Танго з граблями: регуляторна політика НБУ не гамує грошового голоду

Насправді ж як курсова, так і монетарна політика регулятора практично не змінювалася впродовж його існування, з часу здобуття Україною незалежності. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк завжди нав’язували урядам країн із перехідною економікою формулу успіху: протидію інфляції та курсовим коливанням монетарними методами. Практична її реалізація — жорсткий контроль над обсягами грошової маси, а по суті, грошовий голод. Уже понад 20 років ми вживаємо якихось заходів, щоб cтримати інфляцію й забезпечити стабільність курсу гривні, а стратегія і тактика розвитку економіки відсуваються на другий план. Винятком був хіба що період з 1999-го по 2004-й, однак він лише підтверджує правило. При цьому вже давно доведено, що ця формула не працює в перехідних економіках, понад те, заходи, з нею пов’язані, тільки поглиблюють і без того складну ситуацію. Розвиток перехідної економіки в умовах грошового голоду — це нонсенс. Водночас якщо вона не зростає, то в ній не генеруються й ті грошові потоки, які потрібні для подальшої динаміки. Ось і маємо таке собі замкнене коло.

Керівництво НБУ начебто бачить усі ці труднощі, розуміє причини слабкості економіки і навіть регулярно надсилає листи до уряду: мовляв, є такі-то загрози, треба вживати таких-то заходів. Але МВФ, головний фінансовий донор, який підсадив Україну на кредитну голку, заклопотаний зростанням інфляції в нашій країні. Кабмін нібито й відмовляється від кредитів, але насправді ж нинішня економічна політика мало відрізняється від тієї, що була раніше: адміністративне закручування гайок Нацбанком, перманентна емісія ОВДП, вигадування якихось нових інструментів, наприклад, держоблігацій, прив’язаних до валютного курсу, збирання детальної інформації про всіх банківських клієнтів... Усе це лише посилюватиме грошовий голод!

Без відповіді залишається головне для України питання: як у цій ситуації розвиватиметься національний виробник? Адже він якщо й має доступ до фінансових ресурсів, то до дуже дорогих — щонайменше 15—25% річних. Упродовж кризових років кредитні портфелі банків худнуть або майже не змінюються, а у виробників немає вільних коштів, себто вони не розвиваються, не приносять прибутків… У цей час розвинені економіки вдаються до інших заходів: облікові ставки знижено до мінімального рівня, окрім кредитів під символічні 3—5% річних компанії отримують ще й дотації з держбюджетів. Чи можуть вітчизняні виробники бодай якось зміцнити і без того слабкі позиції хоча би в Україні, не кажучи вже про зовнішні ринки? Відповідь однозначна: ні… За таких умов сальдо платіжного балансу нашої країни стабільно від’ємне — інакше й бути не може, курсові ризики зростають. Таким чином, означивши нібито добрі цілі (контроль над інфляцією і стабільність курсу), ми, по суті, вбиваємо свою економіку й створюємо всі передумови для чергової девальвації. Хоча саме реальне виробництво дає ресурси і є джерелом поліпшення зовнішньоторговельного сальдо, а відповідно утримання курсу гривні.

У 2007 році МВФ і Світовий банк поставили нам діагноз — перегрів економіки — і змусили проводити жорстку монетарну політику. Але це неправильно! Понад те, вбивчо! У нас був перегрів не економіки, а попиту, що є абсолютно іншим діагнозом, відповідно зовсім іншим мало б бути й лікування… Нині спостерігаємо інфляцію витрат, яка не має жодного стосунку до кількості коштів в обігу. По-перше, з 2008 року США друкують усе більше грошей, які спрямовуються на віртуальні ринки, насамперед фондові та фінансові. Це, своєю чергою, провокує зростання цін на нафту, газ і продовольство на світових ринках, а від цього страждають виробники, зокрема й вітчизняні. По-друге, збільшення вартості кредитних ресурсів в Україні — це наслідок неправильного виходу з кризи банківської системи, яка 2008 року припинила кредитувати, а почала вибивати борги, щоби показати акціонерам хороші результати. Але ж обидва ці чинники зовсім не пов’язані з надлишком грошей! А швидше навпаки — свідчать про їхній брак в Україні. Тому й далі лікуватися грошовим голодом — це абсурд! З кожним днем вітчизняні підприємства слабшають, а попит на імпортні товари зростає, торговельне сальдо погіршується.

Економічна політика нашої держави, м’яко кажучи, непослідовна. Так, НБУ лібералізує валютний ринок: наприклад, дозволяє банкам спокійно купувати і продавати у межах валютної позиції, запроваджує валютні свопи тощо, а потім сам же звинувачує фінустанови в махінаціях, починає боротьбу за утримання курсу гривні адміністративними заходами, зокрема через жорсткий контроль над обмінними операціями на готівковому ринку, лякає фізичних осіб. Якщо вже Нацбанк заявляє про боротьбу з тіньовим ринком, то непогано було б спершу розібратися, чому ж він виник і розрісся до неприпустимих масштабів? Більшість фізосіб до цього непричетні! Понад те, тіньовий ринок завжди додавав ту грошову масу, якої бракувало в межах легального. Зазіхання на тінь знову ж таки лише посилить грошовий голод! Тоді як саме обмеження грошової маси, до якої вдається нині НБУ, і є першопричиною справжніх проблем. Девальвація 2008-го не дала бажаних результатів, конкурентоспроможність вітчизняних виробників погіршилась, але це нікого нічого не навчило. Нинішня політика регулятора — припускання старих помилок, далі — сценарій 2008 року.

Сергій ЯРЕМЕНКО