Спуститися на землю

Час сприйняти нове місце України в міжнародному розподілі праці, щоб найповніше реалізувати наявний потенціал.

Впродовж останнього десятиліття структура української економіки дуже змінилася. Успадковані з радянського минулого енергомісткі, відірвані від потреб внутрішнього ринку та неконкурентоспроможні на світовому металургія, більшість підприємств машинобудування та хімічної промисловості переживають занепад і скорочення виробництва й зайнятості. Натомість сільське господарство й пов’язані з ним галузі (насамперед харчова промисловість) вийшли на провідні позиції у виробничій сфері. Наголосимо, саме у виробничій, адже загалом по економіці відбувалося характерне й для більшості інших країн світу зростання невиробничої сфери (торгівля, різноманітні послуги тощо).

Якщо у 2007 році, перед світовою економічною кризою, частка сільського господарства у ВВП України становила лише 6,6%, а обробної промисловості — 19,9%, то у 2014-му — відповідно 10,3% та 11,4%. У 2007 році валова додана вартість в обробній промисловості дорівнювала $27,4 млрд, а в сільському господарстві — $9,3 млрд, то у 2014-му — відповідно $13,5 млрд і $15 млрд. А коли окремо розглянути результати другого півріччя 2014-го, які повніше відображають зміни в економіці внаслідок окупації частини Донбасу, то тенденція до зростання питомої ваги сільського господарства ще більш виражена: 15% проти 12,6% у відповідний період 2014 року, а переробної промисловості — 10,8% проти 10,5%. У 2014 році частка харчової промисловості в загальному випуску обробної перевищила 26%, внаслідок чого вона стала найбільшою галуззю, вперше обійшовши металургійну (трохи менше ніж 25,8%). Ця тенденція ще помітніша, якщо взяти дані за IV квартал 2014-го та перші чотири місяці 2015-го (відповідно 27,8% і 25,3%), коли Держстат уже не враховував тимчасово окупованих територій Донбасу.

Якщо припустити, що частка доданої вартості в продукції харчової промисловості має середній для переробної промисловості рівень, то сектор, який виробляє продовольчі товари (сільське господарство та харчова промисловість), уже зараз продукує в Україні принаймні в півтора раза більше валової доданої вартості, ніж решта галузей обробної промисловості разом узяті.

Аналогічна ситуація і з зайнятістю. У травні 2015 року в сільському господарстві було зайнято 432,1 тис. найманих працівників (крім мікропідприємств та ФОП; по них останні дані є лише за 2013-й — 92,3 тис., ще з Кримом та ОРДіЛО), харчовій промисловості ще 290,5 тис. Разом це 722,1 тис. Натомість у решті обробної промисловості (без харчової) — 1045,2 тис. (знову ж таки без зайнятих у мікропідприємствах та ФОП, де 2013‑го працювало 195,5 тис. включно з харчовою промисловістю). Зокрема, у металургійній промисловості 237,7 тис., у машинобудуванні 348,6 тис. Але в сільському господарстві налічується ще близько 40 тис. фермерських господарств і понад 320 тис. особистих селянських господарств (ОСГ), які використовують сільськогосподарську техніку. Не кажучи вже про решту 3,8 млн ОСГ, які у більшості своїй ведуть напівнатуральне господарство.

Впродовж останнього десятиліття саме сільське господарство (здебільшого товарний сектор) і меншою мірою харчова промисловість демонстрували найуспішнішу динаміку як за обсягами виробництва, так і за продуктивністю праці зайнятих. Наприклад, із 2003 по 2014 рік сільськогосподарське виробництво збільшилося на 75,6%, зокрема на сільськогосподарських підприємствах — на 181,4%. Це сталося завдяки насамперед вибуховому зростанню продуктивності праці в товарному сільськогосподарському виробництві — у 5,3 раза з 2003-го по 2013-й. Для порівняння: за аналогічний період обсяг виробництва в переробній промисловості зменшився на 1,8%. Причому в харчовій промисловості спостерігався значний, хоч і скромніший, аніж у сільському господарстві, приріст виробництва (на 45,1%), а в металургії, навпаки, спад (на 19,7%).

