Україна між “там” і “тут”: соборність у затінку “совка”

Те, що ідея соборності України з 1919 року стала значущим для мільйонів людей та для політиків усіх країн світу символом — це непереборний факт. А подібний символ, як зазначав російський філософ Павло Флоренський, “є така реальність, яка більша за себе саму”.

Комінтерн та Антанта, нацисти та лейбористи, американці та японці змушені були віднині зважати на цей символ, на його політичну вагу.

А коли не зважали — то бачили перед собою крах своїх наймудріших проектів, як-от відновлення єдиної та неподільної “білої” Росії чи утвердження стабільної та сильної Польської держави як східного форпосту Антанти.

Найвдаліше із зовнішніх щодо України сил ідею та символіку соборності проексплуатували більшовики.

Доходило до майже фантасмагоричних ситуацій: нарком закордонних справ СССР Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою стороною приєднання Північної Буковини до “Союзу непорушного”, з усією серйозністю посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про приєднання до Української соборної держави.

А перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов, вочевидь інфікований ідеями соборності всіх українських земель, спершу в 1939, потім у 1944 році наполегливо просив Сталіна включити до складу УРСР Холмську, Брестську та Кримську області...

З 1991 року соборність стала практичним фактом. Як показав у недавній статті на основі двох загальноукраїнських соціологічних моніторингів Ярослав Грицак, “коли би не провадили референдум щодо незалежності, кожен раз результат був би одним і тим самим, що й у грудні 1991 — хоча, зрозуміло, не завжди з одним і тим самим показником...

І при цьому, за двома тільки відхиленнями у кризовому 2008 році, у всіх регіонах країни кількість прихильників незалежності стабільно (хоч і по-різному) перевищує кількість її противників. А це і є основа соборності: свідомий вибір людей.

Але водночас українці не були б собою, якби маючи незалежну і соборну (чи, якщо зважити на реальні обшири етнічних українських земель і геополітичні можливості минулого, майже соборну) державу, водночас не сумували за часами своєї бездержавності (точніше, номінальної квазідержавності).

За часами, коли ковбаса була по 2,20, за квартиру платили символічні кошти, в обмін на демонстрацію лояльності в лавах жовтенят-піонерів-комсомольців, де надавали мінімум благ і соціальних гарантій, а сонце світило яскравіше.

Іншими словами, не сумували за часами СРСР.

Отож: згідно з результатами всеукраїнського репрезентативного (2000 респондентів) дослідження, проведеного Соціологічною групою “Рейтинг” у грудні 2010 року, близько 46% опитаних українців жалкують за Радянським Союзом.

Не шкода його 36%, не змогли відповісти на запитання 18%.

Як і відповіді на наступні запитання — “Як ви зараз вважаєте, розпад Радянського Союзу був неминучим, чи його можна було уникнути?” та “Яку форму відносин між республіками колишнього Союзу ви б особисто підтримали?”.

Але спершу — інформація до роздумів.

Так, в Україні сумують за Радянським Союзом 19% молоді до 29 років та 69% осіб у віці понад 60 років; жалкують про розпад СРСР більше всього на Донбасі (65%), Півдні (58%) і Сході (55%), а найменше — на Заході України (18%).

Ностальгію за СРСР відчувають більше жінки (49%), аніж чоловіки (42%); більше жителі міст (48%), аніж сіл (40%); більше вірні УПЦ МП (59%) й атеїсти (47%), аніж вірні УПЦ КП (41%) і греко-католики (17%).

Більше жалкують респонденти, для яких рідною є російська мова (57%), ніж респонденти, для яких рідною є українська (37%), або обидві мови (49%); більше росіяни за походженням (69%), аніж українці (43%).

І, нарешті, існує пряма залежність між ставленням до розпаду СРСР та рівнем освіти респондентів: 63% опитаних із початковою та неповною середньою освітою жалкують про розпад СРСР — і тільки 39% опитаних із вищою чи неповною вищою освітою (в той час, як 42% опитаних у цій категорії сказали: “Ні”).

