Україна 1990-1995
У серпні 1991 року була проголошена незалежність України. Відмова від політичної системи, що існувала за часів Радянського Союзу, поставила багато складних економічних завдань. На зміну плановій економіці прийшов ринок з новими засадами як попит і пропозиція, бізнес та підприємництво.
Однак Україна, як спадкоємиця УРСР, не мала власного національного банку, грошової, валютної, фінансової, податкової, митної систем, капіталу. Не було адекватних законів і кадрів, які, як відомо, “вирішують все”.
Радянська спадщина
При цьому новій державі дісталося солідна промислова спадщина. У структурі союзної економіки на долю України припадало 40% виплавки чавуну, 34% — сталі, в Україні видобували майже половина всього обсягу залізної руди, виробляли третину всіх сталевих труб. Активно працювала ракетно-космічна промисловість, суднобудування і нафтопереробка.
Правильно порядкувати власним багатством виявилося непросто. “Ми просто не знали, що таке ринок”, — згадує президент асоціації “Укрсудпром” Віктор Лисицький, який тоді завідував економікою Чорноморського суднобудівного заводу.
Постало завдання змінити командно-адміністративну систему управління економікою на ринкову. “З одного боку, ми усвідомлювали, що провести швидко такі масштабні перетворення і зробити це без втрат — неможливо! А з іншого, будучи швидше романтиками, ніж реалістами, розраховували, що зможемо зберегти свій високий промисловий потенціал і впишемось в нову систему, не провівши значних структурних перетворень. На жаль, досвід показав, що цього не сталося”, — згадує Сергій Грищенко, який займав у кількох урядах посаду заступника Міністра промислової політики.
Першою перешкодою стала відсутність знань та ефективних управлінців. Більшість стратегічних рішень приймались в Москві чиновниками всесоюзного рівня, в Києві ж працювали лише окремі другорядні міністерства. Кваліфіковані кадри були, але їх досвід і знання обмежувалися роботою в за правилами планової економіки. Коли з'явились перші ВУЗи, які викладали основи ринкової економіки, в них пішли навчатися не тільки випускники шкіл, а й ті, хто вже мав великий досвід. “Я працював директором двох підприємств, тому непогано знав радянську економіку, але хотів отримати інші знання. Першою кузнею кадрів був МІМ-Київ. Разом зі мною вчилися два доктори наук і чотирнадцять кандидатів наук! Люди відчули потребу в нових знаннях”, — розповідає Роман Шпек, Міністр економіки України в 1993-1995 роках.
Кадри почали з'являтися, але з'ясувалося, що економіка країни перенасичена підприємствами, що працювали в інтересах інших союзних республік. “Незважаючи на те, що Україна займала менше 3% від загальної площі СРСР, тут було зосереджено близько 25% радянської промисловості: підприємства оборонного комплексу, машинобудування, металургії, електротехніки”, — розповідає Міністр енергетики України (у 1999, 2005-2006 рр. ) Іван Плачков. Передумови такого дисбалансу були закладені ще на початку ХХ століття, коли Російська Імперія розвивала Донбас і Придніпров'я. У цих же регіонах активно росла економіка Радянського Союзу. Адже куди простіше будувати на наявному фундаменті, ніж заливати новий десь за Уралом.
Втім, географічне положення України зіграло свою роль і для винятково радянських ініціатив. Наприклад, СРСР намагався реалізувати три енергетичних експансії в Європу, плацдармом для яких була Україна. Встигли реалізувати дві: нафтову і газову. Побудували систему магістральних нафто- і газопроводів. Планувалася третя — електроенергетична. “У ті роки УРСР споживала 30 тис. МВт * год електроенергії, тоді як потужностей було на 55 тис. МВт * год, — розповідає Іван Плачков. — А планували побудувати ще на 50 тис. МВт * год”. Але сьогодні проекти Кримської та Чигиринської АЕС, Одеської та Харківської АТЕЦ — лише історія.