Відповідні зміни в структурі української економіки не лише впливали на місце нашої країни у світовому розподілі праці, а й визначалися актуальним попитом там на різні види продукції, які могла запропонувати українська економіка відповідно до своїх природних конкурентних переваг. Якщо у 2008 році експорт продовольчих товарів з України становив $10,82 млрд із $66,95 млрд усього (або 16,2%), то у 2014‑му сягнув $16,67 млрд із $53,9 млрд (або 30,9%). Натомість експорт продукції колись основної української експортної галузі — чорної металургії — за той самий час втратив близько $11 млрд (із $26,5 млрд, або 39,6%, у 2008-му до $14,6 млрд, або 27,1%, у 2014‑му), машинобудування — понад $3,4 млрд (із $10,9 млрд, або 16,3%, до $7,36 млрд, або 13,7%).

У 2015 році, коли повною мірою позначилася втрата контролю над ОРДіЛО, ця динаміка ще помітніша. Так, експорт продовольчих товарів з України у І кварталі 2015-го становив $3,44 млрд із $9,424 млрд усього (або 36,5%), тоді як у І кварталі 2008-го — лише $1,795 млрд із $13,79 млрд (або 13%). Натомість експорт продукції чорної металургії за цей час зменшився з $5,62 млрд (40,8% усього) до $2,46 млрд (26,1%), машинобудування — із $2,4 (17,4%) до $1,03 млрд (10,6%). У результаті експорт продовольчої продукції з України в I кварталі 2015-го перевищив сукупний експорт продукції чорної металургії та машино- будування, тоді як у І кварталі 2008-го був меншим за нього в 4,5 раза.

Причому перспективи в українських металургії та машинобудуванні у його нинішньому вигляді також не надто оптимістичні, що дає підстави очікувати подальшого зменшення їх частки на користь виробництва продовольства у структурі як української економіки, так і експорту. Адже, попри різке скорочення виробництва, металургія та машинобудування залишаються відірваними від потреб внутрішнього ринку та залежними від експорту на 60—90%. Наприклад, у січні — квітні 2015 року на експорт все ще було спрямовано 69% усієї виробленої українською металургією продукції, зокрема 70% сталі, чавуну та феросплавів, 67,4% труб. У машинобудуванні — 90,2% вузлів, деталей і приладдя для автотранспортних засобів, 68,5% локомотивів і вагонів, 73,1% машин загального призначення. Причому їх конкурентоспроможність на зовнішніх ринках стрімко падає з об’єктивних причин.

Лише впродовж останніх 15років виробництво сталі у світі подвоїлося (з 0,85 млрд т у 2000‑му до 1,67 млрд т у 2014‑му). При цьому в Китаї воно зросло майже на 700 млн т (із 128,5 до 822,7 млн т), в Індії — на 60 млн т (із 26,9 млн т), Південній Кореї — на 28 млн т (із 43,1 млн т), Туреччині — на 20 млн т (із 14,3 млн т), у низці країн Близького та Середнього Сходу — у 2,5—3, а то й у десятки разів. Це сталося за рахунок створених там саме в ці останні 15 років сучасних металургійних потужностей, орієнтованих зазвичай на місткий внутрішній ринок (більшість названих країн) або/та на споживання дешевої енергії (як у країнах Близького Сходу). У країнах “старої металургії”, де потужності були створені 50—100 і більше років тому, а потім у кращому разі лише проходили більш чи менш глибоку модернізацію, навпаки, тривало скорочення або стагнація виробництва (країни ЄС, США, Україна).

З огляду на це Україна не має достатніх конкурентних переваг, щоб тривалий час зберігати орієнтовану на 70% на експорт металургію. Ані над країнами “нової металургії”, де сучасні підприємства мають значно вищу ефективність і ще довго не потребуватимуть серйозної модернізації, а ще й працюють передусім на місткий внутрішній ринок, а на світовий збувають незначні (5—20%) лишки продукції. Ані перед багатими країнами “старої металургії”, які мають можливість більше вкладати в модернізацію та захищати свій внутрішній ринок, на який переважно й працюють їхні металургійні підприємства. Для внутрішнього ж ринку (за незначного експорту надлишкових обсягів, що залишатимуться після задоволення місцевих потреб) потрібне ще принаймні двократне скорочення виробництва в українській металургії порівняно з нинішніми рівнями. А українське машинобудування може дістати друге дихання лише після повномасштабного перезавантаження із закриттям більшої частини неконкурентоспроможних за межами ринку Євразійського економічного союзу виробництв та створення нових, які орієнтувалися б на задоволення чималого внутрішнього попиту, а також ринків інших країн світу.

На цьому тлі, окрім потенційно перспективних новітніх галузей на кшталт ІТ, саме агропромисловий комплекс, найімовірніше, визначатиме розвиток української економіки та її місце у світовому розподілі праці у найближчі десятиліття. І це вимагає суттєвих змін у свідомості українського суспільства.

