Реформа охорони здоров’я: зло проти зла, або як закладаються основи для нового громадянського протистояння

Події, котрі міняють хід історії прийнято називати історичними. Під “історичністю” розуміють важливість або значущість.  Як правило, “історичність” події розглядається в контексті політичному, культурному, соціальному.

Дещо спрощуючи, можна сказати, що українці у минулому столітті пережили дві значущі події: Жовтневий переворот у 1917 в Росії та Другу світову війну. В результаті цих подій ми  втрачали політичну суб’єктність, культурну ідентичність, а також зазнавали негативних суспільних трансформацій — перетворювалися на патерналістів, атеїстів тощо.

Хтось скаже, що негативні впливи тих чи інших драматичних історичних подій відчували на собі всі народи Європи. Це насправді так. Однак можна втратити політичну суб’єктність, мовно-культурну ідентичність, врешті-решт стати атеїстом, але при всьому залишитись людиною. Втрати, які ми, українці, зазнавали внаслідок історичних подій минулого століття відрізнялися від втрат інших європейських націй тим, що ми губили головну природну (наголошую) людську якість — здатність розрізняти добро і зло.

Надзвичайно травмуючого удару по природі людини на теренах Радянської імперії завдала Друга світова війна. Воюючи на боці зла з іншим злом, жертвуючи за зло та страждаючи в ім’я нього, святкуючи його перемогу, зло для більшості українців стало добром.

Російська інтерпретація результатів Другої світової війни поряд з інтерпретацією Жовтневого перевороту створили своєрідне моральне мірило до якого примірялися побутові вчинки, суспільні події тощо. Водночас це мірило розділяло українців на два, приховано ворогуючих, табори.

Сьогоднішня війна з Росією, яка локалізована територією Донбасу, є наслідком історичних подій, котрі стали причиною заміни добра злом і навпаки. І Георгієвська стрічка не випадково є символом цієї війни.

При цьому не можна стверджувати, що заміна добра злом відбувалася виключно під примусом, страхом, впливами брехні та пропаганди. Прийняття українцями спотворених орієнтирів проходило добровільно: як виправдовування власних жертв, як намагання бути причетним до “великого”, як обмін на соціальні ліфти, як обмін на матеріальні блага тощо.

Здавалося, війна з Росією почала виправляти спотворене розуміння добра і зла й ми стали одужувати й набувати ознак людяності, нарешті осягнувши, що, наприклад, почуття в житті є первинними, що духовною може бути людина, котра живе власне, а не чуже життя, що правда не завжди на боці того, хто сильніший і хто переміг й таке інше.

Але тут несподівано в нашу країну приїхала Уляна Супрун — громадський діяч, директор гуманітарних ініціатив Світового Конгресу Українців, засновник громадської організації “Захист Патріотів”, директор Школи реабілітаційної медицини при Українському католицькому університеті, яка нібито стала на бік добра, котре бореться зі злом в українській системі охорони здоров’я.

Не дивлячись на непевний статус в Уряді пані Супрун за короткий час зуміла сформувати власне мірило моральності. Варто лише згадати акцію з промовистою назвою “Година смерті” , метою якої було показати до чого довели українську “медицину” попередники — 67 смертей щогодини.

У такий спосіб Уляна Надія примусила всіх визначатися з ким вони: з нею чи з “невинно убієнними”, з добром чи злом. Ситуація зайшла так далеко, що визначитись мусили навіть представники духівництва — медичну реформу Супрун, окрім іноземних дипломатів та міжнародних організацій, підтримали лідери всіх християнських конфесій… окрім Московського патріархату. Підтримали реформу низка публічних авторитетних людей на чолі із Святославом Вакарчуком.

Із точно такою завзятістю публічно проти реформ Супрун виступили практично усі представники  української медичної еліти на чолі з Ольгою Богомолець та Семеном Глузманом, звинувативши громадянку США, увага, у геноциді українського народу.

