, зокрема на пошуку нових та збільшенні загальної кількості прибуткових об’єктів і, навпаки, скороченні неперспективних збиткових виробництв. Із цією метою вони перерозподіляють внутрішні фінансові потоки, оптимізуючи розподіл усього капіталу між прибутковими й збитковими підрозділами. Таким чином фінансово-олігархічні об’єднання коригують недосконалу структуру національного господарства, що дісталася у спадок від витратної соціалістичної системи. Саме так треба оцінювати спроби деяких олігократів модернізувати свої найбільші заводи чи побудувати нові підприємства. Так, проекти “Індустріального Союзу Донбасу” Сергія Тарути (з модернізації Алчевського меткомбінату, які, втім, через недосконалості проектування так і не були реалізовані), Костянтина Жеваго (зі спорудження сталепрокатного підприємства в Угорщині) та Віктора Пінчука (із запуску нового електроплавильного заводу в Дніпропетровську) є типовими прикладами оптимізації фінансового капіталу відповідних олігархічних конгломератів шляхом згортання старих і будівництва нових виробництв. Варто підкреслити, що більшість із цих проектів не мали інноваційно-підприєм­ниць­кого ухилу, не передбачали особливих конструкторських, технологічних чи маркетингових рішень. 

Натомість українські олігархи зосередилися на “пробиванні” додаткових енергетичних потужностей, земельних ділянок, пошуку позичкових фондів, залученні фахових менеджерів (переважно іноземних) тощо. За кордоном, звичайно, ці питання вирішуються простіше, проте капіталовкладення там не оптимізують структури української економіки. Метою нових бізнес-проектів було також захоп­лення ринків та оптимізація витрат на виробництво в самих конгломератах.

Те саме зробив холдинг Ріната Ахметова, коли інвестував у галузь зв’язку. Хоча треба зауважити, що такі приклади інвестиційної оптимізації бізнес-імперій олігархів — це, звісно, краще, ніж захоплення підприємств конкурентів чи поширення свого володіння на державні монополії, що гарантує високу прибутковість без надзусиль. 

Оптимізація бізнесу за рахунок переміщення капіталу за кордон — ще один негативний бік діяльності олігархів. Купівля останніми підприємств у європейських та інших західних державах є трендом. Вона стала головною частиною загальної тенденції — масове вивезення капіталу за межі країни. Що спонукає до цього “господарів життя”? По-перше, неконкурентоспроможність олігархічних комплексів, які базуються на архаїчних радянських заводах. Найбільші бізнес-групи намагаються в такий спосіб зберегти вартість свого надбання, оскільки його перебування у виробничих активах учорашнього дня в Україні загрожує банкрутствами й декапіталізацією компаній. Деякі олігархи конвертують вітчизняні об’єкти в іноземні активи з іншою метою, наприклад, для монополізації міжнародних сировинних ринків, як намагається зробити група “Приват” на ринку феросплавів. Їй навряд чи це вдасться, проте прагнення діяти непідприємницькими методами навіть на міжнародному рівні очевидні.

Відтак, з одного боку, українська корумпована й низько­ефективна економіка є неперспективною навіть для олігархів, а з іншого — стає зрозуміло, що останні не є представниками свідомої національної буржуазії, які нероздільні з власними підприємствами, своєю справою, місцевими ринками. Великі олігархічні капітали екстериторіальні. Надіятися на них як на локомотиви вітчизняної економіки — велика помилка. А відтак олігархи за своєю суттю не є національним бізнесом.

Однак при цьому бізнес-імперії українських товстосумів неспроможні перерости в транснаціональні компанії. Во­ни не мають для цього ані інтелектуального, ані підприємницького, ані науково-техно­логічного потенціалу. Тому експорт капіталу, що здійснюється ними, є радше незворотним вивезенням без повернення з-за кордону майбутніх прибутків.