Стереотипи та реальність

Під впливом тривалої радянської пропаганди, заснованої на реаліях ХІХ та першої половини ХХ століття, у свідомості українців закарбувався стереотип, ніби агропромислові країни приречені на бідність та відсталість. А сільськогосподарські товари експортують “сировинні придатки” з країн третього світу, а переробляють і споживають розвинені та багаті. Тим часом, реальність ХХІ століття бачиться протилежною. Частка АПК й особливо рослинництва в економіці та зайнятості тих чи інших країн залежить не так від їхнього “багатства” чи розвиненості, як передусім від потенціалу виробництва цієї продукції. Адже промислову продукцію (від одягу до металу й електроніки) можна виготовляти на експорт будь-де: від Кореї і Туреччини, Саудівської Аравії та ОАЕ до Філіппін, В’єтнаму чи Бангладеш. Тоді як сільськогосподарську продукцію лише там, де для цього достатньо придатних земель і сприятливий клімат.

За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (FAO) за 2011 рік (найновіші порівняльні дані на сайті організації), у першій двадцятці провідних експортерів пшениці лише одна бідна країна — Пакистан із символічним обсягом вивезення 2,1 млн т. Решта (за винятком України) мали ВВП за ПКС на особу населення принаймні не менший від показників найбідніших членів ЄС. Аналогічна ситуація й серед експортерів кукурудзи. Перша десятка експортерів соняшникової олії знову ж таки далека від поняття бідної чи відсталої країни: Україна, Аргентина, Франція, Нідерланди, Росія, Угорщина, Туреччина, Румунія, Бельгія. Серед експортерів ріпаку Україна перебувала в компанії Канади (7,9 млн т), Франції (1,7 млн т), Австралії (1,55 млн т) та Великої Британії (0,66 млн т). Останнім часом Україна стрімко нарощує експорт м’яса птиці (175 тис. т у 2014 році), однак серед експортерів цієї продукції немає жодної біднішої за нашу країни, а в першій десятці перебувають США, Нідерланди, Франція, Бельгія, Німеччина, Туреччина, Польща, Аргентина.

Тепер погляньмо на структуру продовольчого експорту світових лідерів. У США це були соєві боби ($17,6 млрд), кукурудза ($14 млрд), пшениця ($11,1 млрд), бавовна ($8,4 млрд), свинина ($4,7 млрд), м’ясо птиці ($4 млрд), великої рогатої худоби ($4 млрд), соєвий шрот ($2,7 млрд). У Канаді — ріпак і ріпакова олія ($8 млрд), пшениця ($5,7 млрд), свинина ($2,3 млрд) та соя ($1,4 млрд). Дещо відрізняється структура продовольчого експорту великих європейських експортерів. Наприклад, у Франції на першому місці вино ($9,9 млрд), на третьому інші алкогольні напої ($4,5 млрд), а на четвертому сир ($3,4 млрд). Проте й тут до першої п’ятірки експортних продовольчих товарів входять сировинні пшениця (20,3 млн т, або $6,7 млрд) та кукурудза (6,2 млн т, або $2,5 млрд). Більш ніж на $1 млрд Франція, окрім того, експортувала ріпаку й олії з нього ($2 млрд), ячменю (5 млн т, або $1,4 млрд), м’яса птиці (0,43 млн т, або $1,1 млрд). Понад те, коли подивитися на чистий експорт (без складника імпорту) за окремими галузями, то виявиться, що в багатьох розвинених західних країн саме сільське господарство та продукція харчової промисловості перебувають у плюсах, тоді як за більшістю промислових товарів вони є чистими імпортерами.

Потенціал українського АПК

У країнах, що мають зіставний з Україною аграрний потенціал, сільське господарство забезпечує в рази більші обсяги ВВП. Наприклад, у Франції на нього припадає $55 млрд, Аргентині — $45 млрд, Канаді та Австралії — близько $35 млрд. В Україні, нагадаємо, поки що менш ніж $17 млрд. Найбідніша у списку Аргентина, але ВВП за ПКС на особу в цій країні з експортоорієнтованим АПК (частка продовольства в експорті перевищує 50%) 2014 року становив $22,6 тис., що зіставно з показниками Польщі ($23,7 тис.) чи Угорщини ($22,9 тис.) і є рівнем, про який Україні в найближчі 10 років залишається тільки мріяти.