Отже, можна сміливо говорити, що ставлення до реформи охорони здоров’я розколює українське суспільство ще більше, аніж питання Степана Бандери та вступ до НАТО. І розкол іде саме по лінії розуміння добра і зла. Про глибокий громадянський конфлікт, спровокований медичною тематикою, свідчать пости у соціальних мережах.

Моя колега Наталі Безмен, висловлюючи позицію щодо суспільного договору, на “Фокусі” влучно підмітила українську рису: “У нас є дивна властивість: на будь-яку подію реагувати не тільки поділом на ворогуючі табори, а й створенням при цьому неймовірної мішанини з дивних висновків”. Продовжуючи думку Наталі скажу наступне: замість того, аби розібратись у ситуації для нас головне пристати на чийсь бік.

Напевно, така поведінка обумовлена історичною пам’яттю. Ми інтуїтивно намагаємося опинитися в таборі борців з “фашизмом”, у нашому випадку — у правильному таборі борців з “геноцидом” українського народу. В результаті ми знову отримали два ворогуючих загони, котрі борються з “медичним фашизмом”. 

Не знаю наскільки це коректно, але сучасні події на медичному фронті нагадують часи Другої світової війни — коли російський шовінізм під маскою інтернаціоналізму бився із своїми колишніми союзниками німецькими нацистами, які діяли у відкриту. Різниця полягає лише у тому, що в Другій світовій була сторона добра — її представляли англосакси. Саме вони, вирішуючи локальні та глобальні проблеми, допомогли прихованому злу в особі Сталіна перемогти відкрите зло в особі Гітлера.

Українська медична битва немає добра — просто зло Богомолець-Амосової змагається зі злом Курпіти та випускників Києво-Могилянської академії. Англосакси у ХХІ столітті, саме у цій битві, не є добром. Вони експлуатують боротьбу двох зол з корисливою метою. Їх інтереси представляє Уляна Супрун. Все.

Спробую кількома абзацами пояснити суть конфлікту. Представники  українського медичного істеблішменту — противники Супрун — “доїдають” матеріальні ресурси, добиваючи успадковані соціальні інститути системи Семашка. Все що вони хочуть — “доробити до пенсії”, тобто вийти з гри з гордо піднятою головою та з грошима. Їх негативний вплив полягає у моральному розкладі медичного середовища подвійними стандартами, що, безперечно, супроводжується його деградацією. Тому їх “реформи” носять імітаційний та угодовсько-конформістській характер. Все що вимагалося від цих людей — навчитися розмовляти з політичною елітою країни з “позиції сили”. Але вони прийняли пропозицію розмовляти з позиції ущербності, не вимагаючи належного фінансування системи, в обмін на неофіційний дозвіл заробляти на пацієнтах.

Треба розуміти, що з відходом академіків-професорів все зникне. Підуть у небуття НАМН України та її інститути, де-факто, у великих містах, відійде так званий первинний рівень медико-санітарної допомоги тощо. Сама система охорони здоров’я остаточно набуде структурних форм відповідно до цінностей суспільства — безвідповідальність, безсистемність, безпорадність.

Представники команди Супрун форсують ці події, забираючи у медичного істеблішменту можливість  спокійно “доробити до пенсії”, тобто просто наближають апокаліпсис.   І робиться це шляхом легалізації порочних практик, які були напрацьовані більше як за чверть століття в охороні здоров’я. Бенефіціарами апокаліпсису бачаться дві сторони — держава та зовнішні центри управління.

Іноземні вигодонабувачі відрізняються від українських тим, що вони не звертають уваги на непотизм, феодальну залежність лікарів, їх безправ’я і таке інше. Їм просто байдуже. Для них це особливості культури аборигенів (інформація для тих, хто розповідає про запровадження американських ліберальних цінностей в медичній сфері). Вітчизняні вигодонабувачі знають про перераховані соціальні пороки, але без будь-яких докорів сумління використовують на користь держави. Це робиться шляхом  запровадження нових інститутів: осередків неофеодалізму некомерційних комунальних  підприємств, корупційного монополіста Національної служби здоров’я тощо.

