Раймондс Вейоніс: “Усе те, що ми бачили в радянські роки, триває, але вже в іншому виконанні”

Ми встигли поговорити про реанімацію НАТО, “ефект стриманості”, непередбачуваність Путіна і про ціну конфлікту в Україні для Риги.

Минуло 11 років від часу вступу Латвії до НАТО. Як це вплинуло на країну, на армію, на систему безпеки? Що змінилося? Чи почуваєтеся ви безпечно на тлі подій в Україні?

— Наша країна 11 років є членом НАТО, і це дає нам упевненість, що в разі будь-якої кризи нас підтримають інші члени блоку. Особливо підтримку держав НАТО в Балтійському регіоні ми відчуваємо тепер, коли загострилася ситуація в Україні, відбулася анексія Криму, й постійна присутність військ наших союзників дає нам відчуття захищеності від будь-яких несподіванок.

- Не так давно російський флот “дефілював” біля берегів Прибалтики, літаки ВПС РФ часто порушують повітряний простір країн НАТО, були й інші подібні випадки. Це лише провокації чи щось більше, загроза національному суверенітету держав Балтії?

— Торік російські літаки двічі порушили кордони Естонії, приблизно на хвилину, а так усі дії відбуваються в нейтральних водах і біля наших кордонів. Росія демонструє свою силу. Ми бачимо, що за останні п’ять років її збройні сили модернізувалися й розвивалися. Біля наших кордонів відбуваються різні навчання, зокрема й несподівані. І ми дуже добре знаємо сценарій, реалізований в Україні, коли неочікувані навчання обернулися анексією Криму. Це, звісно, тривожить нас. Масштаб та кількість солдатів у тих навчаннях дуже великі, багато техніки. І всі сценарії, які вони розігрують, агресивні: нападу на сусідні держави, на країни — члени НАТО. Разом із тим усі ці дії біля кордону є тестом на нашу здатність реагувати. На будь-який літак, що з’являється неподалік наших кордонів без увімкнених транспондерів, ми повинні реагувати з наших натовських баз. Повітряне патрулювання має забезпечувати ідентифікацію, треба стежити за тим, що відбувається. Це також своєрідний тест для натовських сил. Росія, найімовірніше, заодно збирає інформацію про те, як швидко ми реагуємо на кожен такий випадок, чи є якась протидія з нашого боку. Те, що вони роблять, — це комплекс.

- У Латвії нещодавно відбулися навчання армій країн НАТО, на літо заплановано ще одне. Це така відповідь на дії Росії чи ви відчуваєте реальну загрозу?

— Навчання, що відбуваються на території Латвії і всіх трьох балтійських країн загалом, були заплановані. Єдине, що змінилося, — після анексії Криму в них почало брати участь більше представників натовських держав. Це означає, що всі навчання стали масштабнішими. Задіяна різноманітна техніка, зросла кількість солдатів (у середньому від тисячі до двох тисяч), а також обсяг навчань. Більшість навчань тепер стали натовськими. Раніше вони були національними. Але кількість загалом не змінилася.

- Часто доводиться чути, що російська загроза оживила НАТО. Ви бачите якісь зміни?

— Я погоджуюся. Коли в 2008 році почалася російсько-грузинська війна, тоді лише п’ять країн (держави Балтії, Польща та Україна) дуже активно реагували на ситуацію і стали поруч із грузинським народом, щоб захистити його від агресії РФ. Але та війна не вплинула на відносини НАТО і ЄС, на загальну ситуацію безпеки в Європі, бо тоді всім здавалося, що це якийсь одиничний випадок і нічого більше не станеться. Минуло шість років, і тепер усе змінилося. Торік, коли почалися події в Україні, реакція на погіршення ситуації в регіоні з боку НАТО була майже відразу, з боку США ще швидша. Нас підтримали й прислали додаткові збройні сили. У рамках Аль­янсу почалася відповідна робота: як реагувати на “зелених чоловічків”, як підсилити східний фланг натовських держав. Були й економічні санкції проти Росії. Це змінило ставлення НАТО і ЄС до РФ.

- На вашу думку, яка го­лов­на мотивація Путіна в цій війні? Чого він насправді домагається і як далеко може зайти?

