Український бізнес — афера століття. Чому олігархічні імперії приречені на стагнацію

Власники великих компаній, як правило, об'єднані в товариства акціонерів. До такого товариства можуть входити як підприємці — ініціатори бізнесу, так і пасивні щодо його організації особи. Структурно-стратегічні рішення ухвалюють члени товариства, яким належить більшість його акцій.

В Україні великі корпорації можна поділити на дві діаметрально протилежні групи. До першої належать ті, що залишилися у спадок від Радянського Союзу й здебільшого ніколи не відчували руки підприємців. Другу становлять компанії, створені після зламу планової системи економіки з використанням запалу підприємництва.

Перші — приватні корпорації, утворені на базі великих виробничих комплексів радянського зразка, що є технологічно застарілими, надвитратними, неконкурентними на світових ринках і мають надлишкові об’єкти нерухомості. Тримаються на плаву за рахунок заниження зарплат працівникам, купівлі електроенергії чи газу за пільговими тарифами (що відбувається не завжди і не для всіх, а тому чимало підприємств працюють час від часу), а також за рахунок податкових пільг (зокрема, звільнення від сплати земельного податку, рентних платежів, екологічних податків і штрафів тощо), тобто в їхній роботі відсутня підприємницька складова, внаслідок чого їхня подальша доля майже цілком залежить від позиції органів влади.

Загалом це типові компанії індустріальної епохи з багаторівневими нетехнологічними системами управління, високою ієрархією та централізацією схвалення рішень. Усе це спричиняє сильну бюрократизацію внутрішніх відносин, високі витрати, а також управлінської та фінансової дисципліни, низький рівень виконання рішень (спрацьовує так званий ефект зіпсованого телефона). Наслідком є інерція організаційно-господарського стану і непропорційно великі витрати на внутрішній фінансовий контроль. Останній є, як правило, безуспішним через незацікавленість працівників і топ-менеджерів у зниженні виробничих витрат.

Власники (акціонери) корпорацій можуть обіймати певні посади у виконавчих органах управління, але мажоритарні акціонери переважно є аутсайдерами. Це один із наслідків застосування непідприємницького підходу до приватизації флагманів соціалістичного минулого. Такий статус головних власників спричиняє розбіжність інтересів управлінського складу, зорієнтованого на підвищення власної зарплати і бонусів, та інтересів акціонерів, спрямованих на зростання прибутків компанії.

Що дає змогу новим власникам занижувати рівень зарплати на приватизованих підприємствах і що їх підштовхує до цього? Зарплата занижується через практичну відсутність ринкового попиту на робочу силу відповідної кваліфікації, який би давав змогу безболісно звільнятися з малооплачуваної роботи. Власники занижують рівень оплати праці, позаяк не зорієнтовані на підприємницькі інновації та прибуток, а тому їм не потрібні кваліфіковані працівники й у них немає таких доходів, якими вони могли б поділитися з цінними кадрами. Тобто брак підприємництва не дозволяє з’явитися нового попиту на робочу силу.

Висока капіталомісткість цих велетнів планової економіки та довготривале недофінансування оновлення їхньої технічної бази призвело до накопичення архаїчних основних фондів за відсутності приватних грошових накопичень для модернізації. Обтяженість матеріалізованим капіталом робить підприємства високоінерційними, позбавляючи їх здатності швидко реагувати на зміни ринкової кон’юнктури, оновлювати основні фонди тощо. Такі компанії взагалі не підготовлені до ринкових коливань попиту, відмов споживачів від їхньої продукції та гнучких переходів на випуск інших виробів.

В умовах дефіциту в економіці позичково-інвестиційних ресурсів, що панує в Україні вже зо два десятиліття, та незацікавленості комерційних банків ризикувати грошима заради кредитування безініціативних постсоціалістичних підприємств ос­танні приречені на недофінансування і поступове згасання виробництва через нестачу капіталу. Виживають лише ті, які ввійшли до складу фінансово-промис­лових груп і яким надходять гроші з роздрібного депозитного ринку, а також ті, що отримують субсидії та цінові преференції з бюджету. За таких обставин акціонери орієнтуються на отримання прибутків у будь-які непідприємницькі способи, зокрема за рахунок зниження рівня оплати праці й чисе­льності працівників, отри­мання держ­преферен­цій та бюджетних субсидій. Цілі галузі — вугільна, кому­нально-енер­ге­тична, житлове гос­подар­ство, вій­сько­во-про­мис­ловий комплекс тощо — виживають за рахунок бюджетного субсидування. Ос­тан­нім часом набув популярності метод, коли в результаті приватизації придбавають прибуткові об’єкти, доводять їх до збитковості і пред’являють до оплати уряду рахунки таких підприємств. Тому більшість нових власників промислових гігантів не вірять у перспективи зростання вартості бізнесу і майбутнього прибуткового продажу акцій.

