Україна перед вибором: дешевше примусити, аніж спокусити

Або, не усвідомлюючи того, ми обираємо саме такий сценарій розгортання подій: приниження й розчарування — зона нашого комфорту.

Кажуть, люди вчаться на своїх помилках. Може воно й так. Але чому вони так вперто час від часу наступають на одні й ті ж самі граблі? Цього збагнути не можливо!

Вкотре ми опиняємося обличчям перед доленосними виборами. Вкотре переконані, що від нас нічого не залежить, бо все вже давно вирішено. І в той же час неодмінно купимося на дешеві аргументи, нібито здійснюючи акт громадянського волевиявлення.

І на цей прикрий факт, здається, немає ніякої ради. Мабуть, така наша доля! Принаймні, на неї можна списати все. Вона стерпить. Ми ж терпимо.

А заразом уважно слідкуємо за тим, як ЗМІстовно чубляться фахівці, і не тільки навколо прогнозів, застережень і пророцтв. Водночас інтелектуально прудкіші цікавляться ще й особливостями технологічного просування в маси “залізних фактів” на користь майбутніх учасників виборів.

У першу чергу, ідеться про політичні сили.

Персони мажоритарників поки що залишаються в тіні. Їхній час “Ч” ще не настав, хоча б з огляду на те, що вони, бажаючи того чи ні, змушені будуть іти у фарватері колективних гравців. Принаймні, неодмінно рахуватися з їх наявністю й тактикою гри.

Між тим, фактично не припиняючись ніколи, змагання за “душі” виборців поки що відбуваються “за зачиненими дверима”. Тоді як технологами досить активно напрацьовуються плани та виробляються методики переможного поступу по електоральному полю.

Класика виборчих технологій передбачає маніпулювання очікуваннями мас, рідше надіями й сподіваннями. Щоправда, 2004 рік дав яскравий приклад ефективної “експлуатації” страхів, відрази й ненависті. А те, що виявилося одного разу дієвим, навряд чи зазнає забуття, аж поки гарантуватиме бажаний результат.

Тому тотального залякування по ходу активного “полювання” на “свідомого” виборця не оминути. Можна сказати, що це наша карма як народу чи нації. Наш хрест, на якому нас же й розпинають.

Точніше, ми самі себе розпинаємо, бо немає більшого ворога, аніж ми самі собі. Як, між іншим, не знайти й найкращого друга, аніж ми самі собі можемо бути.

Усе залежить від того, на що і як ми зорієнтовані. Чому віддаємо перевагу: бездумному проживанню, покладаючись на волю “господаря” і разом із тим, обвинувачуючи його в усіх наших негараздах? Чи наміру відбутися як цілісна Людина, котра без жодних вагань і пересторог перебирає відповідальність за своє існування на себе?

Очевидно, українців у переважній масі влаштовує саме буденне проживання. Ми ладні обмежуватися хлібом та видовищами. Нам до вподоби, коли від виборів до виборів нас ведуть дружними колонами у світле майбутнє під супровід гучних гасел.

Коли ж під тиском злигоднів сьогодення ми геть розчаровуємося в гаслах — тоді схиляємося до того, аби нас гнали табунами. Тільки б не лишатися на роздоріжжі, сам на сам із власними бажаннями, потребами й невизначеністю.

Тільки б не постати безпосередньо перед власним невіглаством, ницістю й бездарністю.

Вже краще, хай ми будемо бідні та обмануті. Але ж чесні! Справедливі й послідовні! А заодно кипітимемо від праведного гніву. І водночас тремтітимемо від страху позбутися роботи, втратити тепленьке місце, бути незрозумілими оточенням і керівництвом.

Миритимемося з тим, що є, аби тільки не сталося гіршого. І позірно ганячи на всі заставки, про себе незмінно продовжуватимемо пробачати всі “витребеньки” влади. Бо ж, хто не дбає про себе — тільки дурна курка гребе від себе. Та й то, корпається в розгребеному.

Тим більше, коли скрута, наруга сильних світу цього, демонстративний цинізм і неприховане свинство не торкатимуться безпосередньо нас чи наших близьких.

Інші?.. Інші, цілком імовірно, заслуговують на подібну зневагу й зверхність.

Чом би й ні, бо ж народ у нас дурний, мовчазний і терплячий. Правда, кожен, хто так міркує, чомусь вмить забуває, що він є органічною частиною народу, на який знічев'я плює через губу, критикуючи. Плоть від плоті. Яблучко від яблуньки.

Але у своєму оці й колоди не видно, коли в чужому смітина.

Отак байдужих до всього, що не стосується безпосередньо наших вигод і інтересів, нас змушують рабувати на демократичний кшталт. Торгувати на кожному кутку й кроці власним сумлінням, а надто гідністю та людяністю. Коли ще залишилося хоч чимось торгувати. А коли ні, то вже й ніхто з нами не панькатиметься.

От і виходить, що за критичного духовного зубожіння мас, “німого” носія “голосу” ліпше “гнати” до виборчих дільниць під тиском страху, аніж заманювати обіцянками та подачками. Так значно дешевше, а, можливо, і надійніше.

Ми скачуємося в безодню ситуативної невизначеності, за якою бовваніє остаточна втрата суверенітету чи переродження в дійсно бананову республіку, з таким собі диктатором-”людожером” на чолі, або ж розпад держави на антагоністичні “шматки”, не потрібні ані сусідам, ані світу. Покласти край цьому можливо лише за умови поступового відродження нас самих.

Задля цього ми мусимо для початку прискіпливо переглянути власні переконання й цінності на предмет їх “вошивості”. Щоб надалі спільними зусиллями розбудовувати новий простір спільного помешкання.

Спільний простір, де б не було місця людській ницості. В усій повноті її проявів.

Володимир КАЛУГА, доцент кафедри історії і політології НУБіП України