Україна, попри географічне положення в Європі, за своїм аграрним потенціалом на одного жителя має значно більше спільного саме з Аргентиною, Канадою чи Австралією, аніж із країнами Старого світу. Наразі в українських сільгосппідприємствах та фермерських господарствах працює приблизно стільки ж осіб, як у високомеханізованому сільському господарстві Великої Британії (535 тис.), при тому, що наша країна має значно ширші площі аграрних земель: у 2,5 раза більше агроугідь та в 5,5 — орних земель. Інше порівняння: в України майже стільки орних земель, як у Франції та Німеччині разом узятих, але в 3,6 раза менше жителів і принаймні у 4,5 — осіб, зайнятих у сільськогосподарському виробництві (якщо не рахувати підсобні господарства селян).

Крім того, якщо частка власне сільського господарства у ВВП та зайнятості більшості розвинених країн справді зазвичай становить 2—5%, то в агропромисловому комплексі (АПК) — 20—25% і більше. В останньому традиційно вирізняють три основні складові. Перша — власне сільське господарство. Друга — заготівля, зберігання, транспортування, переробка й реалізація сільськогосподарської сировини та виготовлених із неї харчових продуктів. Третя включає ті галузі промисловості, які випускають засоби виробництва для сільського господарства й харчової промисловості (агротехніка, обладнання для тваринництва, харчової промисловості, мінеральні добрива, комбікорми та продукція мікробіологічної промисловості, сільськогосподарське виробниче будівництво).

Наразі в Україні реалізується, у чомусь гірше, у чомусь краще, потенціал насамперед першої складової АПК. Спочатку на світовому ринку заявило про себе вітчизняне рослинництво. Вирощування й постачання на зовнішні ринки зерна, олійних культур та продуктів їх переробки вивели країну на чільні місця за низкою товарних позицій. У 2014 році урожай зернових становив рекордні 63,9 млн т проти 41,8 млн т у 2004-му. А експорт у 2014/15 маркетинговому році (триває від липня до червня) — 34,8 млн т проти 11,4 млн т у 2004/05. Насправді зростання було ще більшим, адже дані за 2004/05 рік ураховують Крим і ОРДіЛО, а за 2014/15 — ні.

Українські виробники постійно адаптувалися до змін попиту та цін на різну продукцію на світовому ринку. Так впродовж останнього десятиріччя майже увесь приріст як виробництва, так і експорту зерна було забезпечено за рахунок кукурудзи, яка вийшла на перше місце, посунувши традиційну для України пшеницю (збір у 2014 році 28,5 проти 24,1 млн тон, тоді як в 2004 році було 8,8 проти 17,5 млн тон відповідно). Останнім же часом кукурудза, дохідність якої знизилася, почала поступатися місцем на полях сої (3,9 млн тон у 2014 році). Лише від експорту цієї культури найближчого року українські виробники мають отримати принаймні 20-25 млрд грн.

І потенціал українського рослинництва усе ще значний порівняно з рештою провідних світових гравців. Посівні площі під зерновими культурами в Україні (14,9 млн га), що зіставні з канадськими чи австралійськими, більш як у 1,5 раза перевищують аргентинські та французькі. Хоча, крім Австралії (де в півтора з лишком раза менше жителів), названі країни мають зіставне (Канада, Аргентина) або й суттєво численніше з Україною населення (Франція — в 1,6 раза). При цьому за фактичною і особливо потенційною врожайністю, зумовленою об’єктивними факторами (клімат, родючість ґрунтів), Україна значно перевершує їх усіх, за винятком хіба що Франції.

Крім того, зростання врожайності основних культур в Україні повторює світові тенденції лише із 10-, а то і 15-річним лагом. Це дає підстави розраховувати на дальше значне зростання виробництва, а в умовах зменшення населення — на ще більший експорт основних сільськогосподарських культур. Наприклад, якщо за виробництва 63,9 млн т зерна експортний потенціал становить 34—35 млн т, то за нарощення виробництва у 1,5 раза, до 96— 97 млн т, він зростає вдвічі — до 66—68 млн т. Що, до речі, дасть підстави боротися за цим показником за перше місце у світі зі США.

