За даними видання Forbes, дефіцит кадрів у будівельній галузі становить до 40%, і українські забудовники вже починають використовувати робітників із країн Глобального Півдня. Навіть враховуючи всі додаткові витрати, вони обходяться дешевше за українців, а головне — не підлягають мобілізації.
І, мабуть, це лише перша ластівка: економічна логіка підштовхуватиме Україну до активнішого залучення іноземців.
Заміщення своїх мобілізованих громадян іноземною робочою силою — звична практика великих війн. Комусь одразу згадається примусова праця остарбайтерів у Третьому рейху. Однак задовго до Гітлера та Заукеля ця проблема вирішувалася не тоталітарними, а ринковими методами.
Так, наприкінці Першої світової війни у французькому тилу працювали сотні тисяч іноземних робітників. Найчастіше вони прибували з Китаю (в Піднебесній було завербовано орієнтовно 140 000 людей — при тому, що перед війною перепис населення нарахував у Франції лише 281 китайця); а також з Індії, Єгипту, Південної Африки, Океанії.
Іноземці ремонтували дороги, будували склади, розвантажували судна, працювали на збройових заводах та верфях. До речі, за однією з версій, саме китайські робітники завезли до Європи новий смертоносний штам грипу — ту саму “іспанку”.
Від республіканської Франції не відставала і тодішня Російська імперія. У розпал Першої світової потреба китайських робітників була настільки велика, що царський уряд пускав їх у країну без оформлення паспортів. Напередодні революції в імперії налічувалося приблизно пів мільйона китайців — включаючи транзитників, які не встигли дістатися Європи. А в роки громадянської війни багато хто з них служив у Червоній армії і навіть у ЧК, ставши улюбленими персонажами ксенофобської білогвардійської пропаганди…
Але повернемось у наші дні.
Мало хто в Україні сумнівається, що залучення іноземної робочої сили в розпал війни — це прелюдія до масштабніших міграційних процесів у період післявоєнного відновлення. Українській державі доведеться компенсувати колосальні демографічні втрати, спричинені російською агресією.
За оцінками професорки Елли Лібанової, для підтримки чисельності населення на рівні 30 мільйонів потрібно щороку залучати приблизно 300 000 мігрантів. Відповідно, виникне питання про інтеграцію всіх цих людей до українського суспільства.
Після 24.02.2022 у нас люблять розмірковувати про те, хто гідний бути громадянином України, а хто ні. З червня 2024-го для претендентів на українське громадянство обов'язкові іспити з історії та основ Конституції. Небайдужа громадськість у соцмережах пропонує інші, ще жорсткіші критерії. При цьому громадянство України починає виглядати цінним призом, за який боротимуться численні претенденти.
Але, найімовірніше, реальність виявиться іншою. В найближчій перспективі величезних черг по українські паспорти не буде. А для мігрантів, які прибувають в Україну з економічних мотивів, кращим варіантом стане посвідка на постійне проживання. Повномасштабна війна продемонструвала, що це набагато комфортніше та безпечніше.
Сьогодні іноземний громадянин з посвідкою на постійне проживання в Україні перебуває в значно виграшнішому становищі, ніж чоловік від 18 до 60 років з українським паспортом.
Іноземець, який проживає в Україні, може вільно перетинати державний кордон. Українського громадянина чоловічої статі здебільшого позбавлено цього права.
Іноземець, який проживає в Україні, не підлягає мобілізації — отже, і “бусифікації”. Український громадянин чоловічої статі здебільшого є військовозобов'язаним та не застрахований від свавілля під час мобілізаційних заходів.
Якщо іноземець, який проживає в Україні, сам забажає приєднатися до ЗСУ, то за пів року служби за контрактом він має право розірвати контракт та демобілізуватися. Якщо ж за контрактом служить український громадянин, то його служба стає безстроковою: під час воєнного стану дія контракту автоматично продовжується.
Зрозуміло, іноземець із посвідкою на постійне проживання не може голосувати на українських виборах. Але поки тривають активні воєнні дії, такої можливості немає й у власників українських паспортів. Головна перевага громадянина перед негромадянами фактично обнулилася.
Подібний стан справ протримається щонайменше до завершення активної фази війни. Але, ймовірно, і в післявоєнний період збережеться уявлення про те, що громадянство України — не цінний приз, а радше обтяжливий тягар. І що “чужим” в Україні живеться вільніше, ніж власним громадянам. Це точно не додасть симпатії до мігрантів, які оселяться в нашій країні в найближчому майбутньому.
В довоєнну добу ксенофобські та расистські настрої не були яскраво виражені в Україні: проблема міграції з країн Глобального Півдня не стояла в нас так гостро, як на Заході. Випадки нападу на іноземців із неєвропейською зовнішністю, звичайно, траплялися, але масового характеру вони не набували. Та й вітчизняні політики майже не спекулювали на цьому питанні.
Одним із небагатьох, хто порушував цю тему, був Герой України Левко Лук'яненко:
“Випадки шлюбу українок з представниками інших рас свідчать про те, що не всі дорожать своєю білою расою, тому виголошую власну позицію: я всією душею виступаю за збереження українців як білої раси і категорично проти перетворення української нації на націю чорних, коричневих, сіро-буро-малинових!.. Україна уникне расової проблеми, якщо не пустить у наш національний дім кольорових людей”.
Але Левка Григоровича давно немає серед живих, а “не пустити до національного дому кольорових людей” навряд чи вийде. Зміна етнічного та расового обличчя України — практично невідворотний сценарій. Причому, на відміну від країн Заходу, в Україні його буде реалізовано за трагічних обставин, і це дуже ускладнить ситуацію. До звичайних забобонів — расових, національних, культурних — приєднається гостре відчуття несправедливості.
Нашому співвітчизникові, який пережив велику війну, здаватиметься, що у “чужих” в Україні забагато прав та замало обов'язків. Він вважатиме, що “чужі” будують свій добробут на трагедії корінного населення.
І його буде неважко переконати в тому, що деякі глобальні сили навмисно очистили Україну від українців, щоби заселити її “чужими”. Подібні наративи вже активно поширюються російською пропагандою.
Антимігрантська риторика в різних куточках планети універсальна. “Вони забирають наші робочі місця”. “Вони сплять із нашими жінками”. “Вони насаджують на нашій землі свої порядки”. Але в Україні до цього стандартного набору додасться ще один емоційний аргумент: “Вони захоплюють країну, за яку ми проливали кров”. Причому можна не сумніватися, що цим “ми” оперуватимуть не лише реальні ветерани-фронтовики, а й люди, які всю війну просидять у тилу.
Звісно, хтось скаже, що до завершення великої війни ще далеко, і повоєнні перспективи поки що “не на часі”. Але рано чи пізно нам доведеться шукати відповіді на безліч незручних питань.
Як вирішувати вітчизняні демографічні проблеми? Як бути з масовою імміграцією та супутнім зростанням ксенофобських настроїв? І чи є шанс, що сотні тисяч “чужих” таки стануть для України “своїми”?
Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ
Что скажете, Аноним?
[18:18 26 ноября]
[13:40 26 ноября]
[11:40 26 ноября]
19:30 26 ноября
19:15 26 ноября
18:00 26 ноября
17:50 26 ноября
17:40 26 ноября
17:30 26 ноября
17:15 26 ноября
17:00 26 ноября
16:45 26 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.