ЄС: шви розходяться

Після терористичних актів у Парижі 13 листопада 2015 року французький президент Франсуа Олланд попросив інші країни ЄС про військову допомогу. Це його звернення базувалося на статті 42.7 Лісабонської угоди. Вона закликає до солідарності держав-членів у випадку збройного нападу на одну з країн ЄС. Уперше в історії Євросоюзу один із президентів озвучив таке прохання, і, що справді визначально для поняття європейської єдності, промовляв він саме до членів цієї спільноти, а не просив про застосування п’ятої статті Північноатлантичного договору, учасником якого є Франція (адже власне цього могли від неї очікувати після таких подій). Утім, цей політичний хід бачився швидше парадоксом на тлі того, як упродовж останнього року розриваються ЄС і континент загалом.

“Нова” Європа хоче жити по-новому

“Ми збираємося дотримуватися політики, що забезпечує максимальний зиск для польських громадян, економіки та нашої вітчизни, цінуючи при тому наше членство в ЄС” — так польська пре­м’єрка Беата Шидло пояснила журналістам раптове зникнення синього прапора Євросоюзу, який доти разом із державним прикрашав урядові прес-конференції. Після перемоги на останніх парламентських виборах у Польщі євроскептичної партії “Право і справедливість” такий крок сприймавсь як символічний цвях у європейську домовину: одна з найстрімкіших у розвитку європейських економік від інтеграційного процесу перейшла до самоізоляції. Перемога ПіС на останніх виборах, окрім того, відродила активність у групі країн, які називають себе Вишеградською четвіркою (Чехія, Словаччина, Угорщина та Польща). Під час війни в Іраку в 2003 році американські політологи ще назвали ці країни “новою” Європою. На відміну від більшості старих членів ЄС країни колишнього соцтабору підтримували ту військову кампанію. Тепер вони виділяються діаметрально протилежним ставленням до застосування сили на Близькому Сході проти “ІДІЛ”, а тим більше проти нової політики ЄС стосовно прийому мігрантів, яку намагається проштовх­нути Німеччина на чолі зі Анґелою Меркель.

Попередні виклики для Євросоюзу у вигляді російської загрози та війни РФ проти України помітно роз’єднали країни Вишеградської четвірки. Варшава мала чітку й сувору позицію щодо Москви, але при цьому разом із Берліном намагалася згладити непорозуміння між членами ЄС та продукувати спільні рішення, що подекуди могли бути слабкішими за ті, яких прагнули польські політики. Після перемоги євроскептичної ПіС польський уряд утратив інтерес до Євросоюзу, проте відродив до регіональної співпраці в межах Вишеградської четвірки. Усі чотири країни єдині у своєму протистоянні пропонованим ФРН способам вирішення міграційної кризи: ніяких квот для розподілу біженців і пильний нагляд за кордонами ЄС. Їхня одностайність у цих двох питаннях позначає на сьогодні одну з найчіткіших ліній розколу в ЄС — між “старою” та “новою” Європою. До тієї ж таки групи можна зарахувати й пострадянські країни Балтії, одначе факт, що вони є менш потужними економічно й не мають євроскептиків у керівних коаліціях, робить їх більш проєвропейськими (хоча Вільнюс, Рига й Таллінн теж проти постійних квот на прийняття біженців). Тому першу лінію розколу можна окреслити десь між Балтійським морем та озером Балатон.

Туманна єдність

Велика Британія, попри те що є членом ЄС від 1973 року, завжди виділялася особливим статусом. Не останньою чергою так було й через позиції Лондонського Сіті. Однак Туманний Альбіон забажав іще більше. Так, уже майже три роки британський прем’єр Девід Кемерон обговорює можливості посилити “особливий статус” своєї країни. Якщо цього не відбудеться, то британці готові покинути ЄС і референдум із цього питання може відбутися вже навіть у червні 2016 року, хоч і планувався на 2017-й. Окрім того, що Лондону кортить мати більше можливостей, аби ветувати рішення єврозони, які суперечитимуть Сіті, він прагне ще й обмежити кількість трудових мігрантів, які прибувають до Британії з менш вибагливої Східної Європи, а це порушує засадничі для ЄС чотири свободи (вільне пересування капіталу, товарів, послуг та робочої сили). Поки що членам Європейського Союзу не дуже хочеться йти на поступки королівству, втім, вихід Великої Британії з ЄС може потягти за собою інші приклади. Тож іще одна лінія розколу цілком може проходити Ла-Маншем.

