Країна відзначила чергову річницю найяскравіших виборів у своїй історії: 21 квітня 2019 року Володимир Зеленський переміг Петра Порошенка, набравши знамениті 73%.
Внутрішні розбіжності, породжені останньою президентською кампанією, досі даються взнаки, незважаючи на повномасштабну війну з Росією. У певному сенсі ворожа агресія їх навіть загострила. Люди протилежних політичних поглядів часто звертаються до альтернативної історії і намагаються уявити велику війну за іншого результату президентських виборів.
Прихильники Порошенка припускають, що якби Петро Олексійович залишився президентом України, то повномасштабного вторгнення взагалі могло б не бути — чи країна була б готова до нього набагато краще і не втратила б ні Херсонщину, ні Маріуполь, ні “Мрію” у Гостомелі.
А противники Порошенка підозрюють, що якби Петро Олексійович був на місці Зеленського, він би малодушно покинув Україну — або в кращому разі підписав би з ворогом якийсь ганебний “Мінськ-3”.
Президентські вибори чотирирічної давнини сприймаються як доленосна точка біфуркації. В цьому плані з ними можуть змагатися лише вибори 1991 року, програні В'ячеславом Чорноволом.
У чому головна проблема всіх цих гіпотетичних побудов? Безумовно, альтернативна історія — специфічний жанр, але навіть цей жанр має певні закони і правила. Будь-яке “якби” має бути не просто бажаним, а реалістичним. Можна змоделювати перемогу Наполеона у битві при Ватерлоо у 1815 році — але не перемогу люксембурзької армії над вермахтом у 1940-му.
Соціологія 2018-2019 років не залишала вкрай непопулярному президенту Порошенку жодних шансів переобратися на другий термін. Петро Олексійович програвав не лише Володимиру Олександровичу, а будь-якому реальному супернику. І навіть якби шоумен Зеленський передумав вступати до президентських перегонів, переобрання Порошенка все одно залишилося б фантастикою.
Те саме стосується і президентських виборів 1991 року. Перемога Чорновола — це не альтернативний, а фантастичний сценарій.
В'ячеслав Максимович не мав шансів виграти вибори. За тогочасних умов його скромний результат — 23% — був майже граничним для націонал-демократа. Звісно, якщо ми розглядаємо реальну Україну початку дев'яностих, а не Україну, яку дехто не проти придумати заднім числом.
Парадокс у тому, що у нас є політик, який справді міг перемогти на президентських виборах у реальній Україні — причому щонайменше двічі. Обидва рази президентське крісло вислизало від цього політика чи не в останню мить.
І коли вже бавитися в альтернативну історію, то центральне місце у цих вправах має належати Юлії Володимирівні Тимошенко. Але подібні мрії чомусь не мають широкої популярності.
За час повномасштабної війни активна частина суспільства згадала про Юлію Володимирівну лише одного разу: коли її помітили журналісти УП на відпочинку в Дубаї.
Однак на початку 2008 року Леді Ю перебувала у зеніті слави, і її тріумф на майбутніх президентських виборах здавався неминучим.
Перемогу в Тимошенко відібрав несподіваний “чорний лебідь” — світова фінансова криза, яка збіглася з перебуванням ЮВТ на посаді прем'єра. Втім, навіть за таких умов Юлія Володимирівна програла опозиціонеру Януковичу з мінімальним відривом. В результаті вина за її поразку була покладена на так званих “противсіхів”, і протягом кількох років вони викликали не меншу ненависть, ніж “зелебобики” чи “порохоботи” в наші дні.
Словом, президентство Юлії Тимошенко у 2010-2015 роках — це цілком реальна історична альтернатива. Але зараз за цим втраченим шансом практично ніхто не сумує. З висоти сьогодення ЮВТ вже не виглядає достатньо проукраїнською кандидатурою.
Цивілізаційний розрив із Москвою за президента Тимошенко не бачиться більш успішною та безболісною процедурою, ніж насправді.
Проте постфактум багато українців освідчуються в любові до Віктора Ющенка, який у 2010-му набрав принизливі 5,45%.
Така сама реальна історична альтернатива — президентство Тимошенко з 2019 року. Саме Юлія Володимирівна була беззаперечним фаворитом президентських перегонів: доти, доки на обрії несподівано не виник комік Зеленський. Саме в неї, а не в Петра Олексійовича, відібрав перемогу засновник “95 кварталу”.
При цьому тодішній глава держави очолював антирейтинг кандидатів: половина опитаних заявляла, що не проголосує за нього за жодних обставин. А моделювання другого туру показувало, що лідер “Батьківщини” виграє у чинного гаранта з дворазовою перевагою.
Тож гіпотетична Україна без президента Зе — це не Україна Порошенка, а Україна Тимошенко.
А тому любителям альтернативної історії варто було б дати Петру Олексійовичу спокій і зосередитися на інших, не менш інтригуючих сюжетах. Президент Тимошенко та відносини з РФ. Президент Тимошенко та доля Мінських угод. Президент Тимошенко та перспективи “фінляндизації” України. Президент Тимошенко та підготовка до великої війни. Президент Тимошенко та повномасштабне російське вторгнення…
Кожен може дати волю своїй уяві — і змоделювати ймовірні варіанти розвитку подій.
Історія не терпить умовного способу. Але якщо ми все ж таки потребуємо перебирання різноманітних “якби”, то краще розглядати реалістичні альтернативи.
І хто знає: можливо, у цьому випадку розбіжності між прихильниками Порошенка та Зеленського виявляться не такими вже непереборними.