Не вдалось вберегти радіоелектроніку, продукція якої використовувалася в оборонно-промисловому комплексі. Окремі заводи можна було врятувати, але лідери молодої держави виявилися не готовими допустити туди іноземних інвесторів. На початку 1990-х до Києва приїжджали японці. Вони хотіли випускати побутову техніку та електроніку на базі одного зі столичних заводів, що виробляли системи управління для ракет. Їх вразив цех, повністю обшитий листами нержавіючої сталі, всередині якого підтримувалася майже стерильна чистота. Однак потенційним інвесторам відмовили під приводом важливості заводу для оборонки. Через декілька років його лінії були зупинені, нержавіюча сталь відправлена у вторинну переробку.
Життя без грошей
Перші п'ять років незалежності України у ролі національної валюти були купоно-карбованці, які ввели в січні 1992 року. Перший час карбованці ходили паралельно з радянськими рублями, адже при розпаді СРСР Україна, нарівні з іншими екс-республіками, увійшла в “рубльову зону” — валютний союз, в якому радянські рублі використовували для міждержавних розрахунків. Різкий вихід з цього “клубу” в 1992 році завадив підприємствам завершити розрахунки з контрагентами з інших республік і став ще одним ударом для економіки. Ми не завершили розрахунки і опинилися перед всіма у боргу.
Було важко вирішити проблему гіперінфляції та девальвації — єдиним джерелом поповнення оборотних коштів держпідприємств була емісія. “Таких економічних понять як грошово-кредитна або антиінфляційна політика в державі не було. Коли у шахтарів або аграріїв закінчувалися гроші, то потрібно було друкувати. Це призводило до тисячної, десятитисячної інфляції”, — згадує Роман Шпек.
Використання бартерних схем стало виходом в умовах щоденної зміни ціни і курсу національної валюти. Підприємствам споживчого сектора було набагато простіше. Наприклад, донецький “Норд” розплачувався з постачальниками сировини холодильниками. Також техніка розходилася на зарплати робітникам.
Але були й винятки. “Червоні директори” радянських гігантів змогли зберегти свої заводи і вплив в епоху змін. Найуспішніший з них — генеральний директор “Південного машинобудівного заводу” Леонід Кучма — ставав прем'єром і двічі президентом України. Інші ставали міністрами або нардепами.
Ще один прошарок “щасливців” — вихідці з комсомолу, технічних НДІ і криміналітету. Вони заробляли на розробці бартерних схем, адресних поставках електроенергії і товарів широкого вжитку, експорті готової продукції. Так накопичувались перші статки, зароджувались фінансово-промислові групи на кшталт донецької корпорації “Атон” або харківської “Станк”.
Галузевий перепад
Початок 1990-х пройшов по-різному в різних сферах економіки. Наприклад, банківська система лише зароджувалась, хоча перші приватні банки з'явилися ще наприкінці 1980-х. Потужний імпульс до розвитку фінансова система отримала після створення на базі республіканських відділень радянських держбанків “великої п'ятірки”: Ощадбанк, Промінвестбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк і агробанк “Україна”.
Одна з найпомітніших реформ того періоду відбулась в енергетиці. У 1995 році ліквідовані 8 виробничих енергетичних об'єднань (ВЕО), на яких трималася структура управління енергетикою України. Натомість створили систему, що складається з 6 генеруючих (ТЕС, ГЕС) і 27 енергопостачальних підприємств.
А ось для сільського господарства початок 1990-х обернувся повним провалом через повільне реформування системи колгоспів і радгоспів. Скоротились валовий збір сільськогосподарських культур та поголів'я великої рогатої худоби і свиней. Як результат, різко зменшилось виробництво м'яса і молока. Реформування аграрного ринку почалося тільки влітку 1995 року.
Стартові позиції гірничо-металургійного комплексу були набагато кращі, ніж в інших галузях. В Україні була практично вся необхідна сировина, доступні енергоресурси, дешева робоча сила. Готова продукція була досить високої якості. Проте виробництво теж скорочувалося. “Не було причин для внутрішньої кризи в металургії. Але була криза в споживчих галузях”, — акцентує Сергій Грищенко.