Через свою низьку рентабельність і високу пасивну капіталомісткість корпорації-велетні мають незадовільний фінансовий стан, низьку ліквідність, здебільшого не спроможні відповідати за своїми фінансовими зобов'язаннями, небезпідставно сподіваючись лише на допомогу держави.

Це дуже нагадує економічну систему Греції, в якій переважають великі державні та приватні підприємства і яка нині переживає скрутні часи. Згадаймо також, що світова фінансова криза 1998 року починалася з Південної Кореї та Індонезії, де уряди активно фінансували з бюджету великі місцеві корпорації.

Велика грабіжницька приватизація

Чи ставили собі за мету відродження й оновлення велетнів радянських п'ятирічок підприємницькими методами нові власники, які набули такого статусу внаслідок непрозорої української приватизації? Можливо, так, коли вони захоплювали перший із об'єктів свого майнового інтересу. Як правило, з цим об'єктом їх у минулому пов'я­зу­вало або місце роботи, або професійна підготовка. Наприклад, чимало нинішніх українських олігархів і власників великого бізнесу починали формувати свої статки в Дніпропетровську (Віктор Пінчук, Сергій Тігіпко, Ігор Коломойський та ін.) і так чи інакше мали стосунок до металургійного комплексу (обіймали керівні посади у профільних технікумах чи комбінатах, секретарів місцевого обкому комсомолу тощо). Їхніми основними бізнес-цілями були гірничо-збагачу­вальні, металургійні, трубопрокатні заводи Придніпров'я. Про­те, отримавши у розпорядження заводи і комбінати у своєму регіоні, вони не вжили необхідних заходів, спрямованих на оновлення виробництва. Чому?

По-перше, через брак підприємницьких здібностей. Серед головних претендентів на приватизацію державного майна переважали колишні комсомольські функціонери, які апріорі не могли бути підприємцями, і нувориші з оптової торгівлі (з певним підприємницьким запалом).

По-друге, тому що ті, хто пробився до приватизаційного дерибану, не збиралися зупинятися на першому здобутку. Близькість до влади відкривала нові можливості, і в їхніх головах спалахували плани подальших захоплень великих активів. Прибутки приватизованих підприємств спрямовувалися не на модернізацію, а на придбання інших. При цьому нові капіталісти ставали не підприємцями, а бізнесменами, заангажованими владою або такими, що владу заангажували.

Чиновники також були зацікавлені у відгодовуванні довірених бізнесменів для системних корупційних відносин. Деякі з цих заангажованих нуворишів з часом дістали право називатися олігархами.

Отже, приватизація радянських підприємств не мала успіху через: відсутність у нових головних власників професійних здібностей; брак підприємницького хис­ту; підминання приватизаційних про­це­сів ко­руп­цій­но-олігар­хіч­ною системою.

Великі одногалузеві конгломерати, зрозуміло, мають монопольні чи значні позиції на ринку певних товарів. Вони прагнуть посилити своє монопольне становище і за потреби застосовують відповідні можливості монополіста.

Практично повна організа­цій­но-технологічна інерційність та незмінність їхніх виробничих систем разом із монополістичними зазіханнями обумовлюють негнучкість корпоративної поведінки до змін на ринках, відсутність планів модернізаційної реконструкції та кволе й непідприємницьке, неінноваційне реагування на інформацію з ринків.

Великі пострадянські підприємства випускають продукцію, значна частина якої не має споживчого попиту, ринкові ціни на яку здебільшого не покривають витрати на її виготовлення, формують виробничу культуру вчорашнього дня, тож не дивно, що чимало з них є збитковими. Отже, вони баласт для економіки.

Переважання таких суб’єктів у національному господарстві робить його структурно застарілим, фінансово нестійким, високовитратним і неконкурентоспроможним у світі.

Що мали б зробити керівники великих корпорацій, які дісталися Україні у спадок від соціалістичного минулого?

