Сьома колона

Нещодавно Віталій Портніков зарахував до шостої колони тих журналістів та експертів, які своєю критикою дій влади підривають довіру до України на Заході та погіршують імідж країни. Цю статтю підтримало багато активних громадян.

А декілька місяців тому Горький Лук написав текст, присвячений надмірному, на думку багатьох читачів, націоналізму Сашка Лірника. Стаття була про білих ведмедів, точніше, про те, чому не можна їсти їхню печінку. Герої-полярники її з'їдали і негайно вмирали. Вони не знали, що у бідному на вітаміни середовищі печінка білого ведмедя містить надзвичайну концентрацію вітамінів. У нашому бідному на націоналістичний вітамін середовищі, казав Горький Лук, є такі люди, які, мов та печінка, концентрують цей вітамін. І тим вони необхідні, рятуючи весь суспільний організм, хоч самі можуть здатися багатьом несимпатичними, а їхні тексти — несмачними.

На щастя, наше суспільство має таку печінку на кожен суспільний вітамін, на кожну хворобу. Є багато людей, яким не подобаються своїми крайніми й безкомпромісними поглядами на різні проблеми Юрій Касьянов, Сашко Лірник, Сергій Лещенко, Юрій Бутусов, Віталій Шабунін, Мирослав Гай, Катерина Золотарьова, Олег Пономар, Олена Монова, Юрій Романенко, Віктор Трегубов, Ірина Коротич, Карл Волох, ... та й сам Горький Лук.

Зізнаюся, і мені не завжди комфортно читати те, що дехто з цього переліку пише. Але я визнаю суспільну важливість їхніх позицій. Їхній особистий біль, обізнаність у темі та широка ерудиція дають право на висловлення. Це накопичений вітамін у понаднормовій дозі. Іноді треба приймати риб'ячий жир, аби вилікуватися, хоча він несмачний. Адже якщо їсти лише смачні цукерки, передчасна смерть гарантована.

В історії Сполучених Штатів Америки був період боротьби з так званими “баронами-розбійниками” — монополістами, що фактично претендували на контроль над державою (ми би назвали їх звичним словом “олігархи”). Перемога над ними у 1890-1910-х роках стала можливою завдяки об'єднанню широких суспільних сил. А мобілізацію суспільства забезпечили журналісти (так звані muckrakers), які писали жорсткі, неприємні викривальні статті. Ці статті сильно не подобалися багатьом читачам. Авторів звинувачували у спробі підриву американської промислової могутності. (І це було правдою! Але боротьба з монополіями дозволила США створити більш інклюзивну економіку, яка врешті стала найсильнішою у світі.)

Сьогодні мало хто пам'ятає найвідоміших журналістів-макрейкерів: Іду Тарбелл, Луїса Брендайса, Девіда Грехема Філіпса, Лінкольна Стеффенса, Рея Станнарда Бейкера тощо. Натомість всі знають їхніх основних супротивників, “баронів”-монополістів Джона Д. Рокфеллера, Дж.П. Морґана, Ендрю Карнеґі, Корнеліуса Вандербільта та інших. Я певен, що капітани промисловості заслуговують на тривалу пам'ять. Але головне, що вони програли супротив суспільства, мобілізованого журналістами, статті яких були неприємні, різкі, тенденційні, підривні, незбалансовані, нечемні, занадто жорсткі, заангажовані, неполіткоректні, виходили за рамки норм журналістської професії тощо.

Здорове суспільство має багато печінок, де чиститься кров і накопичуються вітаміни. Без цього не вижити. Життя не складається лише із солодкого. Солоне, кисле і навіть гірке є важливими компонентами суспільного раціону. Діти завжди скаржаться на риб'ячий жир, гіркий лук та кислий лимон, натомість просять цукерку. Але то діти. А нам пора дорослішати.

А що таке сьома колона, винесена у заголовок? Немає її, так само як і шостої. Давайте спочатку з першими п'ятьма розберемося. У нас достатньо ворогів, щоб не вигадувати нових.

Валерій ПЕКАР