— Важко сказати, які в нього думки, але в будь-якому разі він показав себе як непередбачувана людина. Події в Україні підтверджують: ті рішення були прийняті несподівано. Це один із негативних аспектів непередбачуваності його кроків. Чому це робиться? Тому що хочеться зберегти політичний, економічний, військовий вплив на пострадянських теренах. Відмінності можуть бути тільки в тому, що балтійські держави є членами НАТО та Євросоюзу і вплив не такий безпосередній, як в інших країнах. Та в будь якому разі, думаю, це російський шовінізм. Якщо взяти історію Росії, то там видно імперіалістичний аспект, шовінізм. Усе те, що ми бачили в радянські роки, триває, але вже в іншому виконанні.

- Нещодавно в Латвії вибухнув скандал із популяризацією ідеї створення “Латгальської народної республіки”. Наскільки це велика загроза? І чи можлива тут реалізація такого самого сценарію, як в Україні?

— Ні. Відразу скажу, що такий сценарій неможливий. У будь-якому суспільстві присутні більш радикальні елементи. І в Латвії, і в Естонії, і в Литві є якась дуже маленька частина людей, що чекає нагоди, аби проявити себе радикальніше. І вони, звичайно, більш проросійські. У нас був такий випадок, й інспірований він із Росії. Ця ідея не може жити в нашій країні, бо мешканці Латгалії однозначно вважають себе частиною Латвії, тут не йдеться про те, щоб вони були частиною якоїсь окремої республіки чи Росії.

Наша держава є членом НАТО і Євросоюзу, й реально ні в кого не виникне думки воювати з Альянсом. Тут важливий здоровий глузд, тому вважаю, що таких сценаріїв у Латвії бути не може. І водночас для нас дуже важливо зміцнювати зовнішню та внутрішню безпеку, тобто збройні сили, поліцію. Ми повинні працювати над тим, щоб збільшувати присутність натовських військ у регіоні, а також над раннім попередженням, тобто збирати розвідувальну інформацію про можливі провокації та запобігати їм. Усе це дає впевненість в “ефекті стриманості” будь-яких дій проти нашої держави.

- Ви, напевно, стежите за тим, що відбувається в Україні. На вашу думку, чи можливо вирішити цей конфлікт дипломатичним шляхом або за допомогою санкцій?

— У будь-якому разі вважаю, що в першу чергу потрібно максимально використовувати дипломатичні канали, бо воєнні дії призводять до жертв з обох сторін, зокрема поміж мирного населення. І це, звичайно, не найліпший механізм. Тому краще було б вирішувати питання дипломатичним шляхом. Економічні санкції — один зі способів вплинути на агресора. Звичайно, це не завжди діє, але в будь-якому разі я вважаю, що потрібно пробувати йти мирним шляхом, не військовим.

- Чи повинні країни НАТО дати Україні зброю?

— Рішення Альянсу наразі таке, щоб не надавати Україні летальної зброї, але водночас на основі двосторонніх угод будь-яка держава — член НАТО чи Євросоюзу може допомогти Україні зброєю, грішми тощо.

- У яку ціну Латвії вже обійшовся конфлікт в Україні?

— Я не сказав би, що є якісь втрати для латвійського бюджету. Звичайно, ми втратили в економічній співпраці: санкції впливають на нашу економіку, зменшується приріст ВВП. Якщо на початку року планували 2,8%, то тепер рівень упав вже до 2,3%. І наприкінці 2015-го, швидше за все, буде менш як 2%. Це відчутно позначається на латвійській економіці. Але такий вплив спостерігається на території всієї Європи. Водночас як міністр оборони можу сказати, що політики нарешті почали говорити про безпеку держави, про безпеку Європи. Всі країни розуміють, що треба розвивати свої збройні сили. Ми повинні бути готові прийняти додатково представників збройних сил НАТО, і це дало можливість спеціальним законом закріпити, що країна справді йде до оборонного бюджету на рівні 2% ВВП. Досі були лише слова, грошей ніхто не виділяв. 2% — це одна з вимог щодо членства в НАТО. Тепер і політики, і парламент зрозуміли, що дуже важливо зміцнювати оборонні потуги наших збройних сил. З бюджету виділяються додаткові кошти, і ми починаємо планомірно розвивати армію. Це перший рік, коли можемо планувати реальні інвестиції в збройні сили, зміцнювати протиповітряну оборонну потугу. У нас за 27 км від кордону розміщена російська військова база вертольотів, а за 70 км — база десантників. І це дуже важливо.