Хаос, в який занурювалася економіка країни, змушував керівників державних підприємств все частіше дивитись в бік зовнішніх ринків. Особливо після того, як Кабміну вдалося відбитися від претензій ЄС і США, які намагалися поширити на Україну санкції, що діяли у відношенні СРСР, зокрема щодо продукції металургійної та хімічної галузей.
На практиці організація поставок на зовнішні ринки виявилася непростим завданням. За спогадами металургійного експерта Володимира Піковського в 1992 році, всі експортні операції в Україні оформляли 6 осіб, зокрема один з них займався металопрокатом. Це були співробітники представництва Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків СРСР. З часом з'явилися державні зовнішньоекономічні підприємства: об'єднання “Укримпекс”, “Укрвнешпром”, “Славутич-сталь”, “Славутич-руда”. Вони за комісію шукали замовників для українських виробників.
Враховуючи те, що під час демонтажу планової економіки був порушений механізм розподілу продукції між споживачами, цю нішу стали підкоряти об'єднання підприємств. Слід зазначити, що перші приклади таких об'єднань з'являлися ще в СРСР, зокрема на регіональному рівні. Так, у 1990 році, вогнетривкі заводи Донецької області разом з головним управлінням економіки Донецької обладміністрації, заснували зовнішньоторговельну асоціацію “Керамет”. У керівництво асоціації увійшли фахівці, які раніше працювали в профільному об'єднанні “Укрвогнетрив” і були обізнані щодо тонкощів галузі. Створення таких об'єднань дозволяло не тільки спростити порядок прийняття рішень і самостійно вести справи, але і оперативніше реагувати на швидкоплинні зміни.
Підприємства отримали свободу у прийнятті рішень щодо організації ведення бізнесу. Деякі з них валюту, отриману від експортних операцій, направляли на розвиток, зокрема на диверсифікацію бізнесу. “Керамет”, що став на той час акціонерним товариством, брав участь у створенні “Ікар Банку”, заснував транспортну компанію “Інтерсервіс” та інші дочірні підприємства. Ще дві “дочки” — інвесткомпанії “Промінвест Керамет” і “Керамет Інвест” стали активними учасниками ваучерної приватизації, що стартувала в 1995 році.
Те, що першими експортерами стали держкомпанії, пояснювалося просто: нещодавно єдиним замовником і контрагентом виробників був Держплан СРСР. Тому на перших етапах у керівників підприємств не було достатніх знань і досвіду. З часом, попрацювавши через державних трейдерів, вони стали створювати власні відділи зовнішньоекономічних зв'язків, засновували фірми та спільні підприємства для організації експортних поставок. Деякі вихідці з Союзу створювали іноземні торговельні компанії. Так, наприклад, починали торгувати українським металом майбутні співвласники “Запоріжсталі” Едуард Шифрін і Алекс Шнайдер.
Треба визнати, що перші продажі проводились за істотно заниженими цінами. Різниця між вартістю купівлі металопрокату на українському заводі і ціною продажу, наприклад, на європейському ринку, могла сягати $100 на тонні. Інколи причиною було незнання механізмів ринкового ціноутворення. Проте, здебільшого це пояснювалося бажанням окремих керівників отримати особистий профіт. В такому випадку першим покупцем, як правило, ставала близька до керівника компанія, що продавала товар реальним споживачам за ринковою ціною. Різниця в ціні осідала на рахунках, відкритих в офшорах, на ім'я “червоних директорів” або наближених до них “нових українців”. Це, до речі, вберегло наші підприємства, зокрема металургів, від антидемпінгових санкцій.
Поступово трансформувалася структура власності. До середини 1990-х, майно більшості промислових підприємств взяли в оренду колективи. Де цього не сталося, з'явилися приватні структури, які займалися зовнішнім управлінням. “Велика приватизація” була ще попереду.
Марія ВАСИЛЬЦОВА
|
Что скажете, Аноним?
[22:06 17 декабря]
[20:36 17 декабря]
[07:00 17 декабря]
19:30 17 декабря
19:20 17 декабря
19:10 17 декабря
19:00 17 декабря
18:50 17 декабря
18:40 17 декабря
18:30 17 декабря
18:00 17 декабря
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.