Україна отримала нову молодь, але бій за освіту ще триватиме

З нагоди 20-річчя української Незалежності “Коментарі” поспілкувалися з директором Центру освітнього моніторингу Павлом Полянським про те, який шлях пройшла українська освіта за минулі роки і куди, власне, за ці два десятиріччя вона прийшла.

- Складається враження, що реформи в сфері освіти за останні 20 років не припинялися ні на мить. Якісь з них, все ж таки, мали успіх?

— Говорячи про зміни на українських освітніх теренах за минулі 20 років я би на перше місце, за хронологією, поставив декомунізацію і департизацію освіти, яким був присвячений початок 1990-х. Це стосується не лише змісту навчальних програм, передусім з гуманітарних предметів — історії, права, мови та літератури, але також перепідготовки вчителів і викладачів. Це доволі складне завдання було успішно вирішене. Можливо, сьогодні воно не видається надто актуальним, але в тогочасних реаліях декомунізацію слід було робити невідкладно. За важливістю ж, за суспільною значущістю я би відзначив впровадження зовнішнього незалежного оцінювання. На мою думку, за значенням ця новація стоїть на першому місці.

- В чому ж головна перевага ЗНО над звичними, вже роками перевіреними екзаменами?

— Завдяки ЗНО вперше в історії України, як і на пострадянському просторі (за винятком Грузії і країн Балтії), всі вступники були поставлені на один щабель. Пам’ятаю, були достатньо напружені моменти, коли в 2008-2009 роках вступники з впливових родин не спромоглися вступити до університетів, бо недбало ставилися до навчання у школі. Це стало сигналом, що гроші, соціальний статус чи “політична вага” батьків більше не відіграють жодної ролі, а єдиним мірилом для всіх є рівень підготовленості до вступу до ВНЗ. Люди ж побачили, що в країні є важелі забезпечення справжньої соціальної рівності — потрібна лишень політична воля.

- Останні два роки ЗНО було дещо вдосконалене...

— Це так само, як “вдосконалювати” птаха, ретельно його обскубуючи. Ще навесні 2010 року Центр освітнього моніторингу прогнозував, що люди, які дотепер керують освітою, не зважаться на відверте й брутальне знищення ЗНО, а підуть шляхом зведення його ролі нанівець шляхом розмивання усілякими “новаціями”. Сьогодні є очевидним, що з 2010 року система ЗНО цілеспрямовано демонтується. Відбувається повернення до традиційних — власне, радянських — методів, які дозволяли одним вступникам обходити при вступі інших, більш здібних і талановитих. Тепер це знову можна зробити різноманітними способами, замаскованими під такі преференції, як додаткові бали за відвідування факультетів доуніверситетської підготовки, “середній бал” вишу, 200-бальний середній бал шкільного атестату тощо. Цьогорічна вступна кампанія ще не показала ці тенденції дуже виразно, тому що демографічний спад вплив таких чинників частково згладив. Але якщо не зупинити таке “реформування”, вже у найближчі роки вони проявляться виразно й невідворотно.

- Які ще зміни можна назвати вирішальними для української освіти?

— На мою думку, приєднання України до Болонського процесу у 2005 році. Дотепер, правда, маємо справу не стільки з доконаним фактом інтеграції України в загальноєвропейський освітній простір, скільки з кроками в цьому напрямку. Але і це є досить важливим, оскільки Україна таким чином задекларувала на політичному рівні, що має намір долучитися до європейських стандартів, а не до так званого “євразійства”, опертям якого є традиційні, усталені ще в минулому столітті, канони. Вважаю, що саме ці три зміни були найголовнішими за ці 20 років в українській освіті. Хоча були й інші значущі події: впровадження нової системи оцінювання навчальних досягнень учнів, скасування другорічництва, спроба впровадити європейську модель повної середньої освіти...

- Якщо говорити про негативний досвід, які ще помилки можна виділити?

— Найбільшим недоліком державної політики можна назвати те, що вчитель, майстер виробничого навчання, викладач як був, так і залишається матеріально упослідженим. В часи Середньовіччя існував францисканський орден жебруючих монахів, а ми об’єднані в неформальну спільноту жебруючих педагогів. Інша дотепер не розв’язана проблема — вкрай збіднена, архаїчна матеріально-технічна база навчальних закладів. Головною ж ознакою сьогодення є те, що нині взагалі не доводиться говорити про будь-які реформи чи то в середній, чи то у вищій освіті. Бо до всіх кроків, які робляться, можна додати приставку “анти -”. Це і повернення до старого формату здобуття середньої освіти, і повернення за півкроку до кінцевої мети до 11-річної освіти, і відмова від ЗНО як єдиного вимірника знань... За великим рахунком, не бачу жодної реформи, лише затяте прагнення зруйнувати все, що було зроблено за попередників.