Для пацієнта легалізація існуючих правил означає однозначне удорожчання цін на медичні послуги внаслідок приєднання потужного корупційного компоненту, який має під собою органічну основу у вигляді соціального баласту різного роду нероб. Це дуже вагомий “актив”, який характерний для всіх пострадянських країн, котрий забезпечує високий рівень посередництва в економіці взагалі. А також нові правила гри ламають медичну ієрархію та зв’язок між рівнями медичної допомоги, посилюють корпоративний конфлікт, який у нас прикривається ширмою конкуренції, і роблять пацієнта заручником цього конфлікту.

Тому формально, команда Богомолець є меншим злом, оскільки на певний час здешевлює послуги і хоч якось зберігає упорядкованість системи. На який час — сказати складно. Це може бути 2-3 роки, може бути 5-10 років. Але ще більш складно сказати, що є кращим: розвалити систему остаточно і поринути в хаос чи дочекатися коли вона догниє.

Якщо не розуміти, що робити далі, то обидва варіанти є з однаковим кінцем: або швидкий розвал через хаос, або повільна деградація через гниття.

У цій всій ситуації дивує примітивність мислення прихильників конфліктуючих сторін. Люди виявляють бажання не просто пристати на чийсь бік, а готові зачислити своїх противників до ворогів з усіма наслідками. Цікаво, що на відміну від сталінських часів роблять вони це добровільно, а саме головне без перспектив на отримання будь-яких вигод. Тобто люди готові на громадянське протистояння ні за що. Ще більш цікаво, що лінія розлому проходить в середовищі націоналістів та проукраїнсько налаштованих громадян, котрі у своїй боротьбі з безглуздям Супрун зайшли так далеко, що непомітно для себе опинилися в таборі відвертих ворогів України, або всього українського: “Мураєвих”, “Вілкулів” та їм подібних. То вони об’єднуються разом з ними за зняття Супрун, то приймають участь в акціях протесту, то співають в одному хорі на телеефірах і таке інше.

Найбільше дивує примітивність мислення значної частини політично активних націоналістів, котрі не розуміють, що реформи Супрун це стовідсотковий провал, а саме головне, що політична відповідальність за цей провал ляже не Гройсмана чи Порошенка, а виключно на “бандерівців”. Про всяк випадок нагадаю, що націоналістів уже звинувачують у підтримці олігархічного режиму, деіндустріалізації країни, безгосподарності і неуспішності всього проекту під назвою “Україна”. Але схоже їм цього мало. Вони діють за простою схемою підтримати “свого”, нажити ворогів серед своїх же і битися з ними на смерть.

Замість висновків

Суперечки  навколо реформи охорони здоров’я поділяють країну на два ворогуючих табори, кожний з яких захищає своє зло і свою брехню. Якщо ви не розбираєтесь, не хочете розбиратись у ситуації, то краще утриматись від публічної позиції. Якщо у вас багато енергії, то краще подумати над проблемою соціальних інститутів, які мають замінити погані радянські, яких уже майже немає, та погані неофеодальні, на яких сьогодні тримається існуюча модель. Простий приклад: Росія, маючи мінімум п’ятиразову перевагу у фінансуванні охорони здоров’я та переважаючи Україну інтелектуально в організації медичної сфери терпить серйозне фіаско, оскільки знищила соціальні інститути системи Семашка і не представивши у замін їм нічого окрім побутового хамства.

Кінцевим продуктом національної інтелектуальної діяльності має стати нова редакція 49 статті Конституції України. У більшості країн світу подібних статей немає в Основному Законі, але наша країна особлива і відрізняється схильністю до анархії та безвідповідальності, тому нам потрібне  правове унормування медичної сфери.

Просто стати на чийсь бік і навіть “загинути в бою” не вирішить проблем охорони здоров’я. Така “громадянська” позиція просто поширюватиме зло та руйнуватиме людську природу.

Анатолій ЯКИМЕНКО