По-перше, додати підприємницьку складову. Топ-менеджерами необхідно призначити людей із бізнесовим хистом. При цьому, варто передати їм частину акцій компанії в спосіб, що мотивував би їх до підприємницького прибутку.

По-друге, з метою залучення додаткового капіталу розмістити частину акцій мажоритарних акціонерів компанії на відкритому фондовому ринку.

По-третє, знайти і підтримувати оптимальні співвідношення пакетів акцій: мажоритарних акціонерів — від 35% до 51%, що дає їм змогу залишатися визначальними власниками; топ-менеджерів — 15—30%. При цьому корпорації з вищим підприємницьким потенціалом мають максимізувати портфель акцій міноритаріїв-аутсайдерів, оскі­льки для таких компаній найважливішим є питання залучення додаткового капіталу.

По-четверте, товариствам високого підприємницького рів­ня варто більше капіталу отримувати з фондового ринку і менше звертатися по банківські кредити: нові емісії акцій і їх продаж на ринку зі збереженням ключових пропорцій розподілу прав власності.

По-п’яте, для підвищення ефективності управління корпорацією мажоритарним акціо­не­рам-непрофесіоналам доці­ль­но передавати права членства у наглядовій раді товариства висококваліфікованим спеціалістам, що не працюють у цій компанії.

Щоб підвищити ефективність пострадянських і приватизованих підприємств, слід також зробити кілька кроків на державному рівні:

— посилити засади конкуренції в українській економіці та припинити розширення монополій;

— забезпечити проведення ефективних процедур банкрутства неконкурентоспроможних і безнадійних боржників, що дозволило б продуктивно використовувати техніку, виробничі приміщення, земельні ділянки, працівників та інші ресурси, які простоюють сьогодні;

— унеможливити втручання органів влади в ринкові, інвестиційні та майнові відносини;

— скасувати розпорядчі функції податкових органів, включаючи надання податкових кредитів, позасудовий арешт і вилучення майна боржників, позбутися корупційних схем повернення експортерам сплаченого ПДВ тощо.

Напіврозпад корпоративного сектору

Проте є ще одна, поки що нечисленна, група великих корпорацій, що виникли в Україні останніми роками й не базуються на гігантах учорашнього дня, а значною мірою відповідають світовим бізнес-вимогам: “Київстар”, “Оболонь”, мережі супермаркетів та розважальних центрів тощо. Вони виросли здебільшого із малого та середнього бізнесу, а тому органічно включили в нові організаційні конструкції те, що засвої­ли із власного під­приєм­ни­цько-ринкового досвіду. Саме тому в багатьох із них поєднані в одних особах головні власники й топ-менед­жери. Вони залучили професіоналів для створення якісно нових типів організації, технологій та виробництва. Їм притаманна гнучка внутрішня структура управління.

Новітні великі приватні компанії, на відміну від своїх постсоціалістичних прототипів, здебільшого відзначаються високою прибутковістю й фінансовою ліквідністю. Мають довіру внутрішніх та іноземних банківських кредиторів, не відчувають дефіциту фінансового капіталу, демонструють динамічне зростання оборотів та вартості активів.

Проте багатьом із них, на жаль, властиві ті самі відомі вади низької корпоративної культури, що є характерними для приватизованих компаній, як-от використання закритих акціонерних моделей, непублічність емісій цінних паперів, дуже вузький склад акціонерів, неприсутність на фондових ринках тощо.

Нові великі компанії також прагнуть до монополізації ринків, горизонтального поглинання конкурентів і вдаються до монополістичних зловживань (насамперед суб’єктивно завищуючи ціни й тарифи на свої товари та послуги), аби максимізувати прибутковість. Наприклад, у липні 2012 року вкотре прозвучали заяви топ-менеджерів найбільших українських операторів мобільного зв’язку про ініціювання ними підняття тарифів на свої послуги. Водночас країни Європейського Союзу оголосили (вже п’ятий рік поспіль) про зниження розцінок на телефонні розмови, на SMS-повідомлення та роумінг. На жаль, ці вітчизняні компанії ідуть згубним шляхом нещодавно приватизованого акціонерного монополіста Укртелекому, який утрачає і свої потужності, і якість роботи, і прибутки, і конкурентоспроможність, бо зловживає своїм монопольним становищем та урядовими допомогами й преференціями.