Ми зміцнюємо також нашу Земессардзе — Національну гвардію. Усі громадяни, які хочуть стати її членами і які відповідають певним критеріям, проходять навчання. У кризових ситуаціях збройні сили можуть використати їх для оборони нашої держави. Є ще спецназ, інженерні війська, військово-мор­сь­кий флот тощо. Важливо, що гроші йдуть і на поліпшення інфраструктури, оскільки ми повинні використовувати її не тільки для збройних сил, а й для партнерів із НАТО. Це теж потребує додаткових інвестицій.

Ще один напрям, який розвиваємо, — інвестиції в молодь. У нас є спеціальна добровольча організація Яунсардзе, вона об’єднує молодь віком від 12 до 21. У школах, у кожному муніципалітеті маємо групи, де інструктори не тільки проводять навчання з історії Латвії та збройних сил, а й розповідають, як вижити на природі (за прикладом американських скаутів). Набуваються первинні військові навички. Наприклад, як розбирати автомат (те, що ми в радянський час робили в школі). Тепер у нас військової підготовки в школі немає, і її елементи передаємо через Яунсардзе. Це дуже цікавить молодь. Зараз багато хто з Яунсардзе вступає до лав Національної гвардії або професійної армії. Це поступово зміцнює наші збройні сили.

- Чи є якісь альтернативні конфігурації співпраці з питань безпеки для цього регіону: Польща, країни Балтії, Україна?

— Додаткові. Триває дуже тісна співпраця між балтійськими державами. Торік ми зміцнили зв’язки з Польщею. Тепер чотири країни спільно приймають рішення. Йдеться про військову сферу, про те, як зміцнювати обороноздатність, які проекти просувати, які загальні напрями наших збройних сил розвивати. Водночас дуже тісно контактуємо з північними державами: Фінляндією, Швецією, Данією, Норвегією. Якщо раніше співпраця навколо Балтійського моря була радше формальною, тепер вона стала більш практичною. Обмінюємося інформацією, зокрема розвідувальною, плануємо спільні навчання і закупівлі якихось видів зброї чи іншого устаткування.

Якщо говорити про країни Балтії, то в нас є Балтійський батальйон, у якому об’єднано певну кількість військових із трьох країн. І він бере участь у силах швидкого реагування НАТО.

- В Україні знову на слуху ідея її вступу до НАТО. Наскільки це сьогодні реально?

— Якщо говорити відверто, то це досить важко, бо я знаю, який важкий шлях проходила Латвія, щоб стати частиною НАТО. Є дуже багато домашніх завдань, які необхідно виконати. Тут не дають авансів, потрібно відповідати критеріям. Україна в майбутньому може стати членом не тільки НАТО, а і ЄС, але це має бути її вибір. Вона повинна сама твердо сказати на референдумі: “Ми хочемо стати частиною Євросоюзу. Ми хочемо бути членом НАТО”. І тоді треба буде виконувати домашні завдання. Латвія в будь-якому разі підтримуватиме українські прагнення увійти до ЄС та Альянсу. Ми знаємо, як потрібна допомога у важкі моменти, і готові вас підтримувати, але все починається з бажання народу України стати частиною якоїсь організації. Тут ми нічим не можемо посприяти. Це відповідальне рішення, яке ви маєте прийняти самі.

Біографічна нота

Раймондс Вейоніс — президент Латвії, політичний діяч, біолог, педагог. Народився 1966 року в Псковській області, РРФСР. 1989-го закінчив Латвійський державний університет у Ризі, факультет біології. Член Латвійської партії зелених. Депутат Мадонської думи і Сейму Латвії IX і X скликань. Із 2002-го по 2011-й — міністр навколишнього середовища та регіонального розвитку. З січня 2014-го — міністр оборони в уряді Лаймдоти Страуюми. Гранд-офіцер ордена Трьох Зірок — вищої державної нагороди Латвійської Республіки. 3 червня 2015 року обраний презедентом Латвії

Роман МАЛКО