“Російській мові немає місця у пристойному суспільстві”: переселенці вчать українську

“Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо років через 20”, — впевнено розповідає Олександр в інтерв'ю gazeta.ua.

Далі наводимо слова від першої особи.

“Коли виїжджали з Донецька, взяли з собою лише найнеобхідніше. Теплий одяг не везли. Вірили, що місто швидко звільнять. Думали, повернемося за кілька місяців. Та в серпні, коли Росія ввела регулярні війська, зрозуміли: це затягнеться надовго. Попросили родичів передати зимові речі. Все інше доводилося купувати заново.

Мої батьки теж переїхали до Києва. Батьки дружини залишилися на Донеччині, бо підтримують сепаратистів. Зазомбовані російським телебаченням. Позаторік дружина два тижні змушена була пожити в них. Коли повернулася, казала: “Звідти треба тікати, бо можна з'їхати з глузду. Що їм не кажу, вони у відповідь те, що почули з російського телеканалу”. Кілька місяців тому теща захворіла. Тесть став менше дивитися телевізор, бо мав доглядати за нею. За цей час почав лояльніше ставитися до української сторони. Якось телефоном розказував, хто насправді почав цю війну. Він відповів: “Правду кажеш. Це Росія у всьому винна”. Але за якийсь час знову вмикнув телевізор. І знову став у всьому звинувачувати Україну.

Людям середнього віку й молоді у Донецьку живеться погано, бо роботи немає. Якщо і вдається щось знайти, то зарплати — дуже низькі. А от пенсіонерам у матеріальному плані стало краще. Майже всі оформили українські пенсії. Рік тому Росія теж почала виплачувати їх. Тобто мають подвійну пенсію.

Гарні зарплати на території “ДНР” отримують ті, хто працює у структурах “республіки”. Заробітки в них такі ж, як у російських чиновників. Знайомий розповідав, що в “міністерстві надзвичайних ситуацій ДНР” за місяць платять 20 тисяч гривень на наші гроші.

Знаю багатьох людей, які через ситуацію у країні перестали спілкуватися з друзями. У мене такого не було. Навіть ті, про кого мав не дуже гарну думку, підтримують українців. Один знайомий раніше ніколи не ­переймався долею країни. Не знав рідної історії й мови. Та після останніх подій пішов на курси української. Недавно зустрів його в Києві. Розповів, що допомагає хлопцям на ­передовій. Хвалився, що прочитав книжку Дмитра Білого “Басаврюк ХХ” — про визвольні змагання ХХ століття.

Квартиру у Києві шукав два тижні. Тільки рієлтори дізнавалися, що приїхали з Донецька, одразу відмовляли. Від відчаю хотілося плакати. Вони не спілкувалися з нами і навіть не бачили, але встигли відмовити.

Українську знав, бо моя бабуся — з міста Чигирин на Черкащині. Їздив туди щороку. Там завжди старався розмовляти українською. Та коли повертався у Донецьк, мусив переходити на російську. Українською там не користувалися взагалі. Коли намагався щось говорити рідною мовою, вдавали, що не розуміють.

У 2011 році старшу доньку Ярославу вирішили віддати в український клас. Класів із державною мовою викладання в Донецьку мало. Знайшов такий лише в четвертій школі. Там одночасно набирали дітей в український та російський класи. У першому було 35 учнів, у другому — 10. Товариш віддав свого сина до російської школи. Пояснював: “Вона — найближча до будинку. Українська розташована за 4 кілометри. Хто водитиме туди малого?”

Сам вчився наприкінці 1980-х. Тоді в Донецьку не було жодної української школи. Мову вивчали за бажанням. Половина класу на ці уроки не ходили. І я не раз просив батьків, щоб звільнили мене від цього: заздрив хлопцям, які замість уроку ганяють м'яча. Мама казала: “Навіть не думай. Як можна бути українцем і не знати рідної мови?” Перші україномовні школи з'явилися у 1991 році, але їх було мало. Влада продовжувала політику русифікації.

Маю проблеми з українською мовою і в Києві. Вранці виходжу і з усіма намагаюся говорити тільки рідною. Протягом дня чую навколо себе переважно російську. До вечора підсвідомо переходжу на неї.

Буває, спілкуюся з людиною, яка нормально ставиться до України, але українською ще не розмовляє. Тоді переходжу на російську. Якось на вулиці один чоловік розказував, як гарно живеться у “ДНР”. Свою точку зору я принципово викладав йому українською.

У нашому районі, на Позняках, дорослі часто розмовляють між собою російською, а з дітьми спілкуються українською. Ті більше говорять рідною мовою, ніж дорослі. Моя донька вчить у школі дві іноземні — англійську й німецьку. Російській у пристойному суспільстві місця немає.

Мої онуки розмовлятимуть українською. Російську забудемо через 20 років.

Молодша донька поки що часто вживає російські слова. Але прогрес відчутний. Якщо раніше в її мовленні українських і російських слів було порівну, то тепер — рідної мови відсотків на 20 побільшало.