- Ви згадали про 12-річну систему... Вона була потрібна українській школі?

— Упевнений, що так. Дванадцятирічна школа з трирічним циклом і допрофесійною підготовкою на рівні старшої школи є конче необхідною. Було зроблено практично все за винятком одного: через відсутність фінансування не було завершено програму забезпечення шкіл навчально-методичними кабінетами для вивчення природничо-математичних дисциплін. Все інше, включаючи нові програми, підручники, комп’ютеризацію й інформатизацію освіти, забезпечення шкільними автобусами, створення освітніх округів, було на 80-90% виконано.

- Але ж щось не помітно, щоб люди тужили за відміненою 12-річкою

— Те, що психологічно суспільство сприйняло відміну 12-річки як позитив, подиву не викликає. Просто школа ще сприймається нами не як середовище радості, а як установа примусу. Звідси й таке ставлення до тривалості навчання.

- А чим погана існуюча система?

— Вона не стільки погана, скільки не сучасна. Ми дотепер маємо школу, яка утворилася ще наприкінці 19 століття. Вона дуже схожа на систему виробництва: класи — це як цехи на підприємствах, школи — як заводи і комбінати. Ця школа довший час справді була дуже доброю. Але освіта не може залишатися застиглою, бо тоді вона не буде виконувати своєї головної функції: продукувати освічених людей, які зможуть реалізувати свій потенціал та забезпечать інноваційний розвиток своїх країн.

- Давайте поговоримо і про вищу освіту. Останнім часом міністр освіти Дмитро Табачник заявляв, що в Україні забагато університетів. Ви з такою думкою згодні?

— Така думка лунає щонайменше 15 останніх років, і це справді так. Платники податків не мусять утримувати неефективні державні чи комунальні ВНЗ. В умовах, коли в галузі освітніх послуг буде забезпечена справжня конкуренція, а не лобіювання чиновниками обраних вищих навчальних закладів шляхом перетягування до них держзамовлення навіть не з властивих за профілем спеціальностей, коли не буде маніпулювання виборами ректорів, ринок визначиться сам. Зараз більше насторожує той винятково адміністративний спосіб, яким хочуть “зливати” або “закривати” вищі навчальні заклади. У вирішенні цього питання відчувається певний суб’єктивізм — і це видно за прикладами вишів, які зараз “укрупнюються” або “закриваються”. Все робиться усталеними бюрократичними методами без участі громадськості й експертного середовища. Натомість цьогорічна вступна кампанія продемонструвала, що є й інші способи вирішення проблеми, а саме — “голосування” за той чи інший університет ногами, власне документами вступників. І в цьому сенсі нинішня демографічна криза прислужилася вирішенню проблеми. Тому що стало очевидно, що одні навчальні заклади мали цьогоріч ще більші конкурси, ніж раніше, а інші отримали вкрай мало заявок на надання освітніх послуг. Іншого виходу, ніж забезпечувати високу якість навчання чи “зливатися” або самоліквідовуватися, у університетів не лишається.

- Чого, на вашу думку, не вистачає українській освіті зараз?

— На мою думку, їй не вистачає динамічності й чіткого вектора розвитку. Зараз йдуть постійні реляції в бік РФ, і навіть окремі документи розробляються саме у фарватері “євразійського простору” та відповідно до так званої “слов’янської єдності”. Щоправда, не зрозуміло, про яких слов’ян йдеться: чи про чехів, поляків, болгар, які є членами НАТО і ЄС, чи про якихось інших. Відтак Президент і політикум в цілому наполягає, що Україна рухається в Європу, а освітня складова якимось незрозумілим чином сповідує свій окремий, східний вектор. Крім того, традиційно не вистачає коштів і вміння ефективно використовувати ті скромні ресурси, які є.

- Якщо підвести умовний підсумок: ситуація в освіті за останні роки покращилася чи все ж таки погіршилася?

— На мою думку, покращилася. Хоча б тому, що змінилася атмосфера: і школи, і університети перестали бути сірим уніфікованим середовищем. Змінилися самі учні та студенти — вони стали більш розкутими і набагато менш конформізованими.

Передусім бачу багато позитивного: інформатизація освіти, впровадження замість менторських методів навчання на рівні “викладач виголошує, а учень занотовує і запам’ятовує” інтерактивних, дискусійних форм; студентські обміни, можливість навчатися як в українських, так і в закордонних університетах, стажування вчених та багато іншого.

Найголовніше — наша освіта при всіх її негараздах дала нову генерацію молоді, демократичної і патріотичної. І це — найкраща відповідь тим, хто плачеться, що у нас “не спрацювала” національна ідея та виявилася “неефективною” концепція національного виховання. Найбільш активні учасники сьогоднішнього громадського життя — це саме учні старших класів і студенти. І в них, однолітків незалежної України, є багато чому повчитися.

Олекса ШКАТОВ