Недаремно найвагомішими підрозділами найбільших українських фінансово-промис­ло­вих груп вважають банківсько-кредитні установи, які, по-перше, є провідниками капіталу олігархів за кордон і мають для цього всі інструменти та правові можливості; по-друге, слугують механізмом отримання нових, чисто емісійних грошових потоків від Національного банку, які мали б надійти всім громадянам, зокрема підприємницькому сектору економіки; по-третє, обслуговують заборгованості підприємств олігархічного комплексу, уберігаючи їх від банкрутств і реальної відповідальності за майновими зобов’язаннями. У цьому випадку потужні банки згаданих ФПГ перебирають реальні фінансові накопичення економіки на потреби своїх збиткових підприємств і роблять увесь банківський перерозподіл деструктивним.

Карфаген має бути зруйнований

Функціонування без розвитку та вдосконалень, хоч би якими хитрими були політико-бізнесові виверти олігократів, закономірно закінчується знеціненням і банкрутством підприємств привілейованих корпорацій. З часом вони розсипатимуться як карткові будинки. Не існувало у світовій історії імперій, які не були б зруйновані. У найкращому разі нинішні власники бізнес-імперій успадкують дві-три більш-менш конкурентоспроможні компанії, близькі їм за фахом. Можливо, тоді вони перетворяться на підприємців-професіоналів. Фінансові ж фонди сьогоднішні олігархи здебільшого втратять, і це закономірно. Що раніше Україна перейде до ринково-конкурентної, децентралізованої, вільнопідприємницької системи, то швидше відбудеться розпад олігархічних імперій, а відтак економіка зможе отримати потенціал для роз­витку.

Багатогалузеві корпорації у власності однієї чи кількох осіб — штучне, неприродне і шкідливе для економіки явище. Зміни в економіці та політиці мають полягати насамперед у позбавленні власників великих бізнес-імперій можливостей формувати владу, диктувати їй рішення та використовувати корупційно-фінансові схеми для привласнення суспільних прибутків.

Першочерговим напрямом змін має бути позбавлення бізнес-імперій політичного впливу на владу та суспільство:

• запровадження кримінальної відповідальності за парламентську корупцію (хабарі за депутатське голосування, призначення голів комітетів Верховної Ради, міністрів, суддів тощо);

• встановлення кількісних обмежень щодо внесків у фонди передвиборчих кампаній, отриманих від однієї особи; їх порушення має підлягати вагомому правовому покаранню;

• поширення кримінальної відповідальності на партійних функціонерів та окремих кандидатів за нелегальне фінансування передвиборчих кам­паній;

• заборона призначати на урядові та інші владні посади крупних капіталістів (або введення обмеження на майнові статки претендентів на них);

• модернізація системи державного управління за такими напрямами, як заборона втручання чиновників у господарські процеси та діяльність компаній будь-яких форм власності; децентралізація фінансово-інвестиційних та фіскально-бюджетних потоків; скасування жандармських методів роботи податкової служби й забезпечення рівності прав платників податків і митарів; державний захист покупців тощо;

• посилення кримінальної відповідальності державних службовців, правоохоронців, працівників СБУ, прокуратури, суддів, податківців, митників тощо за корупційні вчинки;

• заборона права власності однієї особи на більш ніж один національний телеканал та медіа-групу;

• інституювання прямого громадянського контролю за діями чиновників.

Другим напрямом змін має бути позбавлення матеріальної основи функціонування коруп­цій­но-олігархічного бізнесу:

• перехід до розробки урядових програм і планів, виходячи з інтересів розвитку всієї національної економіки, а не окремих лобістських груп та їхніх проектів;

• відновлення прозорості приватизаційних конкурсів;

• обмеження розміру пакета акцій (не більше ніж 10—15%), який може отримати одна особа під час приватизації державних підприємств;

• недопущення посередництва приватних фірм у торговельно-фінансових операціях державних компаній та установ;

• введення кримінального покарання за рейдерське захоплення підприємств та судове сприяння рейдерам;

• запровадження виключно конкурентних форм надання ліцензій на видобуток корисних копалин, використання радіочастот, а також розміщення державних замовлень, укладання будівельних договорів тощо;

• заборона купівлі приватними компаніями підприємств у рахунок погашення заборгованостей останніх, що утворилися внаслідок навмисного завищення цін і тарифів постачальниками сировини та послуг;

• запровадження системи ринкового — неадресного і невиключного — монетарного рефінансування економіки з боку НБУ.