Той, хто платить за бідних…

Після провалу кліматичного саміту в Копенгагені 2009 року домовленість, згідно з якою багаті держави до 2020-го виплачуватимуть країнам, які розвиваються, щороку $100 млрд на адаптацію до глобального потепління та мінімізацію його наслідків, видавалася рідкісним досягненням. Ця угода також буде важливим предметом переговорів на наступному щорічному саміті ООН у Дурбані, що розпочнеться 28 листопада. Надії на новий значущий пакт майже немає, але багато хто сподівається на певні здобутки. Серед них — прогрес у створенні світового Зеленого кліматичного фонду. Однак є багато сумнівів щодо того, як розвинені країни виконають свою обіцянку і яку роль він відіграватиме.

Добра новина: уже з’явився значний потік кліматичного фінансування — так називають інвестиції в програми боротьби з глобальним потеплінням та заходи з протистояння його наслідкам. Як свідчить перше масштабне дослідження цього питання, проведене “мозковим центром” Climate Policy Initiative (СРІ), щонайменше $97 млрд на рік отримують країни, що розвиваються. Здебільшого кошти надходять від приватних кредиторів із багатих країн. Вони виділили близько $55 млрд, іще $39 млрд влили багатосторонні й двосторонні банки розвитку з державних бюджетів та ринків капіталів. Західні платники податків забезпечили як мінімум $21 млрд із цих $39 млрд. Майже $3 млрд надійшли від тамтешніх так званих ринків викидів (як компенсація за нереалізовані вуглеводневі викиди) та від благодійників.

Це не означає, що багатий світ наближається до виконання копенгагенської обіцянки. Ця домовленість передбачала “нові й додаткові” кошти, та очевидно, що більшість тогорічних інвестицій були б насправді виділені в будь-якому разі. Також незрозуміло, яке саме фінансування слід врахувати в обіцяну суму. Копенгагенська домовленість передбачала як державні, так і приватні джерела капіталу. Однак чимало країн, що розвиваються, і громадських організацій стверджують: це має бути допомога, виділена з державних бюджетів, без додаткових умов. Більш компромісний варіант — це повинні бути кошти, що їх використовують, покриваючи “додаткові витрати” на низьковуглеводневі програми. Цей термін з’явився в новому лексиконі кліматичного фінансування. Йдеться про додаткову вартість низьковуглеводневих програм: будівництво вітроелектростанції, скажімо, порівняно з дешевшою альтернативою — спорудженням вугільної. У своєму дослідженні CPI, що розглядала кліматичні проекти в ширшому плані, наприклад, разом залізниці, відновлювані джерела енергії, лісництва, узяла до уваги загальну суму інвестицій.

Та результати дослідження виявилися несподіваними. $97 млрд — це набагато серйозніша сума, ніж більшість, зокрема й автори дослідження, могли сподіватися. Ендрю Стір, спеціальний представник Світового банку з питань зміни клімату, пояснює це частково хибною версією про параліч, нібито спровокований консультативним процесом ООН. “Дії в боротьбі зі зміною клімату набагато випереджають переговорний процес”, — сказав він. Найбільший поступ відбувається в заходах проти глобального потепління — на кшталт розвитку відновлюваних джерел енергії, на які припадає $93 млрд із 97, за підрахунками CPI. Торік у країнах, що розвиваються, у відновлювані джерела енергії, низьковуглеводневий транспорт і енергозберігання було інвестовано близько $200 млрд. Це більш ніж третина світових вкладень.

Обсяги внеску приватного сектору в кліматичне фінансування мають змусити Зелений фонд замислитися. Він повинен працювати так, аби заохочувати до набагато більшого вкладання. А оскільки обсяги інвестицій у світі перевищують $100 трлн, це було б можливо, навіть якби країни Заходу мали виділити з бюджетів $100 млрд, чого вони не роблять.

Спроможність банків розвитку отримувати великі суми від приватного сектору за рахунок позик також дає підказку. Кредити, які вони виділяють, заохочують робити додаткові приватні інвестиції. За даними Світового банку, позики, видані за ринковими ставками міжнародними позичальниками, зазвичай зростають за рахунок приватного капіталу в три-шість разів, а пільгові кредити й гранти — у 8—10.

Це означає, що обіцяної суми в $100 млрд на рік можна досягти, коли залучати ширшу базу, за умови відносно невеликого внеску з боку західних платників податків. Як пропонує дослідна компанія Bloomberg New Energy Finance, ця сума може складатись із $30 млрд власного капіталу, частину якого можуть забезпечити інвестори країн, що розвиваються; плюс іще із $70 млрд дешевих кредитів (причому $50 млрд надійде від приватних позичальників). Після здешевлення таким чином вартості капіталу, “додаткові витрати” на нестандартні проекти, пов’язані з відновлюваними джерелами енергії, будуть відносно невеликі. Ці витрати можна було б покрити сумою в $5—10 млрд річних за рахунок державних бюджетів, благодійних організацій та нових джерел фінансування, як-то податок на “брудне” пальне й продаж квот на викиди.

Цей план не надто порадує більшість країн, що розвиваються. Та він принаймні реальний фінансово й політично для багатих країн. Обмеження ролі нового фонду зменшить ризик проблем усередині внаслідок незгоди між численними його власниками. Крім того, план обтяжить обов’язками країни, що розвиваються, які мають стати привабливішими для інвестицій — зелених чи будь-яких інших. Непоганим початком були б лібералізація фінансових секторів та відмова від марнотратних паливних пільг.

The Economist, 2011