Водночас 41% опитаних жителів України вважає, що розпаду Радянського Союзу можна було уникнути. У тому, що розпад СРСР був неминучий, упевнені 34% українців — й аж чверть (25%) не змогла відповісти на це запитання.

Що ж стосується того, до яких форм відносин між колишніми союзними республіками респонденти схиляються, то ідею об’єднання кількох таких республік в більш тісні союзи підтримують 18% опитаних українців.

Відновлення СРСР у його колишньому вигляді підтримують 15% українських громадян; більш тісне об’єднання усіх колишніх союзних республік за типом Євросоюзу — також 15%.

Збереження СНД в його нинішньому вигляді — 10%; повністю незалежне існування усіх екс-союзних республік підтримують 27% українців, а 15% опитаних не визначилися з відповіддю на це запитання.

Найбільше підтримують відновлення СРСР жителі Донбасу (25%) та Сходу України (26%); об’єднання кількох колишніх союзних республік в більш тісні союзи — жителі Півдня (35%).

Більш тісне об’єднання за типом Євросоюзу — жителі Півночі (21%); незалежне існування колишніх союзних республік — жителі Заходу (59%), Центру (31%) і Півночі України (30%).

Уся ця сума цифр засвідчує: за незалежність виступає більшість українських громадян.

Якщо скласти голоси всіх, для кого найбільш привабливою формою співпраці на теренах екс-СРСР є співпраця на рівні незалежних держав (включно із об’єднанням типу ЄС, яке також є об’єднанням держав, а не союзних республік), то одержимо 52% респондентів.

Але незалежництво дивовижним чином корелює у свідомості українців із сумом за часами СРСР і жалем за його розпадом; відносна більшість майже всіх категорій опитаних жалкує про розпад Радянського Союзу і не вважає його неминучим...

Інша головна причина — це цілком зрозуміла дія ряду захисних механізмів психіки: витіснення, регресії, ідеалізації, ізоляції тощо (їм присвячені класичні праці Анни Фройд), притаманна передусім старшому поколінню.

Отож і виникає уявлення, що якби Союз зберігся, то і старість насувалася б дещо повільніше, і такої кількості похмурих зимових днів підряд не було б...

Опитування незаперечно зафіксувало пряму залежність між інтенсивністю впливу російських мас-медіа (яка найбільша у деяких регіонам України) та гучністю плачу за покійним СРСР.

Інакше кажучи, якби офіційний Київ проводив бодай мінімальну ідеологічну роботу, обґрунтовуючи цінність соборності та неминучість розпаду СРСР (і ще добре, що процеси такого розпаду не пішли повсюдно югославським шляхом!), то й громадські настрої виявилися б істотно іншими.

Утім, існує ще один вагомий чинник, який викликає до життя почуття суму за радянськими часами.

У цьому й полягає його заслуга. Білорусь менше за всіх пережила шок від розвалу СРСР. Немає бандитів, немає мафії, немає повсюдної фантастичної корупції, яка роз’їдає всі країни пострадянського простору”.

Бо той кланово-олігархічний капіталізм, який ствердився в Україні, на думку багатьох західних учених, є найгіршим із усіх різновидів капіталізму — і в плані суто економічної, і в плані соціальної ефективності.

І якщо ще кілька років тому небезпідставними були сумніви, який же тип капіталізму переможе, то нині такі сумніви зникли: переміг такий капіталізм, соціальний вимір якого для абсолютної більшості населення куди менш привабливий за післясталінський радянський тоталітаризм.

От тому і хочеться людям “додому”, в СРСР, і щоб радянські соціальні гарантії сполучалися з незалежним статусом України...

І що вже є найбільшим парадоксом сьогодення — так це опора політичної гвардії олігархічного капіталізму саме на тих виборців, на ті регіони й категорії населення, які найбільше сумують за розпадом Радянського Союзу.

Саме останній варіант дає шанс позбавитись і від неефективного олігархічного капіталізму, і від спокуси піти білоруським шляхом, і від колінкування перед зоресяйним Кремлем чи перед ущент забюрократизованим Брюсселем.

Шанс цілком реальний, бо, як показують ті ж соціологічні дослідження, потенційна опора для його реалізації існує, передусім серед освіченого люду.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