Інше порівняння: доходи України лише від експорту зерна на одного мешканця уже незабаром можуть перевищити доходи від експорту газу в розрахунку на одного жителя РФ. Зокрема експорт зерна у 2014/2015 маркетинговому році наблизився до 0,9 тонн на одного жителя (без окупованих територій Криму та Донбасу). Тоді як експорт блакитного палива з Росії останнім часом не досягає і 1,2 тис м3 на жителя в рік. Тобто для того щоб доходи українців від експорту зерна стали співставними із доходами росіян від експорту газу досить двох цілком досяжних у недалекій перспективі умов: збільшення експорту зерна з України на 40-50% (це 14-18 млн тонн на рік) та наближення до паритету цін на 1 тис м3 газу і тонни зерна (сьогодні вона приблизно у 1,4-1,5 рази дешевша).

Однак, попри поширені стереотипи, останнє десятиліття супроводжувалося стрімким зростанням не лише збору зернових чи олійних культур, а й виробництва тваринницької продукції. Зокрема, впродовж 2004—2014 років виробництво м’яса зросло у 1,5 раза (від 1,6 до 2,4 млн т), яєць — більш як у 1,6 раза (від 11,96 до 19,59 млрд шт.), а насправді й ще дужче, адже у 2004 році знову-таки враховувалися Крим та нинішні ОРДіЛО. Відбувалося це насамперед завдяки товарним підприємствам.

Особливо помітно зростає виробництво та експорт м’яса птиці: виробники не лише витіснили імпорт, а й перетворюють цю галузь української економіки на ще одну орієнтовану на зовнішні ринки (уже зараз вивозиться майже третина всієї виробленої в країні курятини). Дедалі більш експортоорієнтованим стає і виробництво яєць. Нещодавно найбільший їх український виробник, агрохолдинг “Авангард” повідомив про намір збільшити протягом трьох-п’яти років частку експорту в структурі реалізації до 50—60% проти 20—25%, які були донедавна. Значні перспективи має Україна й у виробництві та експорті молочної продукції. Якщо після втрати російського ринку експорт сирів усе ще переживає кризу, то постачання за кордон масла, згущеного й незгущеного молока та вершків знову зростає, але вже завдяки новим ринкам Середземномор’я та Близького Сходу. Наприклад, основними імпортерами українського масла стали Єгипет, Марокко та Азербайджан.

У виробництві тваринницької продукції частка напівнатуральних підсобних господарств населення все ще значна, і це стримує розвиток українського АПК. Вони забезпечують виживання більшої частини сільського населення й виробництво чималих обсягів сільськогосподарської продукції, але значно поступаються за ефективністю і продуктивністю товарному сектору. І, що ще важливіше, контролювати якість та безпечність вироблених із їхньої сировини продуктів складно, а відтак утруднюється їх доступ на ринки країн із високими стандартами безпеки харчів. Проте останнім часом спостерігається доволі динамічний процес витіснення підсобних господарств із переробки, що наближає збільшення поставок українських готових харчопродуктів на зовнішні ринки. Наприклад, попри те що ОСГ досі утримують 76,8% корів і мають 72,9% надоїв, у I кварталі 2015 року на них припало лише 27,8% молока, яке надходить до переробних підприємств. І лише за останній рік (від І кварталу 2014-го) його закупівлі в ОСГ зменшилися на 15,6%, тоді як у товарних виробників, навпаки, суттєво зросли.

Від першої складової АПК (сільського господарства) з її успішною динамікою розвитку помітно відстають друга й особливо третя. Через дефіцит потужностей для якісного зберігання, переробки та транспортування українське сільське господарство щороку зазнає значних збитків, стримується його зростання, доводиться імпортувати в міжсезоння значну частину фруктів, ягід та овочів замість експортувати їх. І зовсім критична ситуація із третьою складовою: вітчизняний АПК дуже залежний від імпорту більшості потрібної йому сільськогосподарської техніки, обладнання для тваринництва й харчової промисловості, комплектуючих до них, а також насіння, засобів захисту рослин, значної частини добрив тощо.

Це, з одного боку, свідчить про проблеми галузі, а з другого про значний потенціал збільшення виробництва й зайнятості за рахунок імпортозаміщення в разі створення у відповідних секторах сучасних високоефективних робочих місць. А питома вага сільського господарства й пов’язаних із ним галузей у ВВП та зайнятості, навіть за його високої механізації та ефективності, може бути в кілька разів більшою, ніж у європейських країнах. Необхідним складником успіху при цьому є орієнтація від початку на бездотаційну конкурентоспроможність українських виробників на світовому ринку. Для цього в Україні є всі передумови. Інакше АПК ризикує виявитися вже не одним із локомотивів економіки, а тягарем для бюджету й інших галузей, який важчатиме в процесі зростання виробництва й зайнятості.

Олександр КРАМАР