Що сказав би Шкляр, або чому бійка в матчі “Шахтар” — “Динамо” — це кінець

Україна була єдиною тривалий час у 90-х попри те, що в 1991 році вже існували конфлікти між Сходом та Заходом у поглядах на здобуття Незалежності. 

Особливо сильно роз'єднувати нас почали в 2004 році. Коли донецькі клани з однієї сторони і “брехливі”, як виявилося, політики з іншої почали свою інформаційну гру з людьми. Одна сторона через власні підпорядковані їй ЗМІ в інформаційному просторі говорила про бритоголових бандитів з Донбасу, асоціюючи все населення регіону з рекетирами Януковичем, Ахметовим та Ко. Інша ж сторона розповідала про “фашистів” і “бандерівців”, атаки на російську мову. 

Вони грали у свої ігри довгі роки. Риторика обох сторін не припинялася і після Майдану-2004 року. На Сході людей налаштували проти Західної частини України і це все вилилося у “ДНР” та “ЛНР” за підтримки місцевих еліт і російської сторони. Проукраїнські сили Донбасу програли. Але і в проукраїнських сил був свій погляд на Майдан-2, який вони не підтримували. Єдності і тут не було. Тим не менше, вони за Україну і у переважній більшості поїхали з Донбасу. 

До чого ж тут футбол? Футболісти — теж люди, у своїй більшості не дуже вдумливі. Вони читають ЗМІ, роблять власні висновки, а коли вседозволеність прищеплюється зверху — від керівництв клубів, починається ось те, що було на полі 1-го травня. 

За часів Януковича вседозволеність для “Шахтаря” була нормою. Сьогодні змінилася влада — більшого собі дозволяє “Динамо”. Конфлікт з “донецькими” знаходить своє продовження у футболі. Соціальні вибухи трапляються в різних частинах суспільного життя, але коли вони переносяться на гру мільйонів, яка є дзеркалом — це вже початок кінця. Згадайте бійню під час матчу “Динамо” Загреб — Црвена Звезда. Після цього розпочалася війна. Що буде далі в Україні?

Ми сміливо можемо казати лише про те, що є зараз. Так чи інакше більшість людей починає розуміти, що Донбас вже навряд чи буде таким, яким був колись. Доводиться чути думки, що він не потрібен Україні. Донецький “Шахтар” не приймають майже у кожному місті держави, попри роботу ЗМІ Ахметова і їхні слова про всеукраїнську підтримку. 

І навіть президент України Петро Порошенко у звичайній фразі про вибори на Донбасі сказав одну, непомітну на перший погляд річ: “Якщо хто-небудь, хто не забруднив руки кров'ю, у кого Україна в серці, прийме рішення брати участь в цих виборах і буде обраний народом Донбасу, я, як президент України, буду мати з ним справу”. 

Президент каже про народ Донбасу, як про окрему сформовану ідентичність. Я часто читаю думки багатьох розумних людей, які з розумінням і відповідальністю кажуть, що Донбас не потрібно повертати під контроль України. Спочатку я дивувався цим думкам, а зараз лише процитую слова відомого письменника Василя Шкляра, які, здається, найбільше відображають ставлення людей до ситуації в країні, а не політиків: 

“Я не є великим прихильником України від Сяну до Дону. Вважаю, що Україні потрібна та територія, де є український дух. У 21 столітті територію країни не варто вимірювати квадратними кілометрами. Навіщо мені російськомовний, до кісток просякнутий, кацапський Крим, де я завше відчував себе, як на чужині? Навіщо мені Донбас, який підтримує Путіна? Мені кажуть, що там теж є кращі люди. Але ж кращі є й в Америці, і в Фінляндії. Я не хочу жити з такими людьми, які підтримують Путіна. Кращі українці проливають там кров. Але та земля не варта їхнього життя. Треба відвойовувати ту територію, де є справді Україна, а вже потім збудувати нормальну державу”, — сказав Шкляр.

Можна скільки завгодно називати чорне — білим, але від цього воно не побілішає.

Футбол — лише дзеркало проблем. Як гратиме збірна України на Євро-2016 після бійки “донецьких” та “київських”? Неважливо, оскільки єдності у ній також немає і навряд чи скоро буде.

Андрій КОВАЛЕНКО