Чимало великих компаній, які розбудували свій бізнес за роки Незалежності, беруть участь у корупційних схемах, добиваючись від чиновників особливих технічних і цінових переваг (хоча за запровадженої в загальнонаціональних масштабах моделі корупційного єднання великого бізнесу із владою така співпраця бачиться майже закономірністю). Можна згадати підкилимну боротьбу мобільних телеоператорів за радіочастоти, їхній неофіційний вплив на формування складу Національної комісії з регулювання зв’язку тощо.

Очевидне прагнення багатьох власників нових корпорацій до монополізації “своїх” ринків. Наприклад, “Епіцентр” активно розширює свою мережу гіпермаркетів замість руху вглиб: розбудови виробничих підприємств — постачальників будматеріалів для тих самих магазинів. Особливий приклад: компанія “Воля-Кабель”, яка від самого свого заснування за підтримки місцевої адміністрації в місті Києві обрала шлях розвитку за рахунок монополізації ринку кабельного телебачення. Тепер вона диктує киянам склад пакетів телеканалів (фактично це примус споживача до низькоякісних послуг, оскільки люди не можуть вибрати те, що бажають), встановлює неадекватні ціни на своє обслуговування. А у випадку з переведенням телеканалу ТВі у найдорожчий пакет фактично бере участь у зачищенні інформаційного простору від нелояльних до влади ЗМІ.

За такого підходу можна дуже швидко втратити підприємницький прибуток. Адже спокуса отримати за рахунок держави та корупційних схем ринкові привілеї з часом може остаточно взяти гору над прагненням створювати нові продукти й модернізуватися. Це може дати короткострокову вигоду, але становить серйозну загрозу бізнесу компанії, яка дедалі більше сподіватиметься на співпрацю із владою і менше — на джерела оновлення та ефективності, поступово втрачаючи свою відносну конкурентоспроможність.

Відкритим, утім, залишається питання: хто може дати вищі результати — підприємець і приватний власник в одній особі, який є засновником бізнесу, чи той, хто став головним акціонером компанії, яка вже діяла, і приніс до неї ідеї оновлення та розвиток?

Як показує досвід великих одногалузевих корпорацій світу, найвищі прибутковість і динаміку розвитку демонстрували ті з них, що засновані на новітніх ідеях самого бізнесмена й починалися з малого формату. Саме тому тільки частина відносно технологічно просунутих індустріальних велетнів радянської доби (як-от Одеський припортовий завод, ініціатором побудови якого був американський підприємець Арманд Гаммер, що запропонував проект Лєонідові Брєжнєву, запорізька “Мотор Січ”, харківський Турбоатом і деякі інші українські підприємства) мають шанси після приватизації відновитись і ще приносити чисті прибутки. Хоча і їм відміряний свій термін.

Відтак напрошуються висновки:

найбільш конкурентоспроможні гіганти виростають із малого інноваційного підприємництва;

успіху досягають ті з них, у яких власники є топ-менеджерами й мають професійні знання та підприємницький хист;

запорукою успіху великих підприємств є стимулювання бізнесового складника їхніх прибутків, що включає заохочення до отримання останніх топ-менеджменту (як акціонерів та здобувачів бонусів від цього), вільне ціноутворення на інноваційні блага;

лідери галузей економіки не можуть бути елементами олігархічних бізнес-імперій і вступати в корупційні стосунки з чиновниками;

українська велика приватизація відновила лише ті пострадянські підприємства, що були свого часу побудовані на основі найкращих технологій і перейшли у власність підприємців нової формації. Оновлення інших можливе через включення до складу їх власників креативних топ-менеджерів та додаткове залучення капіталу в спосіб ринкового продажу частини акцій мажоритарних акціонерів;

обов’язковими умовами успіху великих виробничих об’єктів є ринково-конкурентне середовище, свобода підприємництва і скасування адміністративного регулювання та втручання в ринкові процеси;

новітні потужні корпорації мають стати також лідерами залучення інвестицій із фондових ринків; їхній головний фінансовий поступ — розширення обсягів емісії акцій та складу міноритарних акціонерів після ринкового розміщення (продажу) своїх майнових цінних паперів.

Цей перелік — мінімальні ліки для корпоративного сектору, який нині перебуває у стані напіврозпаду. Навіть новітні компанії ще не піднялися до рівня мінімальних бізнес-вимог. І одним із каменів спотикання для нових великих бізнесів є спокуса олігархічних владних і матеріальних благ.

Володимир ЛАНОВИЙ