Така різна війна

 Три роки тому ніхто в Україні не думав про повномасштабну війну, а найпопулярнішими словами були “коронавірус” та “локдаун”. Пандемія COVID-19 перевернула наше життя, але запам'ятали її по-різному.

Одні українці особисто зіткнулися з тяжким перебігом коронавірусної хвороби: вони знають, що таке гарячкові пошуки кисневого концентратора чи смерть близької людини у переповненій лікарні. Іншим пощастило відчути лише карантинні заходи. 

Для одних головним ворогом став збудник інфекції. Для інших — уряд із його обмеженнями. 

Для когось пандемія назавжди залишиться сімейною трагедією. А для когось — панікою, піднятою мало не на рівному місці. 

Пам'ять про події 2020-2021 років визначається насамперед нашим індивідуальним досвідом. І той самий індивідуальний досвід сформує пам'ять про нинішню війну.

Вже зараз очевидно, що події 2022-2023 років запам'ятаються нашим співгромадянам по-різному. Ступінь особистого знайомства з війною та залучення до війни варіюється дуже широко.

Для когось головне випробування останніх місяців — це участь у кровопролитних боях за Бахмут. А для когось — необхідність вибудовувати щоденні маршрути Києвом так, щоб не нарватися на вручення повістки.

Одні зайняті підготовкою українського контрнаступу, а інші — з'ясуванням, якою мовою співвітчизники мають спілкуватися зі своїми дітьми.

Хтось не залишав територію України після 24 лютого 2022-го, а хтось уже понад рік спостерігає за війною з європейської далечіні.

У повоєнний період це загрожує взаємним нерозумінням і взаємними претензіями. 

Тут і неприязнь фронтовиків до здорових цивільних чоловіків: “Поки ми воювали і втрачали побратимів, вони відсиджувалися в тилу”. 

І стигматизація травмованих ветеранів у обивательському середовищі: “Після фронту в них у всіх проблеми з психікою”. 

І засудження співгромадян, які перечекали війну за кордоном: “По нас запускали ракети та “Шахеди”, а вони спокійно жили в ЄС”. 

І зустрічна образа колишніх біженців: “Ми повернулися з облаштованої Європи, щоб відновлювати Україну, а на нас косо дивляться”.

Як уникнути потенційних конфліктів?

Багато хто бачить вихід у максимальній уніфікації українського військового досвіду — хоча б усередині країни.

Саме цю мету переслідує словесне жонглювання, яке стало таким популярним після 24.02.2022: “культурний фронт”, “інформаційний фронт”, “економічний фронт” тощо. Мовляв, кожен українець — це воїн, який бореться з ворогом на своїй власній ділянці. 

Подібна риторика красива, але нечесна. Насправді існує лише один фронт — той самий, який утримують ЗСУ. Решта — тил. І яку б користь країні не приносили жителі тилу, їхній досвід не можна порівняти з фронтовим.

За іронією долі, важка воєнна зима стала для багатьох із нас своєрідною психологічною віддушиною. Ворожі удари по критичній інфраструктурі та тимчасові блекаути частково згладили прірву між фронтом та тилом. 

Вони дозволили цивільному населенню отримати власну частку поневірянь та стійкості. Вони притупили почуття провини у тих, хто її відчував. Хоча побутові проблеми Києва чи Львова все одно було не порівняти з ситуацією у звільненому Херсоні, не кажучи вже про бліндажі та окопи на передовій.

Але тепер навіть це залишилося позаду. Сьогоднішній тиловий побут наближається до реалій 2014-2021 років. Мільйони обивателів дедалі більше віддаляються від війни. 

Звичайно, когось дратують натовпи народу в ресторанах та торгово-розважальних центрах. Але фактично це найнаочніший показник результативності ЗСУ.

Чим успішніше будь-яка армія справляється зі своїми завданнями, тим більшим стає розрив між тилом та фронтом. І навпаки: чим гірші справи, тим більше уніфікується національний військовий досвід. 

Тилові міста одне за одним стають прифронтовими; магазини та ресторани перетворюються на руїни; а Збройним силам потрібен практично кожен громадянин, здатний натискати на спусковий гачок.

Заклик “Всіх чоловіків на фронт!” часто зустрічається в українських соцмережах, і теоретично це можливо. Але в історії такий крок зазвичай передував військовій поразці. Задіяти в боях усіх, кого тільки можна, випадало країнам, які опинилися в безнадійній ситуації: на кшталт Конфедеративних Штатів Америки 1865-го або Третього Рейху 1945-го. 

Вважається, що найвищого рівня залученості населення до військових дій було досягнуто в Парагваї у 1864-1870 роках. Війна з Бразилією, Аргентиною та Уругваєм стала без перебільшення всенародною, і до її кінця загинуло до 90% усіх парагвайських чоловіків. Зрозуміло, парагвайці були розгромлені: якби війна складалася для них вдало, вона не прийняла би настільки всенародний характер.

Словом, можна мріяти про поголовне залучення наших співвітчизників у велику війну або про воєнні успіхи України, але ці дві мрії об'єктивно суперечать одна одній. 

Якщо вам хочеться, щоб кожен українець повною мірою відчув війну на собі, це передбачає важкі військові поразки. А якщо ви чекаєте на сприятливий розвиток подій, доведеться змиритися з тим, що знайомство українців з війною залишиться вельми нерівномірним. Поки що це базовий сценарій.

Переможний результат війни означає, що людям із дуже різним військовим досвідом необхідно буде знаходити спільну мову.

В принципі, це завдання, яке можна вирішити. Будь-яка війна передбачає безліч різних соціальних ролей. І якщо виключити найодіозніші з них — наприклад, ворожого агента чи чиновника-мародера, — то здебільшого ці ролі сумісні одна з одною. Проте кожна соціальна роль обмежена певними рамками, за які не варто виходити.

Якщо сьогодні ви не воюєте на фронті, а працюєте у тилу, це нормально. Але в такому разі у вас немає морального права лізти в компетенцію військових — вправлятися в диванній стратегії та тактиці, критикувати українське командування, займатися шапкозакидництвом та вимагати від ЗСУ швидких та вражаючих перемог. Все це є максимально недоречним.

Якщо у лютому 2022-го ви покинули столицю та перебралися до безпечного Львова, це теж нормально. Але ви не маєте права ставити саркастичні діагнози Харкову або Маріуполю, які першими прийняли на себе ворожий удар: “Ці чудові міста Російська Федерація руйнуватиме рівно доти, доки їхні мешканці розмовлятимуть великою і могутньою, правдивою та вільною російською мовою”.

Якщо під час повномасштабної війни ви не живете в Україні, а перебуваєте за кордоном як біженець, це знову ж таки нормально. Але тоді навряд чи варто оцінювати внутрішню українську ситуацію з позицій знавця, давати рекомендації щодо облаштування країни та висувати якісь претензії до її населення. 

Після 24.02.2022 жанр моралізаторства здалеку став надто токсичним.

Почуття такту — ось що гостро необхідно мільйонам українців уже зараз. Ось що буде потрібно від кожного з нас у післявоєнний період. Ось той місток, який потенційно здатен поєднати українські спогади про велику війну. Дозволивши їй залишитися хоч і різною, але все-таки спільною.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