Терпіти не можна наступати

“Скільки ми ще так стоятимемо під прицілом снайперів, під мінометними обстрілами, не маючи можливості відповісти, а в ідеалі знести одним ударом усю цю нечисть із нашої землі?” — так питають загартовані в боях фронтовики, особливо після інформації про чергове приниження на кшталт демілітаризації Широкиного. Справді, чому ні? Авжеж, Мінськ, священна корова європейської дипломатії, важкі кайдани на наших руках і ногах.

То, може, нахрін ці домовленості? Зберемо сили й виб’ємо? Спокуса чимала, тільки треба зважити всі ризики. Ми позбавляємося гнійника на тілі країни, який коштує щодня людських життів: і військових, і мирних мешканців прифронтової зони, який усмоктує в себе гігантські зовсім не зайві в державі гроші, який травмує фізично й морально мужніх патріотів, а крім того, отруює і розбещує, скажімо так, нестійких (контрабанда, грабунки, бешкети), бо ж війна, а вона вивільнює не найкращі інстинкти в людині. Не забуваймо і про випробування для тих, які не можуть із різних причин переїхати з окупованих територій на “велику землю”, вони теж громадяни України, за них теж відповідає держава. Та хіба ж треба доводити, що мир після війни кращий за війну без миру?

Приблизно місяць тому президент назвав чисельність ЗСУ в зоні зіткнення: 64 тис. осіб. Плюс сили Нацгвардії, СБУ, прикордонників. Їм протистоїть близько 8,9 тис. російських військових — наскільки можна зрозуміти, як “солдатів удачі”, так і регулярної армії. Кількість місцевих членів банд не піддається обліку взагалі, до того ж їхня надійність, як то кажуть, залишає бажати… Маючи таку чисельну перевагу, можна ризикнути.

Якщо не враховувати, що ще приблизно 8,5 тис. російських вояків стоять на низькому старті по той бік кордону, тільки чекаючи команди переміститися до лінії зіткнення. Якщо швидким маршем, то на це піде 3—4 год. Далі: російський “військторг” просто-таки засипає зону окупації зброєю, зараз там налічується до 200 танків, близько 500 одиниць бронетехніки, 100 реактивних систем залпового вогню, 150 гаубиць (зрозуміло, що всі дані оціночні). А по той бік кордону зібрано ще понад 100 танків, 600 бронемашин, 130 гаубиць, 190 літаків, 40 вертольотів. І ще: вздовж українського периметру від Полісся до Криму зосереджено додатково 36 тис. солдатів та офіцерів із відповідною зброєю. Сподіватися, що вся ця армада заплутається у власних ногах, танки вибухатимуть зсередини, а літаки падатимуть (як це регулярно стається в них на навчаннях), приємно але малопродуктивно.

Це все цифри, доступні будь-якому диванному аналітику, але від того вони не стають менш переконливими. Проти нас друга за потужністю армія світу, самим героїзмом її не подолати. Європа за нас не воюватиме. Вона й за себе не хоче. І Вашингтонський обком не поспішає нас озброїти, ми для нього не були в пріоритетах перед Майданом, хай там що собі думають у Москві, й не є зараз.

А сучасна війна залишається війною ресурсів не менше, ніж війною технологій, уміння та індивідуального героїзму. У нашого противника ресурси в короткостроковому вимірі майже невичерпні. Ми можемо скільки завгодно розповідати анекдоти про гнилу “Рашку”, але слід усвідомлювати тверезо, що це дуже масивна махина, яка певний час може проіснувати на інерції стагнації, доки все остаточно посиплеться. Найбільш досвідчені експерти дають їй наразі два роки до справжнього економічного, а відтак і політичного краху.

Тим часом у разі повноцінної війни слід враховувати можливість застосування бомбардувальної авіації і тактичних ракет не лише проти позицій ЗСУ, а й по всій території України. Уявляєте бомбардування Запоріжжя із Дніпрогесом? А Києва? Чи вистачить у Путіна божевілля пустити в хід ядерну зброю, питання не до військових експертів, а до психіатрів. Але зовсім виключати цю можливість не варто.

Висновок? Є такі безвихідні ситуації, коли, наприклад, ти опиняєшся в зоні агресії не дуже врівноваженої, натренованої на людей вівчарки. Принизливо? Безглуздо? Але нікуди дітися, ти кажеш собі, що треба не робити різких рухів і чекати, доки тварина втомиться або хтось її віджене. Нам протистоїть скажений звір. Неприпустимо кидатися в наступ, втрачаючи найкращих синів України зі звичним для наступальних боїв коефіцієнтом 3:1 в найкращому разі, та ще й в умовах міських агломерацій.

До того ж слід пам’ятати, що після всіх економічних і зовнішньополітичних провалів нинішній московський режим може зберегтися виключно завдяки мобілізації шовіністичних настроїв усього населення. Інакше кажучи, велика війна вигідна Путіну. Отже, не вигідна нам.

Я одного не розумію: чому керівництво держави не скаже все це нам такими самими простими словами?

Юрій МАКАРОВ