Фіка vs сієста

Європейські країни Півночі та Півдня різняться не лише кліматом, менталітетом чи стилем життя. Спершу економічна криза, а тепер міграційна найсильніше вдарили саме по південцях — греках та італійцях. Іспанія досі оклигує після економічних негараздів, утім, ані вона, ані її сусідка Португалія не бажає брати на себе проблеми Греції. Тим часом економіки Півночі, як-от Швеція, взагалі не належать до єврозони й за статистичними показниками перебувають серед найзаможніших. Хоча країни Півночі та Півдня останніми роками багато в чому відрізняються й одна від одної.

Південь Європи прийнято вважати євроскептичним та русофільським. Так склалося історично й політично. Криза єврозони, яка найбільше вдарила саме по цих країнах, призвела до зростання там євроскептичних політичних сил, які вже навіть устигли поурядувати в Греції та зайняти чимало крісел в іспанському й італійському парламентах. Донедавна, скажімо, Італію вважали однією з найменш проблематичних країн у межах європейського Півдня (попри те що Ренці був серед найбільших прихильників зняття санкцій із Росії). А міграційна криза створила нові точки опору між Римом та Брюсселем. Так, Італія блокує кошти, які ЄС зібрався передати Туреччині, щоб допомогти в запобіганні незаконному перевезенню мігрантів зі Сходу в Європу. І крім цих проблем у спілкуванні двох європейських столиць є ще й інші. Що ближче буде до виборів, то помітнішими вони ставатимуть.

Нордичні країни, попри те що видаються найбільш близькими, теж мають різне бачення у ставленні до європейської єдності й солідарності. Данія є найглибше інтегрованою в ЄС через тісні економічні зв’язки (у сільському господарстві, наприклад) і тривале перебування у спільноті (країна вступила до неї разом із Великою Британією та Ірландією в 1973-му). Швеція та Фінляндія — навпаки, а Норвегія та Ісландія взагалі перебувають поза ЄС.

Проте, коли ми говоримо про Південний та Північний регіони, то лінії розколу там швидше умовні, ніж чіткі, як і у випадках із “новою” та “острівною” Європою. Це різні регіони з дещо відмінним баченням політичних процесів у ЄС, проте на рішучий опір, який зараз чинять члени Вишеградської четвірки чи Велика Британія, вони поки що не спроможні.

В одній зі своїх повоєнних промов Вінстон Черчилль казав, що задля мирного та безпечного співіснування потрібно створити “Сполучені Штати Європи”. Та останні виклики, які випали на долю європейських країн, наразі показують, що рух до такого формату або ж навіть існування в нинішньому є малоймовірним. ЄС замість дієвого організму — гаранта безпеки та економічного розвитку регіону, яким він, на думку батьків-засновників, мав би стати, перетворюється на стару лісову хатинку з десятком модерних надбудов.

Анґела Меркель як добра господиня намагається вчасно латати дірки, утім, постійне латання заважає зробити сучасний ремонт. Лінії розламу, які дедалі чіткіше нині проступають, — це наслідки не лише останніх політичних викликів (економічної та міграційної криз), а й того, що європейський проект утратив первісні цілі (просування демократії, економічна взаємозалежність, спільні інтереси). Що й казати, навіть у ключових державах ЄС — Франції та Німеччині євроскептики дістають щоразу більше підтримки. Та подеколи серйозні виклики виявляються причиною нестандартних рішень. Кажуть, навіть китайський ієрогліф “криза” складається із двох, що означають “небезпека” й “можливість”.

Ольга ВОРОЖБИТ